Дочка снігів - Сторінка 19

Мабуть, воно дуже здорово — час від часу давати волю тому звірові, що в нас сидить. Особливо для нас, що давно вже відійшли від усього природного і хворобливо розманіжилися. Отак скинути з себе все штучне й умовне і шаліти на всі боки, коли внутрішній голос, суворий і безсторонній, промовляє: "Це друге моє "я". Дивись! Воно зараз не слухає мене, але я існую, і я таки керую людиною. Це друге "я" — це те прадавнє, могутнє, первісне, що є в людині. Воно буяє наосліп, мов той звір, а я стою осторонь та придивляюся до всього, що твориться. І в моїй волі наказати йому перестати чи буяти далі". О, як чудово бути чоловіком!

Корліс не міг стримати глузливої посмішки, і Фрона одразу стала в обороні своїх міркувань.

— Скажіть мені, Вансе, що ви відчували? Хіба я не так змалювала ваш тодішній стан? Хіба ви не придивлялися самі до себе в той час, як стали звіром?

Він згадав свої почуття в ту хвилину, коли вдарив чоловіка кулаком, і ствердив її слова.

— А гордощі? — не вгавала Фрона. — А сором?

— Було й те й друге, та більше гордощів, ніж сорому, — признався він. — Я в ту хвилину був, мені здається, в якомусь божевільному екстазі. Потім уже прийшов сором, і я цілу ніч перемучився.

— А що ж перемогло, зрештою?

— Мабуть, гордощі. Що сталося, те сталося, назад не вернеться. І я прокинувся вранці з таким почуттям, немов і справді вчинив щось таке лицарське. Мимохіть я надзвичайно пишався собою, іноді ловив себе на тому, що я в уяві знову беру участь у бійці. Потім знову з'явився сором, і я намагався повернути собі самоповагу. Нарешті остаточно перемогли гордощі. Адже бій був чесний, без підступу. Не я його розпочав. І встряв я з найкращих поривань. Кінець кінцем, я не жалкую за цим, і в разі потреби я вчинив би знов те саме.

— Це добре! — Очі у Фрони горіли. — А як поводився містер Сент-Вінсент?

— Він… Я гадаю, що так, як слід. Але я був дуже заклопотаний самим собою, щоб іще до інших придивлятись.

— Він, одначе, вас бачив.

— Можливо. Я, сказати по правді, був неуважний. Я звернув би на нього увагу, коли б знав, що це може вас зацікавити. Вибачайте. Знаєте, я новак у таких справах і через те більше до себе приглядався, аніж до сусідів.

Корліс пішов від Фрони дуже задоволений, що не сказав нічого зайвого. Не міг він теж не визнати, що Сент-Вінсент повівся перед Фроною дуже вміло, не випинаючи своєї участі в усій отій пригоді.

Два чоловіки і одна жінка! Всепотужна тріада чинників, що творять пафос і трагедії в людському житті І Так було завжди, відколи наш далекий пращур, злізши з дерева, почав ходити по землі на двох, а не на чотирьох, — так сталося й у Доусоні. Було ще, правда, кілька другорядних чинників — між ними й Дел Бішоп, що, не люблячи в папірки завивати, встряг у справу і прискорив події.

Почалося все в тимчасовому таборі по дорозі до Міллерової річки. Корліс їхав туди закупити кілька небагатих на золото ділянок, що могли дати прибуток тільки за умови експлуатації їх у широкому масштабі.

— Я не буду ловити мух, коли нападу на жилу! — газардувався Дел, кидаючи в кавник шматок льоду. — Щоб я з місця не встав!

— А що ловитимете, гав? — спитав Корліс, перевертаючи на сковороді кавалок бекону та посипаючи його борошном.

— К чортовій матері гав! В кишенях засяє золото, а в очах радість, і тільки б ви мене й бачили — аби-но тільки підходяща жила! Слухайте, що, якби вам оце подали чималий шматок баранини з зеленою цибулькою, смаженою картоплею і всяким таким гарніром? Та це перша страва, що я до неї як слід візьмусь! А там бувайте здоровенькі! Маленька прогуляночка на яких два тижні до Сіетла чи Фріско — куди там доведеться, і потім…

— І потім з порожніми кишенями знову до праці?

