Долина жаху - Сторінка 27

Адже ви чули, що три тижні тому вони з дружиною вирушили до Південної Африки на пароплаві "Пальміра"?

— Так.

— Учора вночі пароплав прибув до Кейптауна. А вранці я дістав від місіс Дуглас оцю телеграму:

"Джон випав під час шторму за борт і загинув біля острова Святої Єлени. Ніхто не бачив, як це сталося.

Айві Дуглас".

— Ось як це сталося! — замислено пробурмотів Холмс. — Звичайно ж, ця вистава була добре зрежисована.

— То ви гадаєте, що це не випадок?

— У жодному разі.

— Його вбили?

— Саме так!

— Я теж так думаю. Ці пекельні Чистії, це кляте, мстиве кодло злочинців...

— Ні, ні, любий мій сер, — зауважив Холмс. — Тут видно руку майстра. Це не обрізана рушниця чи сліпа куля. Художника впізнають за мазками його пензля. Це робота Моріарті. Джерела злочину ведуть до Лондона, а не до Америки.

— Але заради чого?

— Він не з тих, хто визнає свої поразки. Він звик, що кожна його справа мусить скінчитись успіхом. Великий мозок і міцна машина не впоралися з однією людиною. Це все одно, що ви розколюєте горіх паровим молотом: шуму багато, а пошкоджено врешті буде сам молот.

— Але що йому до тієї американської історії?

— Я можу лише сказати, що перша звістка про цю пригоду надійшла до нас від одного з його помічників. Цим американцям, мабуть, порадили звернутися до нього. Працюючи в Англії, він дає поради й іноземним партнерам, — він, цей великий знавець злочинів. З тієї миті їхня жертва була приречена. Спершу він задовольнився тим, що знайшов цю жертву. Потім склав план убивства. І нарешті, довідавшись, що цей план не вдався, вирішив узятися до роботи сам. Пам’ятаєте, як я в Берлстонському замку попередив Дугласа, що майбутнє буде страшнішим за минуле? Хіба я помилився?

Баркер у безсилому гніві вдарив себе кулаком по голові.

— То ви хочете сказати, що ми повинні й далі сидіти згорнувши руки? Що ніхто не в змозі подолати цього сатану?

— Ні, я так не кажу, — відповів Холмс, і його очі немовби зазирнули кудись у майбутнє. — Я не кажу, що його не можна подолати. Але дайте мені час, дайте мені час!..

Кілька хвилин ми сиділи мовчки; рішучі очі мого друга, здавалось, усе ще намагалися проникнути крізь завісу майбутнього.