Дочка снігів - Сторінка 26

І знову темна ніч величезним, бездонним шатром повисла над землею. Спалахували одна по одній зірки, і знов завили вовкодави.

— Я так мало можу дати тобі, кохана, — промовив чоловік з ледь помітним смутком у голосі, — тільки непевну долю цигана-бурлаки.

А жінка, притиснувши його руку до свого серця, відповіла словами великої своєї сестри-жінки:

— "Курінь та хліба шмат, аби лиш, Річарде, з тобою!"

РОЗДІЛ XIX

Гау-Га була проста індіянка, що її предки віддавна живилися сирою рибою і розривали м'ясо зубами. Тому моральність її була така ж проста й примітивна, як і кров. Одначе, довго потершись поміж білими людьми, вона принатурилася до їхніх поглядів та звичаїв, хоч у душі не раз і бурчала зневажливо на них. Минуло десять років, як вона стала за куховарку в Джекоба Велса, і відтоді не переставала йому служити, виконуючи ті чи інші обов'язки. Але коли одного похмурого січневого ранку, почувши голосне стукання, вона відчинила двері й побачила людину, що стукала, то навіть її загартована незворушність не витримала.

Звичайна людина, чоловік чи жінка, не змогла б так скоро впізнати, хто прийшов. Але спостережливість Гау-Га, здатність пам'ятати найменші дрібниці, розвинулись у суворій школі, де на необачного чигає смерть, де життя вітає тільки чуйного.

Гау-Га пильно оглянула жінку, що стояла проти неї, і насилу помітила блискучі її очі крізь густу вуаль. Парка з піднятим каптуром закривала волосся й цілу її постать. Гау-Га все стояла і придивлялася. Бачилося їй щось знайоме в цій закутаній постаті. Поглянувши пильніше на голову під каптуром, вона пізнала, чия це постава.

Тоді очі Гау-Га померхли й думки її побігли по нехитрих закрутинах мозку, воскрешаючи убогі враження її простого життя. Там не було неладу або якої плутанини в думках, ані суперечливих і складних емоцій, заплутаних теорій чи химерних абстракцій — нічого, крім простих фактів, сумлінно розподілених і старанно перевірених. Гау-Га вмить, не вагаючись, вибрала на своїх поличках враження з минулого, стосовні до цього випадку, і темрява, що повивала незнайому, враз розвіялась. Гау-Га вже знала, хто така ця жінка, як вона живе, що робить, яка вона на вроду.

— Твоя краще геть звідсіля. Хутко-хутко! — заявила Гау-Га.

— Міс Велс. Мені треба з нею побачитись.

Незнайома говорила спокійним, рішучим тоном, в якому відчувалася сила волі. Це, одначе, не вплинуло на Гау-Га.

— Твоя краще геть, — вела вона своєї.

— Передайте оце, будь ласка, Фроні Велс та (вона коліном придержала двері) не зачиняйте дверей.

Гау-Га скривилася, одначе записку взяла — вона звикла за десять років коритися білій расі.

"Чи можу я з вами побачитись? Люсіль".

Так стояло в записці. Фрона запитально поглянула на індіянку.

— Вона суне ногою в двері, — пояснювала Гау-Га, — моя каже: йти хутко, хутко. А твоя що каже? Вона поганий. Вона…

— Ні, — Фрона задумалася на хвилинку. — Приведи її сюди.

— А може…

— Іди!

Гау-Га, щось буркнувши, пішла, — вона не могла не скоритись. Та коли вона сходила східцями до сінешніх дверей, у голові в неї промайнула невиразна думка, що от така випадкова прикмета — білий чи темний колір шкіри — поділяє людей на панів та слуг.

Одним поглядом охопила Люсіль і Фрону, що з привітною посмішкою простягала до неї руку, і вишуканий туалетний столик, і просту, але добірну обстанову з тисячею дівчачих дрібниць. Вдихнувши в себе цю здорову атмосферу, вона з болем у серці згадала про свої дівочі роки і враз стала байдужою до того, що бачила навколо.

