Дочка снігів - Сторінка 27

Люсіль чекала, що вона скаже. Було дуже тихо.

— Ну? — спитала нарешті Люсіль якимсь чужим, несміливим голосом, встаючи з місця, щоб одягти свою парку.

— Нічого. Я чекаю на вас.

— Я вже скінчила.

— Тоді дозвольте сказати вам, що я вас не розумію, — холодно мовила Фрона. — Я не розумію, з якою метою ви прийшли. В словах ваших чути якусь фальш. В одному я переконана — з якоїсь невідомої мені причини ви сьогодні не Люсіль, а хтось інший. Не питайте мене, з чого саме це видно, я вже казала вам, що сама цього не знаю. А проте я переконана, що це так. Ви тепер не та Люсіль, що я зустріла по той бік річки, при наїждженій саньми дорозі. То була справжня Люсіль, хоч я й мало вас знала. А жінка, що прийшла до мене сьогодні, — зовсім мені чужа. Я її не знаю. Були хвилини, що мені здавалося, ніби це справжня Люсіль, але тільки окремі хвилини. Ця жінка брехала мені, сама себе оббріхувала. А все, що вона казала про того чоловіка, — це, в найгіршому разі, тільки її думки. Можливо, проте, дуже навіть можливо, що вона й на нього звела наклеп. Що ви на це скажете?

— Що ви дуже розумна дівчина, Фроно. Що ви й самі не помічаєте, які правдиві часом ваші слова. І що іноді ви сліпі й наївні, як дитя.

— Я відчуваю, що могла б вас полюбити, але ви десь дуже глибоко заховали в собі все те, що мені в вас подобається…

Губи Люсіль затремтіли, вона хотіла щось сказати. Але, роздумавши, мовчки закуталася в парку й повернулася йти.

Фрона провела її до дверей, і Гау-Га, довго, дивуючись, думала про білих людей, що створюють закони й самі їх порушують.

Коли двері зачинилися за нею, Люсіль сплюнула на вулицю.

— Тьху, Сент-Вінсенте! Я опоганила язика твоїм ім'ям! — І вона ще раз плюнула.

— Заходьте!

Мет Маккарті потяг за клямку, відчинив двері й старанно зачинив їх за собою.

— А, це ви! — Сент-Вінсент зиркнув на Мета похмурим неуважним поглядом, але, схаменувшись, привітно простяг йому руку. — Доброго здоров'я, друзяко! Мої думки були за тисячу миль звідси, коли ви зайшли. Беріть стільця, сідайте. Он тютюн. Спробуйте та скажіть, який він на ваш смак.

"Нічого дивного, що він думками блукав десь за тисячу миль", — подумав собі Мет, згадавши, що дорогою сюди здибав у темряві жінку, дуже схожу на Люсіль. А вголос він сказав:

— Еге ж, мріяли собі присмерком, що ж тут дивного?

— Чому це ви так кажете? — запитав весело кореспондент.

— А тому, що, йдучи до вас, я зустрів Люсіль, а сліди від її мокасинів ведуть просто до вашої халупи. У неї ж язичок, як бритва, тільки займи! — посміхнувся Мет.

— Оце-то й горе! — щиро признався Сент-Вінсент. — Чоловік тільки оком скине на жінку, побавиться хвилину, а вона вже вимагає, щоб ця хвилина тривала вічно.

— Не легко спекатися давньої коханки, га?

— А мабуть, що так. Ви розумієте мене, Мете. Зразу видно, що ви життя не змарнували, пожили в свій час.

— В свій час? Та щоб ви знали, я й тепер ще не від того.

— Вірю, вірю. Досить поглянути на ваші очі. Гаряче серце й палкий погляд, Мете! — Він ударив гостя по плечі й приязно засміявся.

— Та до вас мені далеко, Вінсенте! Ви на цьому зуби з'їли. Жінки за вами так, як мухи, гинуть. Скільки ви з ними націлувалися, скількох з розуму позводили! Але чи було у вас, Вінсенте, справжнє коли?

