Дочка снігів - Сторінка 25

Ми товаришуємо з ним, симпатизуємо одне одному, ми близькі приятелі. Це, здається, й усе.

— Ви подобаєтесь одне одному, тобі він подобається. Але чи так, як подобається жінці чоловік, що з ним вона бажає чесно з'єднати своє життя? Чи зможеш ти, коли настане слушний час, мовити, як і Рут[16]: "Твій народ буде моїм народом, твій бог — моїм богом"?

— Не… знаю. Може, воно ще прийде. Я не можу, я не смію запитати себе про це чи говорити, думати навіть… зараз. Це почуття — велике! Ніхто не знає, як і чому воно приходить. Воно зненацька, мов блискавка ясна, осяє душу, освітить її сліпучим світлом правди, — ніщо від неї не заховається. Так принаймні я собі це уявляю.

Джекоб Велс помалу, задумливо хитав головою, як людина, що розуміє, в чому річ, але ще хоче все обміркувати й розважити.

— А чому ти, тату, запитав? Чому ти запитав про Сент-Вінсента? У мене є приятелі й серед інших чоловіків.

— До них я не відчуваю того, що до Сент-Вінсента. Поговорім одверто, Фроно, і забудьмо, що завдали прикрості одне одному. Моя думка не цінніша за чию-небудь іншу. Кожен може помилятись. І я не можу тобі з'ясувати, чому саме в мене склалося таке переконання. Це, мабуть, щось наче сліпуча блискавка, на яку ти чекаєш. Одно слово, не подобається мені Сент-Вінсент.

— Такої ж думки про нього чи не всі чоловіки, — мовила Фрона, відчуваючи непереможне бажання стати в обороні Сент-Вінсента.

— Це тільки зміцнює моє становище, — лагідно відказав батько. — Але я беру до уваги, що це чоловіча думка. А що він припав до вподоби жіноцтву, це, мабуть, тому, що жіночі погляди взагалі відрізняються від чоловічих так, як і жінки та чоловіки різняться між собою духовно й фізично. Це питання дуже складне, я не беруся його пояснювати. Я просто йду за інстинктом і хочу бути справедливим.

— Ти не маєш чого конкретнішого? — спитала вона, щоб краще зрозуміти його думку. — Можеш ти мені докладніше сказати, що ти до нього почуваєш?

— Ні, мабуть, не зможу. Безпосереднє враження навряд чи можна викласти словами. Але я спробую. Ми, Велси, ніколи не мали справи з боягузами. Де боягузтво, там нема певності. Це як будинок, поставлений на піску, чи як погана хвороба, що зростає помалу, непомітно, й ніхто не знає, коли вона дасться взнаки.

— Мені здається, що містера Сент-Вінсента ніяк не можна назвати боягузом. Я не можу собі цього уявити.

Велса вразило доччине стурбоване обличчя.

— Я не маю нічого конкретного проти Сент-Вінсента.: У мене немає доказів, що він не той, кого вдає. Але я це відчуваю, хоч, як і кожна людина, можу помилятись. Крім того, я дещо чув про одну брудну колотнечу в "Опері". Зрозумій, Фроно, я не гуджу самої бійки, а чи того місця, — така вже чоловіча вдача, — але, кажуть, він там поводився не так, як належиться чоловікові.

— Та ти ж, тату, кажеш, що така вже чоловіча вдача. Коли б вони, чоловіки, були іншими, може, краще жилося б на світі, та нічого не поробиш, треба брати їх такими, які вони є. Люсіль…

— Ні, ні, ти мене не зрозуміла. Я не її мав на увазі, а бійку. Він… він повівся, як боягуз.

