Домашнє вогнище - Сторінка 15

Спочатку роззирнувся довкола, водячи очима по темній лінії інших пагорбів, які було видно навіть поночі за багато миль.

— Благаю тебе, постарайся цього разу знайти їх якнайшвидше. Боюсь, уся околиця, хто тільки здужає ходити, за годину збіжиться сюди продавати витрішки.

— Цього ви мені не кажіть,— образився Лукес.— Скажіть краще оцій говорючій скриньці на триста двадцять п'ять доларів, яку я купив, бо вона, видно, тільки й знає, що твердити "ні".

— Ще не купив ти, багатирю,— поправив його комівояжер.— Кажеш, одне з тих місць он під тими деревами? Гаразд. Ходімо.

Лукес із заступом у руках зайшов до саду. Комівояжер і Джордж прямували за ним. Комівояжер побачив,, як Лукес на мить став, мружачись для орієнтації на дерева й небо, а потім знову рушив далі. Нарешті Лукес зупинився.

— Звідси можна починати,— і тицьнув пальцем у землю.

Комівояжер натиснув кнопку ліхтарика і, прикриваючи його долонею, навів світляне коло на скриньку в Джорд-жевих руках.

-— Що ж, Джеку,—скомандував він.— До роботи.

— Давайте краще я понесу,— запропонував Лукес.

— Ні,— заперечив комівояжер.— Ти для цього застарий. Я ще не знаю, чи ти взагалі за нами вженешся.

— Вчора угнався,— ніби між іншим зауважив Лукес.

— Тепер не вчорашня ніч,— відрубав комівояжер.— Ну, рушай, Джеку! — різко кинув він Вілкінсові.

Джордж із машинкою в руках, комівояжер з одного боку, Лукес — із другого рушили вперед, прикипівши очима до таємничого кружальця в жмуті ліхтарного світла; вони довго смуга по смузі прочісували сад, і враз усі троє помітили, що стрілка щупа ожила, поповзла по шкалі, з хвилину покрутилась і затремтіла на місці. Лукес вихопив щуп у Джорджа з рук і невідривно стежив, як той розкопує заступом землю у світляному колі; нарешті з-під землі показалась іржава бляшанка, ясний каскад срібних доларів замерехтів-заструменів, сиплючися з комівояжерових рук.

— А бий тебе нечиста сила! — вигукнув той і повторив: — А бий тебе нечиста сила!

Лукес і собі присів навпочіпки. В таких поставах вони довго сиділи над ямою один навпроти одного.

■— Що не кажіть, а дещо я таки знайшов,— полегшено зітхнувши, промовив Лукес.

Затуливши однією рукою розсипані монети, комівояжер різко замірився кулаком, начебто Лукес сягнув по ці гроші. Сидячи навпочіпки, він сміявся з Лукеса, уїдливо, дошкульно.

— Я вам дав на те запродажну.

— Не варту ламаного шеляга,— огризнувся комівояжер.— Вона онде в моєму авто.— Хочеш — піди забери. Цінність її така величезна, що я навіть не завдав собі клопоту подерти її.

Комівояжер позгрібав монети у бляшанку. Ліхтарик світився долі, там, де він упустив чи, власне, кинув його. Білий рвучко встав, і тепер у освіті було видно тільки нижню частину його ніг у нових бавовняних штанях із пругами та в чорних черевиках, не наваксованих, як учора, а тільки обмитих.

— Гаразд,— погодився він.— їх тут заледве жменька. Ти казав, що гроші розділили, закопали у двох місцях. Де друге?

— Спитай у свого щупа,— порадив Лукес.— Кому ж це знати, як не йому? Хіба ви дурно правите за нього триста доларів?

Вони дивились один на одного в пітьмі — дві тіні без облич. Нарешті Лукес поворухнувся.

— Ну, по-моєму, нам можна вже йти додому,— сказав він.— Джордже Вілкінсі

— Я тут,— випростався Джордж.

— Заждіть,—сказав комівояжер.

Лукес зупинився. Вони знову втупились один в одного, невидимі в пітьмі.

— Тут не більш, як сто доларів,— сказав комівояжер.— Отже, більшу частину сховано деінде. Даю тобі десять відсотків.

— Папір був мій,— не погоджувався Лукес.— Цього замало.

— Двадцять,— поступився комівояжер.— Більше ані цента.

— Я хочу половину,— заявив Лукес.

— Половину?

— І поверніть запродажну на мула та дайте документ, що ця машина моя.

