Домашнє вогнище - Сторінка 14

Ми за ним стежили. А золотого на тисячу доларів дядько Лукес знайшов якраз тої ночі, коли намагався сховати свій...

Ден замовк. Точніше, Едмондс більше не чув його голосу, бо в скронях у нього раптом так шалено загупало, що якби він був старший на кілька років, його напевне взяв би грець. На мить йому забило дух, в очах потьмарилося. Він знову повернувся обличчям до посвіту. Нарешті щось прохрипів і кинувся вперед, із тріском продираючись крізь чагарі до просіки, де здіймався невисокий пагорб, зяючи ямою розкопаного схилу, наче декорація в фотоательє, проти якої завмерли дві постаті чоловіків з виряченими очима — один тримав перед собою якусь річ, що могла б видатися рептухом із сіном, якби Едмондс не знав, що в жодного з них не знайшлося часу погодувати Еліс чи якого іншого мула, відколи запала темрява; другий підніс смолоскип із соснової гілки високо над своїм брилем, уже радше перехнябленим, ніж збитим набакир.

— То це ти, Лукесе? — гаркнув Едмондс.

Джордж відкинув смолоскип убік, але Едмондс уже нанизав їх на промінь свого ліхтарика, наче на рожен, і тут уперше побачив білого комівояжера: його фетровий капелюх із крисами, загнутими спереду вгору, а ззаду вниз, краватку, а також — той саме зводився з землі під деревом — закасані по коліна штани і вкриті затужавілою багнюкою ступні.

— Чудово! — вигукнув Едмондс.— Чого став, Джорд-же? Тікай. Гадаю, в мене вистачить хисту збити кулею бриля з твоєї голови.

Він підступив ближче, й тепер проміння ліхтарика впало на металеву скриньку в Лукесових руках, виглянсувану й блискучу навколо кнопок та шкал.

— Он воно що,— промовив він.— Триста доларів. їй-богу, не завадило б завезти в наші краї насіння якоїсь примхливої рослини, що потребує щоденного догляду цілий рік. Бо тільки-но вам, чорним, випадає вільна часи-

на, так і чекай клопоту. Ну та біс із ним. Цю ніч я вже не журитимусь Еліс. Якщо ви з Джорджем хочете морочитися до ранку з тією каторжною машинкою, це ваше діло. Але щоб удосвіта мулиця була у мене в стайні. Чув?

Цієї миті під боком у Лукеса несподівано виріс комівояжер. Едмондс уже встиг про нього забути.

— Яка мулиця? — перепитав той.

Едмондс на мить спрямував на нього ліхтарика:

— Моя, сер.

— Справді? — здивувався той.— Я ж маю на цю мулицю запродажну. Підписану Лукесом.

— Та невже? — іронічно запитав Едмондс.— Можете розпалити нею люльку, як приїдете додому.

— Справді? А погляньте-но сюди, пане Як-Там-Вас...

Однак Едмондс уже перевів світло на Лукеса — той усе

ще тримав перед себе механічний щуп, ніби то була якась ритуальна річ, священна реліквія.

— А власне, мулиця — то не моя турбота,— спроквола мовив Едмондс.— Сьогодні вранці я висловив тобі свою думку щодо цієї затії. Але ти людина доросла; коли хочеш клеїти дурня, я не можу тобі цього заборонити. Зрештою, і не хочу, повір мені. Але хай-но мулиці не буде на світанку в загороді, я подзвоню шерифові. Чув, що кажу?

— Та чув,— понуро відповів Лукес.

— Стривай, чванько,— втрутився в розмову комівояжер.— Хай-но мулиці не буде там, де вона зараз, коли я приїду по неї,— я теж подзвоню шерифові. Чу, що кажу?

Від цих слів Едмондс аж підскочив і шмагонув променем ліхтарика комівояжера по обличчі.

— Ви це мені, сер?

— Ні,— відповів комівояжер.— Йому. І він мене почув.

Едмондс не зводив з комівояжера промінь ліхтарика

ще якусь хвилину. А коли опустив його вниз, у заломленому й розлитому долі світлі, мов у калюжі води, видніли тільки ноги всіх трьох. Він заховав пістолет у кишеню.