— Але ж ти сам кажеш, що тільки чув про це. А він сам розповідав мені про той випадок. Він, певно, не наважився б розповідати, якби там виникло щось таке…

— Я ні в чому його не звинувачую, — поспішився сказати Велс. — Це тільки чутки, і упередження чоловіків до нього цілком пояснює ці чутки. Все це дурниці. Мені не треба було цього тобі й казати; я знав у свій час відважних людей, що на них раптом находив страх. Та годі про це. Я хотів тільки дати тобі пораду і, здається, помилився. Одне пам'ятай, Фроно, — додав він, повертаючи її обличчя до себе, — пам'ятай завжди, за всяких обставин, що ти моя дочка і що ти можеш влаштовувати своє життя сама, як тобі подобається. Життя твоє належить тобі, а не мені, і ти можеш влаштовувати його на свій смак, хоч би й змарнувати. Ти повинна жити самостійно, і мій вплив не повинен позбавити тебе цієї змоги. Якби ти кому дозволила втручатися в твої особисті справи, ти не була б Велсовою дочкою. Ніхто з Велсів не дозволяв, щоб ним опікувались. Велси волять померти або піти світ за очі.

Коли б ти, наприклад, вважала, що тобі треба стати за співачку в кафешантані, що це твоє покликання, я, звичайно, засмутився б, але на другий день дав би тобі на це дозвіл. Не мало б сенсу тобі не дозволяти, та й не такий у нас, Велсів, звичай. Велси не раз одностайно боронили безнадійну, як на чийсь погляд, справу. Умовності не для таких, як ми. Вони потрібні для загалу, що без них він занепав би ще глибше. Недужі повинні коритися, бо інакше їх зітруть. Але дужі не коряться. Стадо — це ніщо, особистість — це все.

Саме індивід керує стадом і настановлює закони для нього. Я плюю на те, що скажуть люди. Якби хто з Велсів привів безбатченка — що з того? Така, значить, була воля одного з Велсів, і ти однаково зосталася б дочкою Велса! І перед лицем неба й пекла, самого господа бога, ми стояли б разом, бо ж ми однієї крові, Фроно, ти і я.

— Ти відважніший за мене, батьку, — промовила вона, цілуючи його в чоло, і ця ніжна ласка була як дотик листочка, що опадає з дерева тихого осіннього дня.

Вогонь догорав. А батько тим часом почав розповідати дочці про відважного предка їхнього, мужнього Велса, що у великій боротьбі стояв один проти десяти і загинув зі зброєю в руках у Місті Скарбів.

РОЗДІЛ XVIII

"Ляльковий дім" мав великий успіх. Місіс Шовіл виявляла своє захоплення в таких непоміркованих і недоречних виразах, що Джекоб Велс, стоячи поруч неї, втупився лютим поглядом на її повну шию, а пальці його несвідомо ворухнулися, немов здушуючи їй горлянку. Дейв Гарней вихваляв на всі боки драму, хоч і висловив деяку непевність щодо Нориної філософії і божився всіма пуританськими богами, що немає в світі другого такого вухатого осла, як Торвальд. Міс Мортімер, яка не визнавала цієї літературної школи, сказала, що артисти своєю чудовою грою виправили хиби п'єси. Маккарті запевняв, що зовсім не винує голубки Нори, хоч у приватній розмові з комісаром копалень натякнув, що весела пісенька чи танок не зіпсували б вистави.

— Нора, зрозумійте, мала рацію, — переконував він Гарнея, йдучи поруч з ним позад Фрони та Сент-Вінсента. — Я б…

— Гума…

— К лихій матері з гумою! — розсердився Мет.

— Отож я кажу, — незворушно вів далі Гарней, — що гумове взуття значно подорожчає навесні. Три унції за пару! На цьому можна добре заробити. Коли його накупити тепер по унції за пару, то матимемо дві унції чистих на парі. Оборудка непогана, Мете!

— Та йдіть ви к бісу з своєю оборудкою! У мене тепер Нора на думці.

Вони попрощалися з Фроною та Сент-Вінсентом і пішли в напрямку до бару, сперечаючись під зоряним небом. Грегорі Сент-Вінсент голосно зітхнув.

— Нарешті!

— Що нарешті? — байдужим голосом спитала Фрона.