— Е ні, дзуськи! — вигукнув Дел Бішоп. — Я перше добре наб'ю калитку, будьте певні, а тоді вже південна Каліфорнія. Я вже давненько там накинув оком одну ферму, так тисяч на сорок. Не буду більше добувати мозолями того кусника хліба, годі! Я давно вже все вирахував. Наберу наймитів на ранчо, візьму управителя, щоб за всім доглядав, а сам, паном діло, житиму з прибутків. У стайні завжди в мене стоятиме напоготові пара коней, — заманеться коли пошукати золота — сідлай коні й гайда. Там, на сході, в пустелі теж є чимало покладів.

— А дім? Хіба його у вас там не буде?

— Та якже! Буде й дім. Перед домом у мене ростиме пахучий горошок, а ззаду — город: квасоля, шпинат, редька, огірки, шпараги, ріпа, морква, капуста тощо. Заведу собі й жінку, щоб тримала за поли, коли занадто повабить мене золото. Слухайте, от ви фахівець з гірничої справи, а чи відомо вам, що таке винюшкувати золото? Ні? То знайте, що це гірше за горілку, за коні, за карти. Тільки жінка часом допоможе, та й то, коли навернеться завчасу. Отже, коли відчуєте, що до вас приступає, — не гаючись, одружіться. Це — єдиний порятунок. Одначе, бува, що й він не допомагає. Мені от самому це хтозна ще коли треба було зробити. Чого доброго, тоді й з Дела Бішопа були б люди. Ех, скільки то я проґавив справ, скільки втратив через оте кляте золото! Слухайте, Корлісе! Вам треба одружитись, і чим скоріше. Кажу вам по правді. Послухайте моєї поради й покиньте бурлакувати. Корліс засміявся.

— Я не жартую. Я від вас старший і знаю, що кажу. В Доусоні є пташина, і ви її не повинні випустити з рук. Ви створені одне для одного.

Ті часи, коли Корліс вважав втручання Дела Бішопа в його особисті справи нахабством, давно пройшли. Життя на Півночі, де не раз доводилося і господарям, і слугам спати разом під одним укривалом, скоро рівняло людей. Це Корліс зрозумів давно, і тому нічого не сказав на Делові слова.

— Чому б вам не спробувати? — наступав Дел. — Хіба вона вам не до вподоби? Я знаю, що до вподоби. Адже недаром, повертаючись від неї, ви немов на крилах летите. То не гайтеся, поки є надія. Була й у мене колись така собі Еммі, — що то за дівчина була! І ми одразу сподобались одне одному. Та я все гасав за золотим піском, все гасав, а з ділом зволікав. А тут і підлестився до неї якийсь чорномазий лісоруб, добрий-таки громило! Тоді я постановив собі переговорити з нею як слід. Раз один подамся за пісочком, один тільки раз, — та й до неї. Повертаюсь я, а в неї вже інше прізвище.

Тож стережіться, Корлісе! Там крутиться отой писака, той паскудник, що я його мазнув коло "Опери". Він часу не гає, заходить з усіх боків, а ви, як і я, гасаєте туди й сюди, а до дівчини щільно не беретесь. Згадаєте моє слово, Корлісе! От одного морозяного дня ви повернетесь до Доусона, а вони вже витимуть собі гніздечко. Далебі! Тоді вам тільки й залишиться шукати золото.

Перспектива була така непривабна, що Корліс, насупившись, попросив Бішопа стулити писок.

— Кому? Мені? — В словах Бішопових було стільки докору, що Корліс мимохіть засміявся.

— А що б же ви зробили на моєму місці? — спитався він.

