Дочка снігів - Сторінка 20

Це трапилося дев'ять років тому, коли Юкон ще був недосліджений.

Минуло півгодини, і в кімнату влетіла місіс Шовіл, а за нею Корліс.

— Ах, ця гора! Я зовсім задихалась! — скрикнула вона, скидаючи рукавички, і зараз же жваво повела далі: — От не щастить мені! Ця вистава, певно, ніколи не відбудеться! Ніколи я не буду місіс Лінден. Хіба ж я можу, якщо Крогстад поїхав на Індіяну, і ніхто не знає, коли повернеться. Крогстада (вона звернулася до Корліса) грає містер Мейбрик, ви його знаєте. Та ще в місіс Александер невралгія, вона й з місця не може рушитись. Одне слово, репетиції сьогодні не буде. — Вона почала патетично декламувати із своєї ролі: "Так, у першу мить переляку. Але от минув день, і я помітила, що в цьому домі діється щось непевне. Гельмер повинен про все дізнатись. Пора покласти край цій проклятій таємниці. О Крогстаде, я вам потрібна, і ви мені потрібні…", а ви помандрували на річку Індіяну й печете там коржі, і я, певно, ніколи більше вас не побачу.

Всі заплескали в долоні.

— Єдина нагорода мені за те, що я пішла з дому та примусила всіх вас чекати, — це що я привела з собою оцього дивака. — Вона підштовхнула Корліса вперед. — Ви не знайомі? Барон Курбертен, містер Корліс. Коли ви, бароне, знайдете багато золота, то моя порада — продайте його Корлісові. Він багатий, як Крез, але все ще купує, аби тільки діло певне. Продавайте й тоді, коли не знайдете нічого, — він професійний філантроп, майте на увазі.

Вона знову звернулася до всіх:

— Уявіть собі, цей дивний чоловік сказав мені, що допоможе зійти на гору, розважав мене розмовою всю дорогу, але на репетицію іти відмовився. А коли дізнався, що репетиції не буде, одразу ж перемінився, наче той флюгер, і погодився прийти, хоч і плаче, що треба йому бути на Міллеровій річці. Але, між нами кажучи, всім відомо, які темні діла…

— Темні діла! Гляньте-но сюди! — перехопила Фрона, показуючи на Корлісову кишеню, що з неї виглядав кінчик бурштинової люльки. — Люлька! Поздоровляю вас!

Вона подала йому руку, і він добродушно її стиснув.

— Це все Дел винен, — засміявся Корліс. — Коли будемо на страшному суді, то він муситиме признати цей свій гріх.

— У всякому разі, для вас це поступ, — сказала Фрона. — Вам ще бракує кілька промовистих словець на обихідку.

— Щодо цього, то не такий уже з мене й неук, — відказав він. — Бо ж як би я міг поганяти собак? Я вмію згадати й пекло, і предків, і кров, і піт, і, вибачайте, домовину. На собак, наприклад, надзвичайно добре впливає, коли згадати про фараонові кістки та про Юдину кров. Найкраще, одначе, слухають собаки таких слів, що їх, на жаль, не годиться жінкам чути. Одначе я вам обіцяю, хоч би там пекло й скажені води…

— Ой, ой! — вереснула місіс Шовіл, затуляючи вуха руками.

— Мадам, — урочисто промовив барон Курбертен, — ніде правди діти, це факт, що північні собаки згубили вже не одну чоловічу душу. Чи не так? Нехай скажуть чоловіки.

Корліс і Сент-Вінсент цілком серйозно погодились і почали навперейми оповідати різні дивні пригоди з собаками, від яких аж роздиралося серце мадам.

Сент-Вінсент та барон відстали, щоб піти на сніданок до місіс Шовіл, а Фрона з Корлісом разом почали спускатися з гори. Вони йшли мовчки, але, немов змовившись, повернули праворуч; вибираючи довший шлях, вони проминули багато стежок, пішохідних і санкових, що вели до міста. Була середина грудня, день стояв ясний і холодний. Бліде сонце, виглянувши над південним обрієм, не піднялося до зеніту і, мов засоромлене, покотилося донизу. Скісне його проміння, відбиваючись від дрібненьких частинок морозяного пилу, сповнювало повітря самоцвітами, що яскріли, мов полум'я, але холодні були, як сама далечінь.