— Я рада, що ви прийшли, — промовила Фрона. — Мені дуже хотілося вас побачити… Та скиньте оцю важку парку. Яка ж вона гарна, яке чудове хутро! Як зроблена!

— Це з Сибіру, — відказала Люсіль. "Подарунок Сент-Вінсента", — хотіла вона додати, але, схаменувшись, сказала: — Там ще не навчилися робити абияк.

Природжена грація, з якою вона сіла в низеньку гойдалку, не сховалась від Фрониних очей, метких на красу. Мовчки, піднісши гордовито голову, слухала Люсіль Фрону і весело стежила за її даремними зусиллями підтримувати розмову.

"Чого вона прийшла?" — думала Фрона, розмовляючи про хутра, про погоду та про інші байдужі речі.

— Коли ви мовчатимете, Люсіль, я почну нервуватися, — сказала вона нарешті в розпачі. — Щось трапилось?

Люсіль підійшла до туалетного столика і, взявши з-поміж різних дрібничок мініатюрний Фронин портрет, запитала:

— Це ви? Скільки вам тоді було років?

— Шістнадцять.

— Сильфіда[17], але холодна, північна.

— У нас кров зігрівається пізно, — зауважила Фрона. — Але…

— Одначе вона від того не холодніша, ніж в інших, — засміялася Люсіль. — А тепер вам скільки років?

— Двадцять.

— Двадцять, — спроквола проказала Люсіль, — двадцять. — Вона вернулась на своє місце. — Вам двадцять років, а мені двадцять чотири.

— Зовсім маленька різниця.

— Але наша кров зігрівається рано. — Люсіль кинула ці гіркі слова немов через безодню, якої не могли зарівняти чотири роки.

Фрона ледве притлумила неприємне почуття, що викликали в ній ці слова. Люсіль знову підійшла до столика, поглянула на мініатюру й повернулась на своє місце.

— Якої ви думки про кохання? — несподівано запитала вона, і обличчя її освітилося усмішкою.

— Про кохання? — зніяковіла Фрона.

— Так, про кохання. Що ви про нього знаєте? Що про нього думаєте?

Фрона поривалася сказати цілу промову, окреслити кохання осяйними й барвистими словами, але стрималася і сказала тільки:

— Кохання — це самопожертва.

— Чудово. Самопожертва. А чи вона винагороджується?

— Звичайно. Певна річ, що винагороджується. Хіба в цьому може бути сумнів?

В очах у Люсіль заграв насмішкуватий вогник.

— Чому ви посміхаєтесь? — запитала Фрона.

— Гляньте на мене, Фроно! — Люсіль стала на рівні ноги, обличчя її пашіло, — Мені двадцять чотири роки. Я не опудало яке, я не дурна. Я маю серце. Кров у мене здорова, гаряча, червона. І я любила. Але не діставала ніколи нагороди, не пам'ятаю такого. Знаю тільки, що завжди я сама розплачувалася.

— Оце й була вам нагорода! — палко промовила Фрона. — Ваша жертва — то й була ваша нагорода. Коли ваше кохання було й помилкою, то все ж ви кохали, ви давали щастя, ви служили тому, кого кохали. Чого ж іще хотіти?

— Щеняче кохання! — посміхнулася Люсіль.

— О! Ви несправедливі.

— Я віддаю вам належне, — твердо відказала Люсіль. — Ви скажете мені, що ви це знаєте, що на ваших очах немає полуди, що, доторкнувшись устами до келиха, до його вінців, ви покуштували трунку, і він вам видався добрим на смак. Е, щеняче кохання! Я знаю, Фроно, ви справжня жінка, у вас шляхетне серце, на дрібниці ви не звертаєте уваги, але… — вона постукала тонким пальцем себе по лобі, — все те у вас тільки тут. Цей трунок п'янить гірше за вино, і ви забагато надихались його випарами. А ви спробуйте випити все, перехиліть келих догори дном, — отоді й кажіть, що трунок добрий. Ні, прости мене, боже! — жагуче скрикнула вона. — Буває і щире кохання! І ви повинні відчути не підробку, а справжнє кохання, світле й радісне!