— Ха-ха! — зареготав комівояжер.— І ще раз ха-ха-хаї Кажеш, у папері сказано, що вони' в саду. Сад не бозна-

який великий. І до ранку ще далеко, не кажучи вже про те, що завтра...

— Я сказав, що в саду тільки частина з них,— перебив Лукес.

Вони не спускали один з одного очей у темряві.

— Завтра,— сказав комівояжер.

— Зараз,— зажадав Лукес.

— Завтра.

— Зараз,— не поступався Лукес.

Невидимі очі вп'ялися в його невидиме лице. Він і Джордж, обидва, здавалося, відчували, як довкола в такт тремтінню білого хвилюється тихе літне повітря.

— Джеку,— озвався комівояжер.— Скільки, ти кажеш, знайшли оті хлопці?

Однак Лукес поквапився випередити Джорджа:

— Двадцять дві тисячі доларів.

— Може, й більш,— уточнив Джордж.— То був отакенний...

— Гаразд,— перебив його комівояжер.— Я дам тобі запродажну, тільки-но закінчимо.

— Я хочу зараз,— зажадав Лукес.

Усі троє повернулися до автомобіля. Лукес присвічував ліхтариком. Він із Джорджем спостерігали, як комівояжсф розсуває замок-блискавку свого портфеля з лакованої шкіри, висмикує звідти запродажну на мула й тицяє Лукесо-ві. Далі вони побачили, як він тремтячою рукою заповнює під копірку довгастий друкований формуляр і, підписавши його, відриває одну з копій.

— Із завтрашнього ранку машина твоя,— сказав комівояжер.— А цю ніч ще належить мені.— І вискочив з автомобіля.^— Ходімо.

— І половина знайденого теж моя,— рішуче сказав Лукес.

— Звідки, в бісового батька, візьметься якась там половина чи не половина, коли ти досі стоїш отут і тільки розпатякуєш? — скипів комівояжер.— Ходімо.

Та Лукес навіть не рушився з місця.

— А ті п'ятдесят доларів, що ми вже знайшли? — запитав він.— Хіба мені не належиться половина?

Комівояжер тільки засміявся з нього уїдливим, дошкульним, невеселим сміхом. Потім його мовби вітер звіяв. Навіть не замкнув портфеля. Вихопивши в Джорджа з рук щупа, а в Лукеса ліхтарика, він помчав назад до саду — й світляне коло гойдалося і стрибало у такт його бігу.

— Джордже Вілкінс,— покликав Лукес.

— Агов, сер,— відгукнувся Джордж.

— Відведи мулицю, де взяв. Потім піди й скажи Ед-мондсові, хай більше не морочить нею людям голову.

III

Вичовганими східцями, біля яких стояла світла кобила під широким сідлом, він зійшов у довгу кімнату, де шикувалися рядами полиці з консервами, а на кілочках висіли хомути, посторонки та інша збруя разом з мотуззям, де відгонило мелясою й сиром, шкірою і гасом. Едмондс, що сидів за письмовим столом, обернувся в кріслі кругом.

— Де ти пропав? — запитав він.— Я ще два дні тому посилав по тебе. Чому не прийшов?

— Певно, відсипався,— відповів Лукес.— Останні три ночі я провів на ногах. Вже не витримую, як замолоду. І ви в моїх літах не витримуватимете.

— Я вдвічі молодший за тебе, проте мені вистачає глузду не мордуватися так. Може, коли ти проживеш іще двічі по стільки, як я, це прийде й до тебе. Але мова зараз про інше. Мене цікавить отой бісів гендляр із Сент-Луїса. Ден каже, ніби він ще й досі тут. Що він робить?

— Ганяє за скарбом,— відповів Лукес.

; Едмондсові перехопило дух.

— Що? За чим ганяє? Що ти сказав? — запитав він нарешті.

— Ганяє за скарбом,— повторив Лукес і невимушено сперся на край прилавка. Добувши з кишені камізельки бляшаночку з тютюном, він відкрив її, обережно відсипав на покришку мірку жуйки й, тримаючи її великим та вказівним пальцями, струсив усе те на випнуту нижню губу, потім знову закрив бляшанку й поклав назад у кишеню.— Користується моїм механічним шупом. Бере його в мене щоночі напрокат. Через те я й не сплю цілу ніч; пильную, щоб уранці віддав мені цю скриньку. Та вчора він чогось не з'явився, отож я для відміни добре відіспався. Гадаю, він уже повернувся туди, звідки приїхав.

