Доводи розсудку - Сторінка 29

Карета всіх не вмістить. Я піду пішки; люблю піші прогулянки.

— Але йде дощ.

— То нічого. Він ледве накрапає.

Помовчавши хвилину, він сказав:

— Хоч я приїхав лише вчора, встиг, як бачите, спорядитися до Бата як слід, — показуючи нову парасольку. — Я б хотів, аби ви скористалися нею, якщо ви маєте намір піти пішки, але, я гадаю, було б розважніше, якби ви дозволили мені посадити вас до портшеза.

Вона була йому дуже вдячна, але відхилила його пропозицію, повторивши, що дощ ледве накрапає, і додала:

— Я чекаю містера Елліота. Він має бути з хвилини на хвилину.

Не встигла вона промовити ці слова, як увійшов містер Елліот. Капітан Вентворт не міг його не впізнати. Це був той самий джентльмен, який, стоячи на сходах у Лаймі, супроводжував Енн захопленим поглядом, із тією лише різницею, що тепер він дивився на кузину й поводився з нею так, як може тільки привілейований родич і друг. Він увійшов; здавалося, він нікого й нічого, окрім Енн, навколо не помічав. Просив пробачити його за зволікання, засмучувався, що примусив її чекати, висловлював своє прагнення вивести її зараз же, не гаючи часу, поки дощ не посилився; і наступної миті вони вже йшли до дверей під руку, а вона могла лише кинути капітану Вентворту "Прощавайте!" й лагідний збентежений погляд мимохідь.

Ледве вони вийшли з крамниці, дами, які супроводжували капітана Вентворта, почали про них говорити:

— Містер Елліот, на мою думку, небайдужий до кузини, чи не так?

— О, це ясно як сонце ясне. Легко здогадатися, що буде далі. Він із ними нерозлучний; думаю, він проводить у них весь свій вільний час. А який він гарний на вроду!

— Так, і міс Еткінсон, вона одного разу з ними обідала у Воллізів, каже, що ніколи в житті не зустрічала більш привітної людини.

— А вона гарненька, на мою думку, ця Енн Елліот; дуже гарненька. Знаю, у світі вважають інакше, але мені вона подобається більше за її сестру.

— О, мені теж.

— І мені. Яке тут може бути порівняння! Проте всі чоловіки упадають коло міс Елліот. Енн для них занадто вже тонка.

Енн була б вельми вдячна своєму кузену, якби він, ідучи з нею поряд до Кемден-плейс, за весь цей час не мовив жодного слова. Ніколи їй ще не було так важко його слухати, хоча він був вельми люб'язним і чуйним і говорив на теми, які, він знав, завжди для неї цікаві: з запалом, по справедливості й з усією проникливістю хвалив леді Рассел і найвищою мірою влучно викривав місіс Клей. Але вона могла думати лише про капітана Вентворта. Енн не могла зрозуміти його почуття, зрозуміти, чи страждав він від розчарування, чи ні; і, доки не знайде відповіді на це питання, вона не могла бути спокійною.

Енн сподівалася стати згодом більш розсудливою, та ба! змушена була признатися, що поки її не можна назвати розсудливою.

Було ще одне питання, яке її дуже цікавило: вона прагнула дізнатись, як довго він збирався залишатись у Баті; він про це не згадував, або, мабуть, вона не почула. Може, він тут лише проїздом. Але швидше він збирався тут затриматись. А в такому разі, якщо в Баті всі з усіма зустрічаються, цілком імовірно, що леді Рассел десь його зустріне. Чи згадає вона його? Як усе це буде?

Їй уже довелося розповісти леді Рассел, що Луїза Мазгроув виходить заміж за капітана Бенвіка. Відповідати на питання здивованої леді Рассел варто було їй певних зусиль, і тепер, якби вони раптом опинилися в одному товаристві з капітаном Вентвортом, леді Рассел, не знаючи всіх обставин справи, могла б поставитися до нього з подвійним упередженням.

Наступного ранку Енн гуляла разом зі своєю подругою і спочатку цілу годину зі страхом і сподіванням марно шукала його очима; і нарешті, уже повертаючись по Палтні-стрит, вона побачила його на правому боці тротуару; він так стояв, що його було видно ще здалеку. Біля нього було ще багато молодих людей, які проходили мимо, але вона його впізнала. Мимоволі подивилася на леді Рассел, але не через те, що їй могла запасти до голови безглузда думка, нібито й вона його впізнала. Ні, поза всяким сумнівом, леді Рассел могла його побачити, лише опинившись навпроти. Однак Енн час від часу стурбовано позирала на неї, і тієї миті, коли леді Рассел уже час було його побачити, Енн, хоч і не наважувалася дивитися просто на неї (тому що її власне обличчя, вона знала, виказувало її почуття), відчула, що очі леді Рассел спрямовані на нього — одне слово, та його пильно розглядає. Вона змогла здогадатись, яке враження він мусив справити на леді Рассел, розуміла, як важко було леді Рассел відвести від нього очі, як вона мусила здивуватися, що вісім чи дев'ять років нелегкої морської служби в чужих країнах анітрохи не зменшили його привабливості!

Нарешті леді Рассел од нього відвернулася. Що ж вона тепер про нього скаже?

