Дочка снігів - Сторінка 18

Колишній раб — я домігся рівного із старшиною становища. Зрозумівши їхнє життя, я набув слави великого знавця як військових справ, так і мирних. Все їхнє багатство й добробут залежали від оленів. І весь час ми або самі чинили наскоки на сусідські оленячі стада, або боронили свої від ворожих наскоків. Я удосконалив їхні методи боротьби, навчив їх стратегії і тактики, показав їм різні військові хитрощі, так усе владнав, що жодне сусіднє плем'я не могло встояти проти них.

Одначе хоч я й мав такий великий вплив, до волі не наблизився ні на крихту. Смішно сказати, але я перестарався і став для них потрібним. Вони поводилися зі мною якнайкраще, але стерегли, як ока в лобі. Я міг вільно ходити й наказувати їм, що заманеться, але коли вони від'їжджали торгувати на узбережжя, мені не дозволялося їхати з ними. На це вже я не мав права.

Політичний лад був у них дуже несталий, і коли я надумався його вдосконалити, то замалим знову не вклепався. Як я організував спілку з двадцятьох чи й більше сусідніх племен, щоб покласти край безнастанним чварам, мене навіть поставлено було на чолі цього об'єднання. Одначе старий Пі-Юн, найбільший з ватагів, щось наче король, хоч і відмовився від претензій на своє верховенство, не захотів позбавитися привілеїв. Єдине, чим я міг його втихомирити, це одружившися з його дочкою Ільсвунгою. Він навіть вимагав цього. Я сказав, що згоден взагалі передати йому владу, та він слухати не хотів. Ну, і…

— І? — в захваті скрикнула місіс Шовіл.

— Ну, й я мусив одружитися з Ільсвунгою. По-чочуенському це означає "Дикий Олень". Бідна Ільсвунга! Вона була наче Свінбернова[14] Ізольда, а я був Трістан. Востаннє я бачив її в Іркутську в місії. Вона бавилася картами, і ніяк не погоджувалася викупатись у ванні.

— Боже мій, вже десята година! — гукнула раптом місіс Шовіл, помітивши, що чоловік її виразно поглядає на неї з другого кінця кімнати. — Так мені шкода, містере Сент-Вінсент, так мені шкода, що я не можу дослухати до кінця, як ви втікали й таке інше. Але ви повинні завітати до мене. Я вмираю з цікавості!

— А я вважала вас за новака, за "чечака", — лагідно сказала Фрона, коли Сент-Вінсент, одягаючись, зав'язував навушники та піднімав комір.

— Страх не люблю чванитись, — у тон їй відповів він. — Чванько ніколи не буває щирим і правдивим. Он гляньте на тих, що довгий час тут живуть, на "закваску", як вони себе згорда взивають. Через те тільки, що прожили тут кілька років, вони вважають, що доконче потрібно здичавіти, обрости шерстю та ще й хизуватися цим! Вони, може, й самі не помічають, що все це в них нещире. Одначе воно так. Намагаючись бути надміру оригінальними, вони й до себе стають нечесні, і до життя.

— На мою думку, ви трохи помиляєтесь, — сказала Фрона, захищаючи своїх улюбленців. — В основному я з вами погоджуюсь; я сама не люблю нещирості. Проте більшість наших старожитців, я цього певна, відзначалася б серед загалу в кожній країні, за всяких обставин. Це їхня особливість, та й годі. Цей нахил, я гадаю, й спонукує їх шукати нові, невідомі країни. Звичайні люди волять сидіти на місці.

— Цілком згоден з вами, міс Велс, — зразу поступився Сент-Вінсент. — Я не хотів дуже узагальнювати. Я мав на увазі лише тих, які нещирі, які позують. А взагалі вони й справді люди чесні, щирі й природні.

— То нам нічого й сперечатись. А чи не зайдете ви до нас, містере Вінсент, завтра ввечері? Ми готуємо виставу на різдво. Я певна, що ви нам багато де в чому допоможете та й самі побавитесь трохи. Вся наша молодь цікавиться виставою — урядовці, офіцери, гірничі інженери, вояжери, не кажучи вже про гарненьких жінок. І вам вони сподобаються, ось побачите.

— Я теж так думаю. — Він подав Фроні руку. — То, значить, завтра?

— Так, завтра ввечері. На добраніч.

"Мужня людина, — сказала Фрона сама до себе, вертаючись від дверей. — І чудовий представник білої раси!"

РОЗДІЛ XIII

Грегорі Сент-Вінсент незабаром зробився помітним доусонським громадянином. Представник Об'єднаної Спілки Преси, він, завдяки впливовій протекції, мав якнайширші повноваження, і до того ж привіз із собою блискучі рекомендації. Помалу всі дізналися, що він багато мандрував, бачив безліч країн, знайомився з життям і боротьбою людей чи не в усьому світі, але що він був такий негордовитий і скромний, то нікого це не заїдало, навіть чоловіків. Випадково зустрів він у Доусоні чимало своїх давніх знайомих. З Джекобом Велсом він здибався в Сент-Майклі восени 88 року, перед тим, як мав перейти кригою Берінгову протоку. Місяць по тому отець Барнум (він приїхав з Долішньої річки завідувати шпиталем) бачив його за кількасот миль на північ від Сент-Майкла. З поліційним капітаном Александером Сент-Вінсент познайомився в англійському посольстві у Пекіні. Бетлс, теж старожитець, зустрічався з ним у Форті Юконі дев'ять років тому.

