Домашнє вогнище - Сторінка 13

Позич сам у себе. Тоді й віддавати не буде потреби.

Лукес глянув на нього, не моргнувши оком.

— Ха! — вигукнув Едмондс.— А знаєш, чому я тобі не позичу й цента? Бо ти, хай тобі чорт, знаєш не гірш від мене, що ніякого закопаного скарбу ніде поблизу немає. Ти живеш тут шістдесят сім років. І хіба чув коли-небудь, щоб хтось у цих краях закопав бодай дві десятицентові монети, а його родич, приятель чи сусід не вигріб їх і не прогайнував, перше ніж той повернувся додому й сховав заступ?

— Помиляєтесь,— заперечив Лукес.— Люди знаходять. Я вам уже розказував, як двоє чужих білих приїхали сюди вночі три-чотири роки тому, викопали старий глечик з двадцятьма двома тисячами доларів і майнули назад, поки їх ніхто не завважив. Яму вони засипали — я сам бачив те місце. І глечика теж.

— Так,— кивнув Едмондс головою.— Ти розповідав мені про це. Хоч і сам не вірив. Тепер ти, бачу, іншої думки. Чи не так?

— Вони знайшли скарб,— наполягав Лукес.— І подалися геть, перше ніж хто-небудь довідався бодай про те, що вони тут були.

— Тоді звідки ти знаєш, що доларів було двадцять дві тисячі?

Лукес мовчки пас його очима. Це була не впертість, а безмежна, майже, як у бога-отця, терплячість — ніби перед ним кривлялася психічно хвора дитина.

— Якби ваш батько був живий, він би позичив мені триста доларів,— сказав він.

— А я не позичу,— відрубав Едмондс.— Ще й власних твоїх грошей не дозволив би тобі витрачати на машини-скарбошукачі, хай їм чорт. Але ти й так не витратиш на них і цента, еге ж? Саме через те й прийшов до мене. Глузду на це в тебе вистачило. А в мене, сподівався, його забракне. Так чи ні?

Бачу, доведеться труснути своїм гаманцем,*** зронив Лукес.— Однак я ще раз хочу вас попросити...

— Нічого не вийде!— урвав його Едмондс.

Цього разу Лукес дивився на нього добру хвилину. З уст його не зірвалося навіть зітхання,

— Гаразд,— промовив він.

Виходячи з плантаційної комори, Лукес побачив Джорджа — світячи своєю засмальцьованою, бувалою в бувальцях панамою, той разом з комівояжером сидів навпочіпки у холодку під деревом, причім обидва не мали жодного іншого опертя, крім власних п'ят.

"Ба! — подумав Лукес.— Нехай цей агент говорить собі по-міському, нехай навіть має себе за городянина, але я вже знаю, звідки він родом".

Коли Лукес наблизився, комівояжер підвів очі, пронизав його поглядом, устав і відразу ж рушив до плантаційної комори.

— Бісова робота! — вилаявся він.— Скільки я тебе про-' сив, що побалакаю з ним сам!

— Ні! — заперечив Лукес.— Не ходіть туди.

— Тоді що ж нам робити? — запитав комівояжер.— Я припхався аж із Мемфіса... І як тобі вдалося уговкати наших у Сент-Луїсі, щоб прислали сюди машину без жодного завдатку, досі не збагну. Застерігаю тебе відразу ж: якщо мені доведеться тарабанити її назад і показати самий тільки грошовий рахунок за дорогу, то побий мене грець, коли...

— Хай там як, а тут ми вже нічого путнього не вистоїмо,— урвав його Лукес.

Він рушив уперед, комівояжер і Джордж за ним, вони знову вийшли до воріт, звідти — на дорогу, де чекав комівояжерів автомобіль. Механічний щуп стояв на задньому сидінні, й Лукес, просунувши голову в відчинені дверцята, втупився в нього; це була довгаста металева скринька з двома держаками, компактна, добротна, справна й непохибна в роботі, вельми хитромудра, з безліччю кнопок та шкал. Проте він до неї навіть не доторкнувся, стояв згинці й ошелешено кліпав очима. Потім заговорив, ні до кого не звертаючись:

— І вона таки справді працює. Я бачив це на власні

очі.