Едмондс сидів у обертовому кріслі й видивлявся на Лукеса.

— Кажеш, бере в тебе напрокат? Оту саму машинку, що ти заради неї вкрав у мене... що ти... ту саму машинку...

— Платить двадцять п'ять доларів за ніч,— пояснив Лукес.— Таку, власне, суму він зажадав од мене одної ночі за користування нею. Мабуть, це такса за прокат та-

ких машин. Він їх продає, то, напевне, вже знає. Принаймні я беру стільки.

Едмондс поклав руки на бильця крісла, але не підводився. Сидів, трохи нахилившись уперед, і спокійно при" дивлявся до негра, який недбало сперся на прилавок і в якому тільки злегка запалий рот виказував літню людину, на ньому були витерті штани з вовни ангорської кози (такі штани, можливо, носив улітку Гровер Клівленд1 чи президент Тафт), біла сорочка з цупкою манишкою, без комірця, пікейна, пожовкла від часу камізелька з петлею важкого золотого ланцюжка і шістдесятидоларовий циліндр ручної роботи, якого Едмондсів дід подарував йому півстоліття тому і під яким тепер ховалося обличчя не спокійне й не поважне, а якесь безвиразне.

— Він шукав не там, де слід,— сказав Лукес.— Нишпорив на тому пагорбі. А гроші закопані внизу, десь на краю видолинка. Двоє білих, що заявились уночі чотири роки тому й дали тягу з двадцятьма двома тисячами доларів...

Едмондс устав з крісла й випростався. Повільно, глибоко вдихнув повітря і твердою ходою рушив до Лукеса.

— Нарешті ми з Джорджем Вілкінсом скараскались його.

Рішуче простуючи до нього, Едмондс видихнув повітря. Йому здавалося, що він кричить, але це був тільки шепіт.

— Забирайся геть! — сказав він.— І щоб твоєї ноги тут більше не було. Ніколи. По закупки присилай тітку Мол лі.

Розділ третій І

Едмондс підвів очі від гросбуха, глянув у вікно, побачив на дорозі стару жінку й не впізнав її. Він знову схилився над книгою й, тільки почувши, як жінка дряпається сходами, та побачивши її в дверях крамниці, нарешті зрозумів, хто це. Вже близько п'яти років він не зустрічав старої на вулиці. Коли він минав її хату, верхи об'їжджаючи плантацію, вона сиділа на ганку — обличчя зморщене, голова похилена, в роті тростиновий цибух череп'яної люльки — або прала на задвірку в балії білизну й розвішувала її на шворках, повільно, через силу, як усі

(1837—1908) — державний

'Клівленд Стівен Гровер діяч США.

старі люди, й навіть Едмондсові, якщо він взагалі про це думав, мусила здаватися далеко старшою своїх років, хоч він добре знав, скільки їй. Регулярно, раз на місяць, він завертав туди, припинав кобилу до тину і входив до хати з бляшанкою тютюну та торбинкою її улюблених м'яких дешевих цукерок і з півгодини гостював у неї. Мовляв, задобрював фортуну, так само, як римські центуріони робили узливання перед тим, як випити вина, та це було фактично задобрювання своєї совісті, хоч він, можливо, й не признався б, що має її, а також предків у образі й подобі негритянки, бо саме вона заступила йому рідну неньку — не лише допомогла йому прийти на світ тієї дощової ночі, коли розлилася повідь і чоловік її ледве життя не рішився, приставивши, хоч і запізно, лікаря, а й оселилася в його домі разом зі своїм дитям і спала біля нього, білого, та свого чорного немовляти в одному покої, щоб і йому давати грудь аж до самого відлучення, і ніколи не кидала його надовго, аж поки він дванадцятилітнім хлопцем не поїхав учитися,— дрібна, майже крихітна, ця жінка, здавалось, упродовж сорока років дедалі глибше вростала в землю, ходила, скільки він пам'ятав, у тій самій чистій білій хустці та фартусі, молодша — він це знав — за Лукеса, але на вигляд далеко старша, неймовірно стара — в останні кілька років вона почала кликати його батьковим ім'ям або навіть так, як старші негри зверталися до його діда.

— Боже милосердний,— вигукнув він.— Ти сама прийшла в таку далеч? Чому ж не прислала Лукеса? Невже в нього вистачило розуму дозволити тобі...

— Він саме спить,— відповіла вона, трохи засапана з дороги.— Через те я й змогла прийти.