Дочка Єви - Сторінка 10

Графиня злякалася, чи не бачив він її з Натаном. І як тільки вони опинилися вдвох у кареті, вона всміхнулася своєю найлукавішою усмішкою і спитала:

— Чи не з пані де Манервіль ви там розмовляли, мій друже?

Коли карета під'їхала до їхнього дому, Фелікс ще не вивільнився з тенет звинувачень, якими обплутала його дружина, мило вдаючи гнів. То була перша хитрість, продиктована коханням. Марі була в захваті, що взяла гору над чоловіком, доти таким великим у її очах. Вона спізнала радість першого успіху, якого прагнуть під тиском необхідності.

В одному з провулків між вулицями Нижній Вал і Новою Чернецькою, на четвертому поверсі вузького і негарного будинку Рауль мав невеличку квартиру, порожню, холодну, де він жив для тих, хто був йому байдужий,— для письменників-початківців, для кредиторів, для людей надокучливих і набридливих, яких не можна пускати за поріг інтимного життя. Його справжньою домівкою, де він мешкав, працював і приймав знайомих та друзів, було помешкання Флоріни, другорозрядної актриси, яку, проте, ось уже десять років Натанові друзі, журналісти, письменники й драматурги, підносили до рівня великих актрис. За десять років Рауль так прихилився до цієї жінки, що майже весь час збавляв у неї. В неї він і обідав, коли не частував когось із приятелів або не йшов у гості. Флоріна відзначалася не лише глибокою зіпсутістю, а й гострим розумом, що розвинувся внаслідок щоденного спілкування з людьми мистецтва. Розум у акторів вважають рідкою якістю. Природно припустити, що немає нічого за душею в людей, які постійно виставляють усе назовні. Та коли згадаємо, як мало акторів і актрис давала кожна епоха і скільки з їхнього середовища виходило письменників-драматургів та чарівних жінок, то доведеться відкинути це припущення, засноване на тому закиді на адресу артистів, ніби в пластичному зображенні пристрастей вони втрачають особисті почуття. Бо на це витрачаються тільки сили розуму, пам'яті та уяви. Як висловився Наполеон, великі артисти — це люди, що вміють розривати зв'язок між мисленням та почуттями, який установила природа. Мольєр і Тальма28 закохувалися в старості куди палкіше, ніж пересічні люди. Змушена прислухатися до розмов журналістів, які усе вгадують і все розраховують, письменників, які усе передбачають і все кажуть, спостерігати політичних діячів, що приходили до неї поживитися дотепами її гостей, Флоріна поєднувала в собі властивості демона й ангела, і, отже, була гідною подругою цих пройдисвітів; вона захоплювала їх своєю холоднокровністю, їм страшенно подобалася потворність її розуму й серця, її оселя, збагачена дарами кохання, відзначалася надмірною розкішшю; але такі жінки мало дбають про вартість речей, їх цікавлять лише речі самі по собі й вони оцінюють їх під впливом миттєвої примхи; в нападі шалу вони здатні зламати віяло або скриньку, гідні самої королеви, а іншого разу здійняти галас через те, що розбилося порцелянове десятифранкове блюдечко, з якого п'є їхня собачка. Флорінина їдальня, напхом напхана коштовними подарунками, була яскравим зразком цієї хаотичної пишноти, царственої і погордливої. Повсюди, навіть на стелі, виднілися різьблені панелі із суцільного дуба, відтінені золотими матовими смужками; фігурки дітей, які граються з химерами, обрамляли панно, де в миготливому світлі проступали тут гравюра Декана, там — гіпсова статуетка ангела з чашею, подарунок Антонена Муена, трохи далі — яка-небудь кокетлива картина Ежена Деверіа, похмура постать іспанського алхіміка роботи Луї Буланже29, автограф листа лорда Байрона до Кароліни в рамці з чорного дерева, прикрашеного різьбленням Ельше, а навпроти висів ще один лист — Наполеона до Жозефіни. Все це було розміщене без ніякої симетрії, але з витонченим смаком, що не впадав у вічі, але вражав уяву. Недбалість тут поєднувалася з кокетливістю — так буває тільки в артистів. На каміні, оздобленому чудовим різьбленням по дереву, стояла прекрасна флорентійська статуетка із слонової кості, приписувана Мікеланджело, що зображувала сатира, який знаходить жінку під овечою шкурою юного пастуха (оригінал статуетки зберігається у віденській скарбниці), а обабіч неї — карбовані канделябри доби Відродження. Годинник роботи Буля30 на черепаховій підставці, інкрустованій мідними арабесками, блищав на тлі одного з панно між двома статуетками, що вціліли після розгрому якогось абатства. В кутках горіли на п'єдесталах царствено розкішні лампи, якими котрийсь фабрикант оплатив усну рекламу зі сцени, що закликала глядачів у залі купувати багато оздоблені лампи у вигляді кручених японських мушель. На чудовому поставці вишикувався дорогоцінний срібний посуд і вироби з художньої порцеляни — дарунок англійського лорда, який зазнав поразки в битві з Флоріною і мусив визнати переваги французької нації. Одне слово, то була вишукана розкіш артистки, все майно якої — в її обставі. Спальня в лілових тонах утілювала мрію балерин-початківців: підбиті білим шовком оксамитові штори і тюлеві фіранки; обтягнута білим кашеміром і бузковим атласом стеля; біля ліжка — горностаєвий килим, а над ліжком, під запоною, схожою на перекинуту чашку лілеї,— ліхтар, щоб при його світлі можна було читати газети, ще до їхнього виходу в світ. Жовта, з прикрасами кольору флорентійської бронзи вітальня відповідала цій пишноті, але її детальний опис надав би цим сторінкам схожості з оголошенням про аукціон за постановою суду. Знайти щось подібне до всіх цих чудових речей можна було б, хіба завітавши в сусідній дім — до Ротшільда.