Вони йшли серед цього чарівного, мінливого туману. Сніг поскрипував у них під ногами, вогке повітря, вихоплюючися з уст, полискувало променистим сяйвом. Обоє мовчали, не хотілося порушувати такої пречудової тиші. Внизу під ними, під величним синім небосхилом, мов цяточка на безкраїй сніговій скатертині, темніло золоте місто, брудне й нікчемне — мізерний виклик людини безмежності.

Раптом вони почули, як хтось гукав, поганяючи запряг. Вони зупинились. Почувся собачий гавкіт, тупіт ніг, і на стежку перед ними виїхали санки, запряжені вовкодавами. На собаках осів іней, вони були мокрі і, висолопивши язики, важко дихали. Довгий і вузький, з нетесаних ялинових дощок збитий ящик, що лежав на санках, без слів пояснював причину подорожі. Два погоничі, жінка, що йшла, немов сліпа, та ще священик — ото й увесь жалобний похід. Собаки доплентались до кручі, і під вигуки, крики та ляскання батога тлінні рештки перенесли до вирубаної в кризі довічної домівки.

— Один із завойовників, — промовила Фрона.

Корліс побачив, що думки їхні зійшлися, і сказав:

— Так, це всі ті, що змагаються з холодом та голодом. Тепер я розумію, чому раса, що підбила під себе земну кулю, прибула з Півночі. Відважна, витривала, без кінця терпелива, з непохитною вірою, — що ж тут дивного?

Фрона глянула на нього, і мовчанка її була красномовніша за слова.

— "Ми рубали нашими мечами[15], — продекламував Корліс, — і це для мене була така ж утіха, як і милувати свою жінку молоду. Я пройшов по світу з мечем кривавим, і вороння летіло за мною слідом. Ми билися завзято. Полум'я бурхало над житлами людськими. Ми спали серед крові тих, що стерегли ворота".

— Чи ви це відчуваєте, Вансе? — промовила Фрона, хапаючи його за руку.

— Починаю, здається, відчувати. Північ навчила мене, вчить і тепер. Давні слова набувають нового змісту. Але все ж таки я не знаю. Усе це здається мені страшенним егоїзмом, якимсь кошмарним сном.

— Таж ви не негр і не монгол, не від них походите.

— Так, — відповів він, — я син свого батька, а рід наш іде од вікінгів, що ніколи не спали в закуреній хаті, не вихиляли рогу, сидячи біля грубки. Є якісь підстави на те, що кольоровим винесено смертний вирок і що тевтони розповсюджуються по землі, як ні одна раса в світі. В расовій спадковості щось, певно, криється, інакше я не відгукнувся б на цей заклик.

— Це велика раса, Вансе. Їй належить половина суходолу та всі моря. І цього всього вона домоглася лишень за шістдесят поколінь! Подумайте тільки — шістдесят поколінь! І тепер вона могутня, як ніколи. Вона будує і руйнує, судить і видає закони народам. Любов моя пристрасна, Вансе, та бог мені простить, бо вона чиста. Ми велика раса, і, коли нам судилося загинути, ми загинемо, як велетні. Пам'ятаєте?

"Тремтить ясен Ігдразілів, хоч ще й держиться. Стогне давнє дерево, і Йотунга Локі спущено з ланцюга. Тіні стогнуть на шляхах Гелу, а вогонь Сурту нищить дерево. Грюм віє зі сходу, вода прибуває, світовий змій скрутився в люті. Дракон б'є по воді, орел клекоче, ламаючи борти дзьобом, корабель Нагльфар потопає. Сурт блискавицями налітає з півдня, на його мечі сяє сонце Вальгали".