— А ти ж думав як? — зверхньо глянув на нього комівояжер.— На те її й зроблено. За що ж ми беремо триста доларів? Ну то що? — вів він далі.— Що ти збираєшся робити? Мені треба знати, щоб я знав, що мені робити са-

мому. Не маєш трьохсот доларів? Тоді, може, в котрогось із твоїх родичів є? Твоя жінка часом не заховала сотні десь під матрацом?

Лукес розмірковував, схилившись над машиною і досі не відводячи від неї очей.

— Гроші ми знайдемо ще цієї ночі,— сказав він.— Ви даєте машину, а я показую, де шукати, половина скарбу вам, а половина мені.

— Ха-ха-хаІ — хрипко зареготав комівояжер, але на його обличчі не ворухнувся жоден м'яз, опріч хіба тих, що розмикали уста.— Оце втнув!

Лукес метикував над скринькою.

— Неодмінно знайдемо, начальнику,— несподівано втрутився Джордж.— Пам'ятаю, три роки тому сюди прокралися двоє білих, викопали за ніч старовинного глека з двадцятьма двома тисячами доларів і ще вдосвіта накивали п'ятами.

— Авжеж,— посміхнувся комівояжер.— І ти знав, що там було рівно двадцять дві тисячі дзвінкою монетою, бо, мабуть, напав на місцину, де вони повикидали дрібняки, не захотівши з ними марудитися.

— Ні, сер,— заперечив Джордж.— Доларів було, може, й більше, ніж двадцять дві тисячі. Глек був отакенний.

— Джордже Вілкінс,— погукав його Лукес. Він усе ще стримів у дверцятах автомобіля. Гукаючи, навіть не повернув голови.

— Слухаю, сер,— озвався Джордж.

— Прикуси язика.

Лукес вивільнив з автомобіля плечі й голову, обернувся і скинув оком на комівояжера. Білий молодик знову побачив його обличчя, цілком непроникне і навіть холоднувате.

— Даю вам за неї мула,— сказав Лукес.

* — Мула?

— Цієї ночі ми знайдемо гроші, і я за триста доларів відкуплю його у вас.

Джордж гучно втяг у себе повітря. Комівояжер ковзнув по ньому очима, по збитому набакир брилеві, по тремтячих повіках. Відтак перевів погляд на Лукеса. Вони ззирнулися — метикуватий, ураз споважнілий, ураз зацікавлений білий молодик і байдужісінький негр.

— Мул твій власний?

— А як би я міг пропонувати вам чужого? — знизав плечима Лукес.

— Тоді покажи його,— попросив комівояжер.

— Джордже Вілкінс! — звернувся Лукес до зятя.

— Слухаю, сер.

— Піди-но лишень до моєї стайні й принеси обротьку.

II

Едмондс виявив пропажу мула, тільки-но стайничі, Ден та Оскар, пригнали ввечері табун із пасовиська. То була трирічна мулиця, вагою в тисячу сто фунтів, на кличку Еліс-В'юнка Стріла — навесні її не змогли в нього виторгувати й за триста доларів. Він навіть не вилаявся. Тільки передав свою кобилу Денові й чекав край загороди для мулів, аж поки шпарке тупотіння кінських копит вщухло у присмерку, а тоді почало наростати знов. Під'їхавши до Едмондса, Ден сплигнув із сідла і вручив йому ліхтарик та пістолет. Далі всі троє — Едмондс знову на кобилі й двоє негрів охляп на мулах — перетяли пасовисько ще раз, перехопилися через потік і дістались до вилому в загороді, кудою виведено мулицю. Звідти по слідах мулиці й крадія, відбитих у м'якій землі, добулися краєм бавовникового поля до шляху. Сліди й тут правили їм за дороговказ; Ден освітлював їх ліхтариком, ступаючи тепер м'яким узбіччям встеленої жорствою дороги, де вів непідкуту мулицю злодій.

— Копито Еліс,— зауважив Ден.— Я впізнав би його де завгодно.

