Дитячі роки одного підприємця - Сторінка 2

- Жан-Поль Сартр -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тоді йому й подумалось, що він уже досить награвся в Люсьєна.

Однак він не міг від цього утриматися, і йому весь час здавалося, що він бавиться. Хлопець хотів би бути таким, як бридкий і поважний пан Буффардьє; приходячи на обід, той припадав до маминої руки, примовляючи: "Моє шанування, люба пані", а Люсьєн всідався посеред вітальні і з захопленням дивився на нього. Але нічого з того, що долітало до Люсьєнових вух, не заслуговувало на увагу. Коли він падав і набивав собі гулю, то часом переставав плакати і запитував сам себе: "А чи справді в мене вава?" Тоді його охоплював ще більший розпач, і хлопець починав плакати ще дужче. Коли він цілував мамину руку, кажучи: "Моє шанування, люба пані", мати куйовдила йому волосся, примовляючи при цьому: "Це не добре, моя маленька мишко, не слід кепкувати зі старших". І тоді він почувався пригніченим. Щось значуще траплялося лише першої і третьої п'ятниці місяця. В ці дні чимало дам приходили в гості до мами, і поміж них завжди були дві-три в жалобі; Люсьєн любив жінок у жалобі, надто високих. Він добре почувався з дорослими, адже вони були такі поважні... Не хотілося й думати, що в ліжку вони дозволяють собі всі ті речі, після яких з'являються на світ дітлахи. Вони мають на собі стільки одягу і такі сумні, що важко навіть уявити, що в них там під сподом. Коли вони разом їдять і розмовляють, то навіть сміх у них статечний, усе так урочисто, мов на обідні. Вони поводилися з Люсьєном як із дорослим. Пані Куффен садовила хлопця на коліна і ляскала його по литках, приказуючи: "Це найгарніший маленький любчик, якого я бачила". Потім вона розпитувала про його смаки, цілувала й цікавилася, що він робитиме, коли виросте. Люсьєн відповідав, що стане знаменитим полководцем, як Жанна д'Арк, що відвоює Ельзас і Лотарін-гію в німців, або стане місіонером. Говорячи, він вірив у те, що каже. Пані Бес огрядна й міцна жінка з маленькими вусиками. Вона лоскотала Люсьєна, примовляючи: "Моє маленьке дитятко". Він нестямно тішився, реготав від задоволення і звивався від лоскоту; уявляв себе немовлям, милим маленьким немовлям серед дорослих, і йому було б приємно, якби пані Бес його роздягала й купала і вкладала спатоньки в малесеньку колиску, мов гумову ляльку. А інколи пані Бес запитувала: "Що скаже моя лялька?" — і зненацька натискала йому животик. Тоді Люсьєн, достоту як справжня механічна лялька, здавленим голосом вигукував: "Уа", і вони обоє сміялися.

Пан кюре, щосуботи приходячи на сніданок, якось питав Люсьєна, чи дуже він любить маму. Хлопчик обожував свою вродливу маму і свого тата, такого дужого й гарного. Він відповів: "Так", дивлячись панові кюре в очі з виглядом маленького відчайдуха, який усіх смішив. Пан кюре мав голову, як малинова ягода, рожеву й шорстку, з кущиками волосся. Він сказав Люсьєнові, що це добре і що треба завжди любити свою маму; а відтак почав допитуватися, кого Люсьєн любить більше — маму чи Господа Бога. Люсьєн не міг одразу відповісти на це запитання і почав трясти кучерями і дриґати ногами, вигукуючи: "Бум, та-ра-ра-бум", а дорослі знову заводили розмову, ніби його й не існувало. Він вибіг у сад через задні двері, прихопивши з собою маленьку тростинову палицю. Люсьєнові заборонялося виходити з саду; звичайно, він був дуже чемним маленьким хлопчиком, але цього дня йому забаглося побути неслухняним. Він з недовір'ям розглядав величезні зарості кропиви; з усього було видно, що це заборонене місце: якийсь темний мур і кропива, лиха шкідлива рослина, під кропивою робив свою справу пес; тхнуло бур'янами, собачим калом і сечею. Люсьєн збив кропиву, закричавши: "Я люблю свою маму, я люблю свою маму!"; рослина жалюгідно похилилася, стікаючи білим соком, її білясті, покриті пухом стебла були понівечені, до нього ледве долинав самотній крик: "Я люблю свою маму, я люблю свою маму"; прогуділа велика зелена муха: це була гнойова муха, і Люсьєн боявся, її заборонений смердячий, гнилий і гострий запах щипав йому ніздрі. Він повторив: "Я люблю свою маму", але власний голос видався йому дивним, хлопцеві зробилося моторошно, і він стрілою чкурнув до вітальні. В цей день Люсьєн зрозумів, що не любить своєї матері. Він не почувався винуватим, але став удвічі ласкавіший, гадаючи, що слід усе життя вдавати, ніби любить своїх батьків, щоб не стати маленьким злим хлопчиком. Пані Флер'є помітила, що Люсьєн ставав усе лагідніший і лагідніший, саме того літа почалася війна і батько поїхав на фронт, а мама, сумуючи, була водночас щаслива, що Люсьєн став таким уважним; пополудні, коли вона відпочивала в саду у шезлонзі,— адже в неї стільки клопоту,— він біг, шукав подушку і підкладав їй під голову або ж накривав ковдрою ноги, а вона, пручаючись, сміялася: "Та ж мені буде жарко, мій хлопчику, який же ти ласкавий!" Хлопець, задихаючись, палко її цілував, приказуючи: "Моя мама, моя!" і всідався під каштаном.