Отож Доусон, хоч звичайно недолюблював різних випадкових зайд, пригостив його дуже радо. Особливо сподобався він жіноцтву. Він умів дуже добре влаштовувати різні розваги та погулянки, і через деякий час без нього не відбувалась жодна така забава. Щодо аматорської вистави, то Сент-Вінсент не тільки допомагав її організовувати, але непомітно так склалося, що він став і за режисера в ній. Фрона, як казали її друзі, була "трохи схиблена" на Ібсені, тому вибрали "Ляльковий дім", де вона мала грати роль Нори. Корлісові, що відповідав за виставу і перший подав цю ідею, доручили роль Торвальда. Одначе він скоро збайдужів до всього цього і відмовився брати у виставі участь, пославшись на те, що має багато роботи. Торвальда за нього погодився зіграти Сент-Вінсент. Корліс був присутній на одній репетиції. Чи то він занадто втомився, проїхавши собаками сорок миль, чи тому, може, що Торвальдові доводилося кілька разів обіймати Нору та, жартуючи, тягти її за вухо — невідомо чому, тільки на репетиції він більш не з'являвся.

Щоправда, він був таки зайнятий, і звичайно, коли не їхав нікуди, вів довгі наради з Джекобом Велсом та полковником Трезвеєм. Розмови ці були, певно, дуже серйозні, сам-бо Велс вклав у копальні кілька мільйонів. Корліс був насамперед виконавець, отож, зрозумівши, що до великої теоретичної підготовки йому бракує практичного досвіду, він з великим запалом взявся до праці. Він іноді непомалу дивувався нерозсудливості тих людей, що доручили йому таку відповідальну посаду просто через протекцію, і якось навіть сказав про це Трезвеєві. Трезвей, однак, і сам бачив Корлісові хиби, але полюбив його за щирість, милувався його енергією та кмітливістю.

Дел Бішоп, що доконче хотів грати на власну руч, пішов служити до Корліса, бо тут він мав якнайкращі для цього можливості. Фактично він був майже вільний, а притім і шанси його розбагатіти набагато зросли. Маючи чудове спорядження, добрих собак з санками, він повинен був, головне, об'їздити долини річок та пильно до всього придивлятись і прислухатись. Природжений шукач золота, Дел Бішоп, хоч і сумлінно виконував свої обов'язки, але не забував і про себе — скрізь нюшкував за покладами. Отак, їздячи скрізь, він понатоптував собі голову різноманітними даними: де яка земля, як пласти її лежать — щоб улітку, коли розмерзнеться і потечуть потоки, прослідкувати жилу по річці від верховин аж до низов'я.

З Корліса був дбайливий господар. Він давав добру платню, але й уважав, що має право вимагати, щоб наймані люди працювали, як і він сам. Ті, що наймалися до нього, або, призвичаївшись до важкої праці, так і залишалися, або кидали служити, базікаючи потім про нього невідь-що. Джекоб Велс одразу відзначив цю його рису і перед усіма розхвалював молодого інженера. Фрона слухала з задоволенням, бо вона любила те, що любив її батько, а головне, — хвалили ж не кого-будь, а Корліса. Але тепер він ніколи не мав часу, і вона його сливе не бачила, тоді як Сент-Вінсент дедалі більше був на очах. Фроні подобався Сент-Вінсентів здоровий оптимізм, а крім того, сам він цілком відповідав її ідеалові природної людини, її улюбленому расовому типові. Спершу вона не зовсім вірила тому, що він розказував, але тепер ці сумніви зникли. Все стверджувалось. Люди, що спочатку скептично ставилися до його незвичайних пригод, починали вірити, почувши його розповідь. Люди, знайомі з тими краями, де він бував, мусили визнавати, що він добре знає все, про що розповідає. Молодий Солі, представник Банукського газетного синдикату, та Голмс із Фервезера пам'ятали, як він повернувся з подорожі в 91 році та яку тоді викликав сенсацію. А Сід Вінслоу, газетяр з тихоокеанського узбережжя, зустрівся з ними в "Клубі мандрівців" невдовзі після того, як Сент-Вінсент повернувся на американському сторожовому судні з Півночі. Далі сама Фрона помітила, що те, що він пережив у своїх мандрівках, не пройшло марно для нього, для його поглядів на життя. В ньому було багато простого й природного, і мав він ще й расові гордощі, як і сама Фрона. Коли Корліс був відсутній, вони часто бачились, їздили удвох собаками і чимраз більше пізнавали одне одного.

Все це було Корлісові не до вподоби, особливо коли він на часинку заходив до Фрони, а тут звичайно з'являвся й журналіст. Після випадку в "Опері" він, певна річ, не дуже був прихильний до Сент-Вінсента, та й інші, що знали про ту пригоду, скоса на нього поглядали. Трезвей теж пробував кілька разів щось несхвальне закинути на його адресу, але прихильники Сент-Вінсентові почали так завзято захищати журналіста, що полковник вирішив за краще надалі тримати язика за зубами. Якось Корліс, почувши надмірні вихваляння Вінсентові з боку місіс Шовіл, дозволив собі недовірливо посміхнутися, та Фрона при цьому спалахнула й насупила брови, і він здержався.

Другого разу він повівся й зовсім нерозсудливо — нагадав про сутичку в "Опері". Захопившись, він замалим не сказав такого, що зовсім не пішло б на користь ані йому, ані Вінсентові. Фрона й тут своєю щирістю замкнула йому вуста, і він не встиг нічого наговорити.

— Так, — сказала вона, — містер Сент-Вінсент мені про це розповідав. Він тоді, здається, вперше побачився з вами. Ви мужньо його боронили, ви й полковник Трезвей. Він від щирого серця вас хвалив, він був захоплений вами.

Корліс тільки зневажливо махнув рукою.

— Ні, ні! Судячи з його слів, ви чудово повелися! Мені приємно було це почути.