— Отже, ви з Лукесом повинні владнати справу ще до схід сонця. Бо на світанку мулиця знов має стояти в моїй загороді.

Едмондс повернувся і рушив назад. Лукес побачив, що він знов іде до галявини, край якої на нього чекав Ден. Потім обидва подалися далі, поміж дерев та чагарів, і світло гойдалося й тремтіло в такт їхнім крокам, аж поки не зникло.

— Джордже Вілкінс,— окликнув Лукес зятя.

— Слухаю, сер,— відгукнувся Джордж.

— Ану, знайди соснову гілку та запали знов.

Джордж послухався, і червона заграва, чадячи густим

димом, знову шугнула вгору до зірок пізньої серпневої ночі. Лукес поставив щуп і взяв смолоскип.

— Ставайте до роботи. Тепер я мушу їх знайти.

Та почало вже розвиднятися, а пошуки так нічого й не дали. Полум'я смолоскипа зблідло в сірій імлі росяного світанку. Комівояжер спав на сирій землі, згорнувшись клубочком у вологій ранковій прохолоді, підклавши під неголену щоку шикарний міський капелюх; краватка під коміром його вимащеної білої сорочки перекривилася набік, закасані по коліна штани були брудні, а начищені вчора до блиску черевики обернулись на дві безформні брили зашкарублого болота. Коли його нарешті добудилися, він сів і вибухнув лайкою. Але зараз же зметикував, де він і для чого сюди прибув.

— Ну гаразд,— позіхнув він,— мулицю ми залишили в клуні — хай-но тільки вона ступить звідти хоч ногою, я викличу шерифа.

— Дайте мені ще одну ніч,— попросив його Лукес.— Гроші тут.

— Бери, мені не шкода,— розщедрився комівояжер.— Бери хоч і сто. Можеш навіть померти тут, як маєш охоту. Тільки спершу скажи, як воно буде з отим чолов'ягою, що запевняє, ніби то його мулиця?

— Я візьмуся за нього,— пообіцяв Лукес.— Сьогодні вранці. Хай вас це не турбує. Зрештою, якби ви спробували сьогодні забрати мулицю, шериф відібрав би її у вас. Залиште її поки що на місці й не морочте голови ні собі, ні мені. Дайте мені ще одну ніч — і я все залагоджу.

— Згода,— сказав комівояжер.— Але чи знаєш ти, в що обійдеться тобі ще одна така ніч? Рівно в двадцять п'ять доларів. А тепер я вертаюсь до містечка. Треба виспатись.

Вони пішли до автомобіля. Комівояжер поставив механічний щуп у багажник і замкнув. Він підвіз Лукеса з його зятем до Лукесового двору, й поїхав далі шляхом, піддавши газу. Джордж часто кліпав очима, дивлячись автомобілеві вслід.

— Що ж нам тепер робити? — запитав він.

— Біжи вкинь щось у рота і мерщій назад,— звелів Лукес.— Треба ще до полудня змотатися до міста.

— Мене теж морить сон,— позіхнув Джордж.— Я теж не виспався.

— Виспишся взавтра,— урвав його Лукес.— А то ще й цієї ночі.

— Я міг поїхати разом з ним і разом з ним вернутись, якби ви були сказали це раніш,— ображено мовив Джордж.

— Ха! — вигукнув Лукес.— Але я, бачиш, не сказав. Біжи щось перекуси. А може, тобі краще не гаяти часу на снідання, якщо ти не певний, що впіймаєш подорожню машину до міста? Бо пішки, вважай, туди й назад тридцять чотири милі, а ополудні ти маєш бути тут.

Коли через десять хвилин Джордж вернувся до Луке-сової хвіртки, той вийшов йому назустріч із чеком, заповненим на диво кострубатими, але цілком розбірними карлючками. Чек було виписано на п'ятдесят доларів.

— Бери срібними доларами,— сказав Лукес.— І щоб ополудні був тут.