— Нарешті я маю можливість вам сказати, як ви чудово грали. Ви надзвичайно грали останню сцену, — так природно, що мені здалося, ніби я справді втрачаю вас навіки.

— Ото горе!

— Це було жахливо.

— Та невже?

— Запевняю вас. Я уявив собі, що це трапилося зі мною. Ви були не Нора, а Фрона, а я не Торвальд, а Грегорі. Коли ви виходили в пальті, в капелюшку, з дорожньою валізкою в руках, я подумав, що в мене не вистачить сили довести роль до кінця. А коли ви вийшли й за вами зачинилися двері, мене врятувала тільки завіса. Тільки завдяки їй я отямився, а то замалим не кинувся слідом за вами на очах у всієї публіки.

— Дивно, що на людину так впливає вивчена роль.

— А може, й навпаки? — зауважив Сент-Вінсент. Фрона нічого не відповіла, і вони мовчки пішли далі.

Вона все ще була в піднесеному настрої від вистави, сповнена й досі переживаннями Нори. Крім того, в словах Сент-Вінсента вона вбачала інший зміст і мимохіть відчувала острах, як і кожна жінка перед тим, коли їй мають освідчуватись.

Ніч стояла ясна й холодна, не занадто, правда, холодна, бо було не більше сорока градусів, — і земля купалася в м'якому промінні, що йшло не від зірок і не від місяця, а наче десь іздалеку, аж із того боку земної кулі. З південного сходу на північний захід проходила по небу блідо-зелена стяга, яка ото й кидала своє світло на землю.

Раптом, немов це спалахнув промінь прожектора, небо перетяла біла світляна смуга. На мить ніч заступив сіруватий день, а потім знов усе вкрила темрява, чорніша, ніж перше. Але на південному сході щось рухалось, тихо й безгучно. Блискучий зеленуватий серпанок шумував і кипів, підіймався й опадав, мов чогось шукаючи, простягав здоровезні свої руки до верхніх шарів ефіру. Ще раз наче велетенського розміру ракета проклала звивистий вогняний шлях по небу, від обрію до зеніту, а тоді, немов блискавка, шмигнула за обрій. Світло згасло, і темна ніч залягла знову. Та ось, стаючи все ширшим, глибшим, яскравішим, розходячись променистими потоками праворуч і ліворуч, сяйво знов запалило зеніт сліпучим вогнем і полинуло далі аж до обрію. Небо, нарешті, перекрила блискуча арка, і вже вона не згасала.

І з цим вогняним тріумфом мовчанка землі порушилась, і десять тисяч вовкодавів вплили в протяжистому одностайному витті увесь свій страх і журбу. Фрона здригнулася, і Сент-Вінсент обняв її рукою за стан. Жінка, прокинувшись у ній, відчула дотик чоловіка з легким тремтінням невиразної радості; вона не чинила опору. І тоді, як вовкодави жалібно завивали внизу, а вгорі, над головою, мінилося північне сяйво, вона відчула, що він усе щільніше пригортає її до себе.

— Чи треба мені говорити? — прошепотів він.

Вона поклала голову йому на плече, стомлена й щаслива, і вони разом дивились, як палає небо, як темніють і гаснуть зірки. Підіймаючись та опадаючи в дикому якомусь хвилястому ритмі, вогняна річка залила небесне склепіння. Далі воно перетворилось на величезний ніби ткацький верстат, що на ньому пишний пурпур та зелені, кольору морської води, переливи підткання спліталися з блискучою основою, аж нарешті, найтендітніший у світі серпанок, відсвічуючи всіма кольорами веселки, покрив зчудовану, зчаровану ніч прозорою запоною.

Зненацька чиясь чорна рука грубо розірвала прозорий серпанок, і арка розсипалась, почервонівши, наче із сорому. Зачорніли темні провалля, почали зростати й зливатися докупи. Роз'єднані, всіх барв, огнисті плями згасали, припадаючи до обрію.