Вже опісля Едмондс зрозумів, що обидва негри впізнали й людську ступню. Але на той час гнів і досада притупили його постійну пильність до негрів. Ті б не сказали, чиї то сліди, навіть на його жадання, але свідомість того, що вони це знають, допомогла б йому знайти правильну відповідь і, отже, уникнути кількох годин душевного сум'яття й фізичної напруги, що оце починалися —для нього.

Вони збилися зі сліду. І все ж таки він мав надію, що помітить те місце, де мулицю вантажили на пригнану заздалегідь машину; тоді б він вернувся додому й зателефонував шерифові у Джефферсон, а також у мемфіську поліцію, хай би завтра побували на кінській торговиці. Проте всі їхні пошуки були марні. Щоправда, майже через годину вони віднайшли сліди, урвані на жорстві, та перетнувши дорогу, побачили їх знову: сліди вели в придорожні бур'яни, де знов губилися, щоб з'явитись тепер у полі за триста ярдів звідти.

Голодний бо не вечеряв, лютий, як чорт, він їхав верхи на кобилі, цілісінький день не розсідлуваній і теж не нагодованій, за двома хисткими тінями негритянських мулів, кленучи Еліс і ніч, і єдину іскорку світла, від якого вони хоч-не-хоч залежали.

Через дві години вони опинилися на дні видолинка за чотири милі від дому. Тепер і він спішився, щоб не розчерепити собі голову об якусь гілляку: однією рукою вів кобилу, а другою захищав лице, пробираючись підліском із заростями ожини, між надгнилого колоддя та верховіття вітролому, зашпортуючись і збиваючи тіло, і так пильно дивився собі під ноги, що не помітив, як негри зупинились, і наткнувся на одного з мулів; мул, оскаженівши, хвицнув копитом і неодмінно був би зачепив його, коли б він інстинктивно не відскочив убік. Та ледве він відскочив, як з голосною лайкою сахнувся знов, щоб не напоротися на другого невидимого мула, котрий міг бути там, і тільки тоді до нього дійшло, що ліхтарик більше не світить, а попереду між дерев миготить димучий посвіт від смолоскипа. Той посвіт рухався.

— Слушно,— сказав Едмондс поквапливо.— Ліхтарика більше не світіть.— І покликав Оскара: — Віддай мула Де-нові, хай держить, і візьми в мене кобилу.

Едмондс чекав, дивлячись на заграву, поки негр намацав його руку. Потім випустив гнуздечку й обійшов мулів, уже з пістолетом напоготові, все ще неспроможний відірвати очей від хисткого світла.

— Дай мені ліхтарика,— звелів Денові,— а сам з Оскаром чекай тут.

— Я волів би піти з вами,— сказав Ден.

— Гаразд,— погодився Едмондс, не спускаючи очей зі світла.— Хай Оскар подержить мулів.

Не чекаючи, він рушив уперед і за хвилину вже чув Де-нову ходу в себе за спиною — обидва налягали на ноги, скільки дозволяла обережність. Лють уже не морозила Едмондсові душу. Навпаки, вона розпалювала його, сповнювала завзяття, своєрідної мстивої радості весь час, поки він з ліхтариком у лівій руці й пістолетом у правій продирався крізь хащі й вітролом — тим навальніше, чим більше скорочувалася відстань до смолоскипа.

— Давній Індіанський пагорб,— пробубонів Ден за його спиною.— Через те й світло блимало так високо. Він і Джордж Вілкінс запевне все вже там перекопали.

— Він і Джордж Вілкінс? — перепитав Едмондс, зупинившись, мов укопаний, а тоді рвучко обернувся. Зне-

нацька, наче в спалахові магнію, він побачив повну й правдиву картину всіх цих подій, навіть більше: зрозумів, що вона з самого початку стояла в нього перед очима, і тільки здоровий глузд не дозволяв йому повірити у свій здогад.— Лукес і Джордж?

— Копирсаються у тому пагорбі,— пояснив Ден.— Щоночі, відколи навесні дядько Лукес знайшов золотого на тисячу доларів.

— І ти про це знав?

— Усі знали.