— Що ви хочете сказати?

— Ну, от — справжнє почуття, справжнє… як би його сказати… От чи були ви коли батьком?

Сент-Вінсент схитнув головою.

— Я теж. А чи знаєте ви, що почуває батько до дитини?

— Навряд. Гадаю, що ні.

— Ну, а я знаю. Це, скажу я вам, справжнє почуття. Якщо доводилось коли чоловікові виходити дитину, то це саме зі мною трапилось. Дівчинка була… Тепер вона вже велика, зовсім доросла дівчина. І я люблю її більше, як рідний батько, коли це взагалі можливо. Крім неї, я любив одну тільки жінку на світі, але, на жаль, вона була заміжня. Вірте мені, я ніколи нікому й слова про це не промовив, навіть їй самій. Та вона померла, земля їй пером!

Він схилив голову на груди, й перед очима йому ожила постать білявої саксонки, що, наче сонячний промінь, освітила дерев'яну комору на березі Даї. Підвівши очі, він раптом побачив, що Сент-Вінсент замислено втупився в землю і не слухає його.

— Досить дурниць, Вінсенте!

Той насилу відірвався від власних думок і помітив, що маленькі голубі очі Метові немов пронизують його наскрізь.

— Ви хоробрий, Вінсенте?

Якусь хвильку вони намагалися заглянути один одному в душу, і Мет міг заприсягтися, що побачив ледь помітне мигтіння в очах Сент-Віисента.

Він переможно гримнув кулаком по столу.

— Заприсягнуся, що ні!

Журналіст присунув до себе коробку з тютюном і почав крутити цигарку. Він крутив старанно, тонкий рижовий папір шелестів у його руці, що ані разу не здригнулася, але кров гарячою хвилею розлилась від шиї по щоках, по вилицях, аж залляла все обличчя.

— Оце й добре. Хоч не доведеться бодай рук паскудити… Слухайте, Вінсенте. Ота дівчинка, що стала тепер дорослою, спить сьогодні в Доусоні. Нехай нам бог допоможе, але ми з вами ніколи вже не торкнемося головою до подушки з такими чистими й невинними думками, як вона. Вінсенте, майте це на увазі й забудьте стежку до неї!

Біс, що про нього казала Люсіль, заворушився, — злий, роздратований, нерозсудливий біс.

— Ви мені не подобаєтесь. Я маю на це свої підстави, і досить. Одне знайте: коли ви одважитесь на таке безглуздя, щоб одружитися з цією дівчиною, то не доживете до кінця того триклятого дня, не побачите весільної постелі. Я можу вас на місці укласти оцими кулаками, коли буде потреба. Але маю надію в інакший спосіб ухоркати вас. Будьте певні. Я вам обіцяю.

— Свиня ірландська!

Біс вигулькнув зовсім несподівано, і Мет побачив перед очима в себе дуло кольта.

— Заряджений? — спитав Мет. — Охоче вірю. Ну, чого ж зволікаєте? Зводьте курок!

Палець журналістів ліг на курок, і почувся загрозливий тріск.

— Ну, тепер натисніть! Натискайте, кажу ж вам! Та хіба ви на це здатні, коли очі у вас так і бігають!

Сент-Вінсент намагався одвести голову вбік.

— Дивіться на мене, ви! — наказав Маккарті. — Не зводьте з мене очей, коли стрілятимете.

Сент-Вінсент повернув голову, і погляди їхні мимохіть стикнулися.

— Ну?

Сент-Вінсент стиснув зуби й натис на курок — так йому принаймні здалося, як це іноді буває у сні. Він цього жадав, воля передала наказ, але полохлива його душа завагалася й стримала рух м'язів.

— Що, спаралізований? Бідний палець! — Мет посміхнувся просто в обличчя змученому супротивникові. — То відведіть револьвера набік і спустіть курка… обережно… обережно… обережно…

Поки курок спускався, голос його м'якшав і стихав.