Фрона за своєю звичкою, такою ж як і в Люсіль, схопила її руки, і пальці їх сплелися в дружньому потиску.

— Я почуваю, що правда не на вашому боці, але не можу вам цього з'ясувати. Вірніше, я не наважуюсь. Вашим фактам я можу протиставити тільки свої думки. Я занадто мало пережила на світі, щоб з вами сперечатися, ви ж так багато чого зазнали в житті.

— "Хто жив не раз — не раз і вмерти мусить".

Люсіль вклала в ці слова весь свій біль, усю муку, і Фрона, обнявши молоду жінку, заридала в неї на грудях. Зморшки на чолі Люсіль розійшлися, і вона тихо й непомітно, як мати, поцілувала Фрону в голову. Але це тривало тільки хвилину, потім вона знову звела докупи брови, стисла губи й відтрутила від себе Фрону.

— Ви виходите заміж за Грегорі Сент-Вінсента?

Фрона була вражена. Від часу заручин минуло два тижні, але про це не знала жодна душа.

— Звідки вам відомо?

— Ви вже відповіли. — Люсіль вдивлялася в одверте й щире Фронине обличчя і почувала себе, як досвідчений фехтувальник перед кволим і безборонним новаком. — Звідки відомо? — Вона засміялася різким сміхом. — Коли чоловік зненацька покидає обійми жінки, коли в нього ще вогкі уста від останніх поцілунків, коли рот ще не встиг закритися після брехливої клятви!..

— І?..

— Коли він забуває шлях до цих обіймів…

— Он як! — Велсова кров закипіла, і, неначе під гарячим промінням, висохли Фронині очі й раптом заблищали. — Так ось чого ви прийшли! Я одразу могла б догадатись, якби звертала увагу на доусонські плітки.

— Ще не пізно, — промовила Люсіль з презирливою посмішкою.

— Я вас слухаю. В чому справа? Ви хочете мені розказати, що він зробив, чим був для вас? Запевняю вас, що все це зайве. Він чоловік, а ми з вами жінки.

— Ні, — збрехала Люсіль, приховуючи свій подив. — Я не думала, що його колишні вчинки матимуть на вас вплив. Ви стоїте вище за все це. Але… чи подумали ви про мене?

Фрона на хвилину затамувала віддих, а потім простягла руки, ніби намагаючись вирвати свого коханого з обіймів Люсіль.

— Викапаний батько! — скрикнула Люсіль. — О, ці Велси, Велси! Та він вас не вартий, Фроно Велс. От я і він — то інша річ. Нема в ньому нічого доброго, ані величі, ані душі. Він не вартий вашого кохання. Він взагалі не знає, що таке кохання. Дрібні пристрасті — оце й тільки, на що він здібний. Та вам цього не треба. Іншого ж він дати не може. А що ви можете йому дати? Саму себе? Нерозумне марнотратство. Але золото вашого батька…

— Годі! Я вас не хочу слухати. Це нечесно. — Фрона примусила її замовкнути, а тоді зухвало запитала:

— А що може йому дати інша жінка — Люсіль?

— Кілька божевільних хвилин, — хутко відказала та, — вибух жагучої радості, раювання, а потім пекельні муки, на які він заслуговує, як і я. Таким чином, зберігається рівновага, і все йде гаразд.

— Але ж… але…

— В ньому сидить біс, — казала далі Люсіль, — біс-спокусник, що чарує мене, що від нього голова мені йде обертом. Та дай вам боже, Фроно, ніколи його не пізнати. У вас чисте серце, у вас не сидить біс. А я йому якраз до пари. Я кажу вам по правді, що він мене, а я його приваблюємо тільки фізично. В наших стосунках немає нічого сталого. Так зберігається у нас рівновага. В цьому й краса!

Фрона відкинулась у кріслі і байдужим поглядом дивилася на Люсіль.