Заходив вечір, коли комівояжерів автомобіль знов зупинився біля хвіртки Лукеса; той уже чекав його з зятем. Джордж тримав у руках кайло й заступ з довгим за-ступилном. Комівояжер приїхав свіжопоголений і на вигляд спочилий, його капелюх був вичищений і знову мав шикарний вигляд, сорочка чиста. Але штани на ньому цього разу були бавовняні, кольору хакі, з невіддертою ще фабричною етикеткою й зі складками від довгого лежання на полиці, звідки їх знято сьогодні вранці, зразу, як відчинилася крамниця. Він окинув Лукеса жорстким глумливим поглядом, щойно той із Джорджем підійшов до нього.

— Я не питатиму, як там моя мулиця,— кинув він.— Бо

це зайве, чи не так? .. т

— З нею все гаразд,— відповів Лукес.

Він умостився на задньому сидінні, чекаючи, поки біля нього сяде'Джордж. Механічний щуп стояв попереду, під боком у комівояжера. Втиснувшись у дверцята по пояс, Джордж дрібно закліпав очима на апарат.

— Мені оце подумалось, який би я був багач, коли б знав те, що він. Та й не тільки я один, а всі ми. Тоді б нам не доводилося марнувати ніч по ночі в пошуках закопаних грошей, правда ж? — Джордж звертався тепер до комівояжера, чемненький, сповнений шаноби, балакучий.— Тоді б і вас, і містера Лукеса не обходило, кому належить якась там мулиця, і взагалі ви не потерпали б за неї, га?

— Прикуси язика й сідай в авто,— роздратовано мовив Лукес.

Комівояжер увімкнув двигун, але з місця не рушав. Через плече дивився на Лукеса.

— Ну? — запитав він.— Де ви цієї ночі хочете прогулятися? На тому самому місці?

— Ні,— відповів Лукес.— Я покажу. Ми шукали не там, де треба. Я неправильно прочитав той папір.

— Певно,— глузливо посміхнувся комівояжер.1— І за це платите ще двадцять п'ять доларів.

Він натиснув на газ. Але раптом зупинив машину, та так різко, що Лукеса й Джорджа, які несміливо тулились на краєчку заднього сидіння, кинуло на спинку переднього.

— Як ти сказав? — спитав комівояжер.— Нібито про якийсь папір?

— Я неправильно його прочитав,— повторив Лукес.

— Що неправильно прочитав?

— Той папір.

— Ти. хочеш сказати, що маєш листа чи щось подібне й там сказано, де закопані гроші?

— Атож,— притакнув Лукес.— Я неправильно його вчора прочитав.

— Де він?

— Захований у мене вдома.

— Мерщій вертайсь по нього!

— Не варто,— махнув рукою Лукес.— Обійдемося й так. Цього разу я прочитав уже як. слід.

Комівояжер ще якусь хвилину дивився на Лукеса через плече, а тоді відвернувся і поклав руку на важіль передачі, хоч газ був уже ввімкнений.

— Гаразд,— промовив він.— Де те місце?

— Ми їдемо туди,— відповів Лукес.— Я покажу.

Вони їхали ще майже дві години — навіть не дорогою,

а жолобчастою затрав'янілою стежкою, що в'юнилася між пагорбів; місцина, куди вони дісталися, лежала не в долині, а на пагорбі над нею,— там видніла купа кошлатих кедрів, руїни давніх нецементованих коминів, яма, де був колись колодязь чи водозбір, розлогі, давно не орані, заглушені заростями ожини та осоки поля і кілька гудзу-ватих дерев на місці колишнього саду—примарних під безмісячним небом, по якому пливли ярі зірки пізнього літа.

— Вони в саду,— кивнув Лукес.— їх розділено й закопано у двох окремих місцях. Одне тут, у цьому саду.

— Якщо тільки шановний автор твого листа не вернувся та знову не склав їх докупи,— насмішкувато мовив комівояжер.— Чого ми чекаємо? Ну ж бо, Джеку,— звернувся він до Джорджа,— витягай ту штукенцію.

Джордж виніс з автомобіля механічного щупа. З задньої кишені штанів комівояжера сьогодні стирчав новісінький електричний ліхтарик, але він засвітив його не від-

разу.