Корліс глянув на Фрону, і вона здалася йому завинутою в хутра Валькірією в останньому бою богів та людей, і в жилах у нього шпаркіше побігла кров, розбурхуючи уяву.

— "Гори кам'янії збиваються докупи, хитаються велетні, люди ступають стежкою Гел. Небо розпалося, сонце потьмарилося, земля поринає в океані, ясні зорі падають з неба, полум'я вогняними язиками лиже велике дерево, стовп огнистий підпирає небо".

Фрона яскраво малювалася на тлі ясного крайобрію: брови та вії вкриті рясним інеєм, волосся й обличчя в ореолі самоцвітного пилу, — вона наче справжній символ своєї раси, подумав Корліс. Кров далеких предків заговорила в ньому, і він відчув себе одним з тих білявих, з бурштиновим волоссям, велетнів давніх часів.

І коли він на неї дивився, перед очима в нього постало славетне минуле, і ожили розколот і гамір забутих боїв. Буря лютує, тяжко гуркотять хвилі північного моря, а серед них гостроносі бойові човни, а на човнах — владарі моря, північани з потужними м'язами й широкими грудьми, люди, споріднені із стихіями, з мечем і вогнем, шарпані й гнобителі південних країн. Бої двадцяти століть гримотіли у вухах йому, і жадоба первісного загорілася в ньому. Він у нестямі вхопив її за руку.

— Станьте, Фроно, моєю нареченою, моєю ясноокою подругою!

Вона здригнулася й непорозуміло глянула на нього. А тоді збагнула його слова і мимохіть відступила назад. Сонце, востаннє кинувши промінь на землю, заховалося. Сяйво згасло, одразу посутеніло. Десь далеко жалібно завивали собаки.

— Ні! — скрикнув Корліс, коли вона хотіла щось сказати. — Мовчіть! Не кажіть нічого! Я знаю, що ви скажете… що я скажу… Я збожеволів!.. Ходімо!

Тільки зійшовши з гори та через галявину діставшися до річки побіля тартака, заговорили вони знову. Близькість галасливого людського житла неначе вернула їм мову. Корліс ступав, понуро дивлячись собі під ноги, а Фрона — високо підвівши голову; вона роздивлялася на всі боки, і часом, немов ненароком, поглядала на Корліса. Дерев'яний хідник, що провадив до тартака, був слизьким, і, коли Корліс узяв Фрону за руку підтримати, погляди їхні зустрілись.

— Мені дуже прикро, — вона завагалась, а потім додала, наче виправдовуючись: — Це було так… Я зовсім не сподівалася…

— А то б ви не допустили до цього? — підказав він гірко.

— Мабуть, що так. Я не хотіла завдати вам болю.

— То ви таки сподівалися цього?

— Так, і боялася. Але я гадала… Я… Я, Вансе, не для того приїхала до Клондайку, щоб одружуватись. Ви мені сподобалися з самого початку і щодалі подобалися більше, особливо сьогодні… Але…

— Але ви ніколи не уявляли собі мене своїм чоловіком? Так ви хотіли сказати?

Він пильно подивився на неї, і коли в її погляді прочитав ту саму давню щирість, від думки, що доведеться втратити її навіки, аж знетямився.

— Ні, уявляла, — сказала вона раптом, — уявляла вас своїм чоловіком. Тільки щось воно не до ладу виходило. Чому — і сама не знаю. А бачила я в вас багато гарного, дуже багато…

Він хотів зупинити її, але вона вела далі:

— А багато дечого й чарувало. У мене було до вас дружнє почуття, справжнє, гарне дружнє почуття, і воно все зростало. Я вбачала в вас товариша, вірного товариша, — не більше. Більшого я й не бажала, але, коли б воно прийшло, я радо привітала б його.

— Як вітають непроханого гостя?

— Чому ви, Вансе, не хочете мені допомогти, а ще утруднюєте й так важку для мене розмову? Вам вона, звичайно, неприємна, та невже ви думаєте, що мені справляє приємність? Я відчуваю ваш біль і знаю, що коли замість подруги не стану вам за коханку, то ви, друже мій, покинете мене.