Револьвер випав з Сент-Вінсентових рук, і він, з ледве чутним стогоном, цілком знеможений, осів у стілець. Він хотів випростатись, але замість того впав головою на стіл і закрив обличчя тремтячими руками. Мет надів рукавиці, з жалем поглянув на нього і вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

РОЗДІЛ XX

Де природа сувора, там суворі й люди. Ласкавість і зніженість властиві тільки тим краям, де гріє гаряче сонце та де родюча земля. Вільготне, дощове підсоння Британії викликає потяг до алкоголю, запахущий Схід вабить до розкішних мріянь. Рослявий білявий північаиин, брутальний і дикий, реве, як лютий звір, і своїм здоровезним кулаком б'є ворога просто в обличчя. А спритний південець з улесною посмішкою та лінивими рухами, підкравшися, нападає ззаду, як ніхто не бачить, і чинить це граційно й лагідно. Мета в них одна, тільки шляхи до неї різні. Вирішальний чинник тут — клімат. І той, і той — грішні, як і всі народжені від жінки, але один грішить відкрито, на очах, так би мовити, у бога, а другий — ніби від бога можна сховатись — замасковує свої гріхи блискучими вигадками, криє їх, неначе якусь дивну, дорогу таємницю.

Ось так чинять люди, і вчинки їхні залежать від сонячного світла, від подувів вітру, від їхніх близьких, від насінини батькової, від молока материного. Кожна людина — це наслідок дії багатьох сил, могутніших за неї, і впливові цих сил вона завдячує свій вигляд. Одначе, мавши дужі від природи ноги, вона може втекти, але неодмінно тоді на неї вплинуть інші сили. Так може вона тікати знов і знов, зазнавати все нових впливів, аж поки наздожене її смерть. І остаточно її, людини, форма залежатиме від сукупності всіх тих сил, що впливали на неї протягом цілого життя. Якщо змінити дітей у колисці, то невільник буде з царською величністю носити пурпур, а царський нащадок — підлесливо жебрати милостиню та покірливо гнути спину під батогом, як найнікчемнішний з його підданців. Який-небудь зголоднілий Честерфілд[18], допавшися до смачної страви, їстиме з такою ж пожадливістю, як і свиня в сусідньому хліві. А Епікур, якщо доля закине його в брудне ескімоське іглу, неодмінно почне вихваляти китове чи моржове сало, бо інакше його жде загибель.

Тим-то люди, добувшися молодої Півночі, холодної, суворої, повної небезпек, — струшували з себе південну млявість і не на жарт віддавалися боротьбі. Водночас вони струшували з себе багато дечого, що дала їм цивілізація: всі її недоладності, більшість її від'ємних сторін і, може, трохи й чеснот її. Можливо. Але зате вони зберегли великі традиції і бодай жили чесно, сміялися від щирого серця і сміливо дивились одне одному в вічі.

Через це жінці, вродженій на південь від п'ятдесят третьої паралелі і пещеній змалку, не годиться необачно мандрувати по північних країнах, — хіба що в неї велике серце. Хай вона ніжна, тендітна, емоційна, хай в очах її зберігся блиск і безпосередність, хай вуха її створені для солодких мелодій. Але коли вона має сталий, здоровий світогляд, до того ж досить широкий, щоб розуміти й прощати, з нею нічого лихого не трапиться і сама країна її визнає за свою. Якщо вона цього не має, то вона побачить і почує багато такого, що образить її, і вона дуже страждатиме, і втратить віру в людину, а це буде для неї найбільше нещастя. Таких жінок слід би оберігати, віддавши під опіку їхніх родичів-чоловіків, чим ближчих, тим краще. Що ж до Доусона, то слушно було б підшукати для них яку-небудь хатину на горбу над містом, а найкраще — на західному березі Юкону, і не випускати їх звідти без проводарів та оборонців. Схил же горба за хатиною можна рекомендувати їм, як найзручніше місце, щоб прогулятися та подихати свіжим повітрям, бо там їм слуху не ушкодять круті слова чоловіків, що борються за життя.

Ванс Корліс витер останню олив'яну тарілку й поставив її на полицю.