Люсьєн вимовив слово "каштан" і прислухався. Але нічого не змінилося. Мама лежала під верандою зовсім маленька в глибині глухої задушливої тиші. Пахло духмяною травою, можна було б погратися в мандрівника в пралісі, але він уже втратив охоту до гри. Над червоним гребенем муру мерехтіло повітря, а сонце пускало зайчиків на землю і на Люсьєнові руки. "Каштан!" Люсьєна збивало з пантелику: коли він казав мамі: "Моя мила мама, моя", та всміхалася, а коли називав Жермену "аркебузом", Жермена плакала і скаржилася мамі. А коли сказати "каштан", то зовсім нічого не змінюється. Він пробурмотів крізь зуби: "Мерзенне дерево", і ніяк не міг заспокоїтися, проте дерево залишалося незворушним, тоді він повторював голосніше: "Мерзенне дерево, мерзенний каштан! Ну постривай же!" — і копав його ногою. Але дерево стояло спокійне-спокійне — ніби то була колода. За вечерею Люсьєн сказав мамі: "Ти знаєш, мамо, дерева, ну, вони з дерева", із здивованим виразом обличчя, який мама так любила. Але пані Флер'є не отримала того дня листа і лише сухо йому зауважила: "Не вдавай із себе дурника". Тоді Люсьєн став руїнником. Він почав розламувати всі іграшки, щоб побачити, як вони були зроблені, розпанахав старою татовою бритвою крісло, повалив у вітальні глиняну статуетку, щоб побачити, чи нема там чогось усередині; вештаючись подвір'ям, стинав голівки квітів своєю тростиновою паличкою, і щоразу його огортало глибоке розчарування: речі — це дурниця, їх насправді не існувало. Мама його часто запитувала, вказуючи на квіти, на дерева: "Як це називається?" Але Люсьєн крутив головою і відповідав: "Це нічого не означає, воно без імені". Все це не було варте того, щоб на нього звертати увагу. Йому здавалося набагато цікавішим вирвати ніжки в цвіркуна, бо той звивався у нього в пальцях, як дзига, а коли стиснути йому черевце, то з нього витікала жовта рідина. Та все ж цвіркуни не кричали. Люсьєнові конче хотілося помучити одного з тих звірів, які кричать, коли їм боляче, курку, скажімо, але він не зважувався до них підступити. Пан Флер'є повернувся в березні, бо був власником підприємства і генерал йому сказав, що від нього буде більше користі, якщо він очолюватиме свій завод, а не сидітиме в окопах, мов казна-який нікчема. Батько помітив у Люсьєнові великі зміни і сказав, що вже не впізнає свого любого синочка. Хлопець став якийсь кволий, відповідав мляво, завжди длубаючись у носі пальцем; часом дмухав на пальці і починав їх нюхати; його треба було навіть просити, щоб він справив нужду. Тепер він сам ходив до туалету; двері лишав прочинені, щоб мати або Жермена час од часу могли його підбадьорити. Він цілі години просиджував на унітазі, й одного разу занудьгував так, що заснув. Лікар зробив висновок, що хлопець росте надто швидко, і приписав ліки для покріплення. Мати хотіла навчити сина нових ігор, але Люсьєн вирішив, що йому було задосить і тих, та й, зрештою, всі ігри варті одна одної, завжди одне й те саме. Він часто бурчав, це теж було грою, але досить-таки кумедною. За правилами цієї гри роблять прикрощі матері, почуваються геть сумними і злобливими, вдають глухонімих із затуманеними очима; всередині робилося тепло і м'яко, як уночі під ковдрами, коли відчуваєш свій власний запах, самотність у світі. Люсьєн уже не міг позбутися кепського настрою, і коли тато глузливим тоном казав йому: "Ти, бачу, кров'ю спливаєш", Люсьєн, схлипуючи, звивався на підлозі. Він ще частенько заходив до вітальні, коли мама приймала гостей, але відколи йому обтяли кучері, дорослі менше звертали на нього уваги, хоча й наставляли його, розповідаючи всілякі повчальні історії. Коли через бомбардування його кузен Pipi приїхав до Фероля із тіткою Бертою, своєю гарною мамою, Люсьєн повеселішав і спробував навчити його гратись. Але Pipi надто переймався ненавистю до бошів і здавався зовсім дитиною, хоча на шість місяців був старший за Люсьєна; кузен мав веснянкувате лице й геть нічого не розумів. Однак саме йому Люсьєн признався, що він сновида. Є такі люди, які встають серед ночі, розмовляють і прогулюються з заплющеними очима. Люсьєн читав про це у "Маленькому дослідникові" і гадав, що справжнім Люсьєном, який ходив, розмовляв і справді любив своїх батьків, він був лише вночі, а щойно світало, він забував про все і знову вдавав Люсьєна. Спочатку хлопець наполовину вірив своїй вигадці, але одного разу він і Pipi проходили повз кропиву і той показав свого пісюна Люсьєнові, мовлячи при цьому: "Поглянь, який він великий, я вже дорослий хлопець. Коли він виросте зовсім великий, я стану чоловіком і піду в окопи битися проти бошів". Люсьєнові Pipi здався досить кумедним, і він реготав до упаду. "Ану ж, покажи свого",— попросив Pipi. Вони порівняли, і Л юсьєнів виявився набагато менший, але Pipi вів нечесну гру: він свого розтягував, щоб зробити довшим. "У мене більший",— казав Pipi. "Так то воно так, зате я сновида",— відповів Люсьєн спокійно. Pipi не знав, що таке сновида, і Люсьєн мусив йому розтовкмачувати.

Опісля ж і сам повірив: "А й справді, я сновида",— і в нього виникало невтримне бажання заплакати. Вони лягли сп^ти разом і домовилися,іцо Pipi вночі не склепить очей і спостерігатиме за Люсьєном, коли той встане, задам'ятовуючи все, що він говоритиме.