— От я вам зараз скажу, що б я зробив. Коли тільки повернетесь додому, йдіть зараз до неї. Домовтеся, коли саме маєте зустрічатись, і все це собі запишіть на папері. Кожну вільну хвилину будьте біля неї, так і відтрутите того пройдисвіта. Не занадто коло неї впадайте — вона не з таких, — але й не заносьтеся через міру. Треба спроквола, розумієте? А там, прибравши відповідну хвилину, коли вона буде в гарному настрої, посміхатиметься до вас, попросіть її руки. Я, звичайно, не скажу вам, що воно покаже, — це ви самі побачите. Тільки не затягайте на довгий час! Краще одружитися зарані, аніж ніколи. А якщо отой писака стане сунути свого носа, дайте йому доброго стусана та не пожалійте рук. Він зразу пом'якшає. А то ще краще — відкличте його набік та побалакайте з ним до ладу. Скажіть йому, що ви жартувати не любите, що ви перший тут, коло дівчини, та що, коли він не одсахнеться, ви звернете йому в'язи.

Бішоп підвівся, потягнувся й пішов погодувати собак.

— Не забудьте скрутити йому в'язи, це головне! — гукнув він на відході. — А коли самі гидуватимете, то погукайте на мене. Я не буду проханий.

РОЗДІЛ XIV

— О, солона морська вода, міс Велс, море, здоровезні хвилі, великі судна, якими плавають і в погоду і в бурю, — все це мені добре знайоме. Але прісна вода, маленькі, мов шкаралупа з яйця, човники, що досить одного подиху вітру, і від них нічого не залишається, — ні, на цьому я зовсім не знаюся! — Барон Курбертен посміхнувся, немов жаліючи себе, і мовив далі: — Одначе це захопливо й чудово! Я дивився, й мене завидки брали. Колись доконче й я навчуся.

— Це зовсім не важко, — сказав Сент-Вінсент. — Правда, міс Велс? Треба тільки, щоб душа й тіло перебували в постійній рівновазі — от і все.

— Як у линвоскока?

— Ви все своєї, — засміялась Фрона. — Я певна, що ви вмієте керувати човном не гірше за нас.

— То й ви вмієте? Ви? Жінка? — Француз, хоч був космополіт, усе ніяк не міг звикнути до самостійності та вправності американського жіноцтва. — Звідки це, як?

— Ще коли я була зовсім маленька і жила в Даї серед індіян. Навесні, коли річка розмерзнеться, ми почнемо вас учити, — містер Сент-Вінсент і я. Отож ви повернетесь у цивілізовані краї, набувши нових знань. Я певна, що це вам сподобається.

— О, звісно, мавши такого чарівного навчителя! — промовив він увічливо. — А як на вашу гадку, містере Сент-Вінсент, сподобається це мені? І — вам це до вподоби? Ви завжди ніби ховаєтесь у затінок, слова зайвого не скажете. Таке враження, що ви маєте у всьому величезний досвід, тільки не хочете поділитися з нами. — Барон швидко повернувся до Фрони, — Ми з ним давні приятелі. Хіба я вам не розповідав? Через те я й дозволяю собі жартувати з ним. Адже так, містере Вінсент?

Той кивнув головою.

— Я певна, що ви зустрічались десь на краю світу, — промовила Фрона.

— В Йокогамі, — відказав коротко Сент-Вінсент. — Тому буде одинадцять років, і саме тоді цвіли вишні. Тільки барон Курбертен несправедливий до мене, він з мене сміється. Я боюся, що як почну розповідати, то забагато говоритиму про себе.

— Ви мученик нещасний, — жартівливо сказала Фрона, — всі ми до вас чіпляємось, вимагаючи оповідань. Та що ж, коли ви так цікаво розповідаєте!

— То розкажіть нам про який-небудь випадок з човнами, — попросив барон. — Тільки про такий, щоб, як кажуть янкі, аж шапка догори полізла.

Вони присунулись ближче до великої грубки у вітальні місіс Шовіл, і Сент-Вінсент почав оповідати про величезний вир у Квадратовому яру, про страшний крутіж на порогах Білого Коня і про свого товариша, нікчемного боягуза, що покинув його в скруті й пішов берегом.