Незважаючи на свою вроду, Софі Грінью, що її в театрі охрестили, як то годиться, наново, назвавши Флоріною, дебютувала на другорядних ролях. Свій успіх і багатство вона завдячувала Раулю Натанові. Їхній союз, явище цілком звичне у театральному й літературному світі, анітрохи не шкодив Раулеві, що дбав про свою репутацію людини високого призначення. Одначе добробут Флоріни був нестійким. Її прибутки залежали від ангажементів, від гастрольних поїздок, і їх ледве вистачало на вбрання та господарство. Натан стягував на її користь деякі податки з нових промислових підприємств. Та хоч він завжди ставився до неї як лицар і опікун, ця опіка не була ні постійною, ні надійною. Проте хистка непевність її життя анітрохи не лякала Флоріну. Вона вірила у свій талант, вірила у свою красу, її несхитна віра здавалася смішною тим, хто чув, як вона у відповідь на застереження, оголошувала свої принади твердою запорукою свого майбутнього. "Я матиму ренту, тільки-но захочу,— казала вона.— Я уже поклала в банк п'ятдесят франків". Ніхто не розумів, як могла її краса сім років залишатися в тіні; та річ у тім, що на сцену Флоріна почала виходити ще в тринадцять років, а статисткою дебютувала вже через два роки в мало кому відомому театрику на бульварах. У п'ятнадцять років жінка — це обіцянка, ні краси, ні таланту в неї бути не може. Тепер же Флоріні виповнилося двадцять вісім, вік, у якому врода француженки досягає повного розквіту. Художники насамперед помічали у Флоріни плечі — білі й лискучі, оливкового відтінку біля потилиці, тверді й гладенькі; світло ковзало по них, як по муаровій тканині. Коли вона обертала голову, чарівні складочки шиї викликали захват у скульпторів. На цій гордій шиї сиділа голівка римської імператриці — виразна й витончена, кругла і владна голова Поппеї31 з одухотвореними правильними рисами обличчя, з опуклим, без жодної зморшки чолом, яке буває в тих жінок, котрі женуть від себе турботи й роздуми, котрі легко поступаються, але іноді й упираються, наче ослиці, й у таких випадках нічого не хочуть слухати. Це чоло, мовби витесане одним ударом різця, вигідно підкреслювало красу попелястого волосся, що здіймалося попереду двома однаковими хвилями, як у римлянок, а на потилиці було скручене у важкий вузол, що відтінював білість шиї. Чорні тонкі брови, наче наведені пензлем китайського живописця, облямовували ніжні повіки, змережані сіткою рожевих жилок. Блискучі, але посмуговані коричневими рисками зіниці надавали її погляду жорстокої пильності хижого звіра і свідчили про холодне лукавство куртизанки. Чудесні очі газелі прегарного сірого кольору були опушені довгими чорними віями, і цей чарівний контраст підсилював у них вираз зосередженого і спокійного любострастя. Тіні під очима надавали їм виразу втоми, але Флоріна так уміла переводити очі вбік або вгору, спостерігаючи або вдаючи замисленість; уміла подивитися з таким сліпучим блиском, не ворухнувши ними, не обертаючи голови, не змінюючи виразу обличчя — прийом, якого вона навчилась на сцені; і стільки жвавості було в її погляді, коли вона видивлялася кого-небудь у залі, що її очі тоді здавалися найжахливішими, найніжнішими і найнезвичайнішими у світі. Рум'яна стерли з її ніжних щік прегарні прозорі барви, і ні червоніти, ні бліднути вона уже не могла, але її тонкий носик з прегарно вирізаними тріпотливими ніздрями наче був створений, щоб виражати іронію й насмішкуватість у стилі мольєрівських служниць. Хтивий і виразно окреслений рот, здавалося, сама природа призначила для сарказму та поцілунків. Дуже мила ямочка з'єднувала верхню губу з носом. Біле, трохи завелике підборіддя свідчило про пристрасну вдачу. Руки до ліктів були гідні королеви. Але ступні вона мала товсті й короткі — невитравна ознака низького походження. Нікому ще жодна спадкова риса не завдавала стільки клопоту — Флоріна випробувала все, крім ампутації, щоб змінити їхню форму. Та її ноги були вперті, як бретонці, що породили її на світ; вони не піддавалися жодному лікареві, жодним засобам. Щоб надати нозі крутий підйом, Флоріна взувала довгоносі черевики, вистелені всередині ватою. Зросту вона була середнього, схильна до повноти, але досить струнка і добре збудована. Щодо її вдачі, то вона досконало засвоїла прийоми кокетування, вміла посваритись і підлеститись, знала всі хитромудрощі свого ремесла і вміла надати їм особливого присмаку, розігруючи малу дівчинку і супроводжуючи свої влучні дошкульні жарти наївним сміхом. На вигляд непрактична, легковажна, вона, проте, чудово тямила у всіх вексельних операціях та в комерційних оборудках. Скільки знегод довелося їй пережити, перше ніж зарожевів для неї світанок сумнівного успіху! Скільки любовних та інших пригод відбулося з нею, поки вона спускалася з поверху на поверх, із горища на бельетаж! Вона знала життя, починаючи від того, де задовольняються дешевим сиром, і до того, в якому недбало посмоктують скибочки ананаса; від того, де готують страву на глиняній грубці в закутні мансарди, біля самого димаря, і до того, де влаштовують бенкети, наймаючи цілий гурт пузатих кухарів та нахабних кухарчуків.