— Ти, мабуть, гадаєш, — мовила вона, — на що це я так задивилась; а я шукала фіранки, які леді Алісія та місіс Френкленд описували мені вчора ввечері. Вони казали, нібито на цьому боці в цій частині вулиці в одному домі у вітальні висять фіранки, найгарніші в усьому Баті, але вони ніяк не могли згадати номер будинку, ось я й намагалася їх знайти, але, признаюся, ніде нічого такого не помітила.

Енн зітхнула, почервоніла й посміхнулася, відчуваючи жаль і презирство і до себе, і до своєї подруги. Більш за все вона досадувала, що через даремне побоювання та обачність пропустила момент, коли могла переконатися, побачив він її чи ні.

Кілька днів минули, не принісши жодної новини. Театри й зали, де він швидше за все міг з'явитися, були недостатньо модними для Елліотів, які проводили свої вечори виключно на дурних званих обідах у світському товаристві, куди їх усе частіше запрошували. Знемагаючи від невідомості та вважаючи себе сильнішою, ніж насправді, тому що їй іще не довелося випробувати свої сили, Енн із нетерпінням чекала одного концерту. Це був концерт на користь особи, яку патронувала леді Делрімпл. Вони, звичайно, обов'язково мусили там бути. Казали, що концерт буде чудовий, а капітан Вентворт мав уподобання до гарної музики. Енн хотілося знову поговорити з ним кілька хвилин, і вона думала, що більше їй нічого й не треба, відчувала, що в неї не забракне мужності до нього підійти, коли трапиться нагода. Елізабет від нього відвернулася, леді Рассел його не помітила — ці обставини надали Енн твердості, і вона вважала, що має право виявити увагу.

Ще раніше вона обіцяла місіс Сміт провести з нею вечір; однак, завітавши до неї на хвилинку, вона вибачилася й попросила про відстрочення, наполегливо обіцяючи посидіти в неї завтра трохи довше. І місіс Сміт із усією добродушністю її відпустила.

— Тільки за умови, — сказала вона. — Ви про все мені докладно розкажете, коли прийдете завтра. З ким ви йдете?

Енн усіх назвала. Місіс Сміт нічого не відповіла; але, прощаючись, вона сказала, дивлячись серйозно й водночас хитрувато:

— Що ж, я від усього серця бажаю вам насолодитися музикою; і не обманіть мене завтра, якщо зможете прийти, бо в мене передчуття, що скоро ви вже не будете часто мене відвідувати.

Енн здригнулася від зніяковіння; та після хвилинного збентеження вона була змушена — однак вона за цим не шкодувала — поспішити геть.

Розділ XX

Сер Волтер, дві його дочки й місіс Клей прийшли на концерт першими з усієї компанії; і, оскільки треба було почекати леді Делрімпл, вони влаштувалися біля одного з камінів у Восьмикутній вітальні. Ледве вони там розмістились, як двері знову відчинились і увійшов капітан Вентворт; він був один. Енн опинилася ближче від усіх до нього й, зробивши кілька кроків у його бік, одразу ж із ним заговорила. Він збирався лише вклонитися й пройти мимо, але, почувши її ласкаве "Добридень", зупинився й запропонував у відповідь кілька питань, незважаючи на те, що позаду стояли грізні татусь і сестриця. Та обставина, що вони стояли позаду, надавала Енн хоробрості; вона нічого не знала про вирази їхніх облич і могла сміливо зробити все, що, на її думку, їй слід було зробити.

Розмовляючи з капітаном Вентвортом, вона раптом почула шепіт батька й Елізабет. Слів вона не розрізняла, але змогла здогадатися, про що вони шепотілись; і, побачивши стриманий поклін капітана Вентворта, вона зрозуміла, що її батько вирішив кивнути, таким чином визнаючи знайомство, а кинувши назад скісний погляд, вона встигла помітити, як сама Елізабет зробила маленький кніксен. Хоч і запізнілий, і вимушений, і нелюб'язний, цей кніксен усе ж таки був краще, ніж нічого, і Енн відчула полегшення.

Після зауважень про погоду, про Бат, про концерт розмова не клеїлась, і нарешті обом стало важко її підтримувати. Енн щохвилини побоювалася, що зараз він від неї піде, але він не відходив; здавалося, не поспішав її залишити; і раптом, набравшись духу, з легкою усмішкою, трошки почервонівши, сказав:

— Я майже не бачив вас із того дня в Лаймі. Боюся, ви постраждали від потрясіння, тим більше що тоді вміли йому протистояти.

Вона запевнила його, що не постраждала.

— То був жахливий час, — сказав він, — жахливий день! — І провів рукою по очах, нібито відганяючи спогади, які ще завдавали йому болю, але наступної миті, знову злегка всміхнувшись, додав:

— Однак усе це було недаремно: це спричинило події, зовсім не жахливі. Коли у вас вистачило мужності збагнути, що за лікарем краще за все послати Бенвіка, ви навіть не підозрювали, що саме для нього одужання Луїзи буде важливішим за все.

— Звичайно, я й не підозрювала. Але, здається… сподіваюся, вони будуть щасливі. Вони обоє люди чесні й добрі.

— Так, — сказав він, не дивлячись їй прямо у вічі. — Але на цьому, гадаю, схожість закінчується. Від усієї душі я бажаю їм щастя й радію кожній обставині, що можу йому сприяти. Удома перед ними не поставали труднощі: не було ні перешкод, ні капризів, ні відстрочень. Мазгроуви, як завжди, добрі й великодушні і піклуються лише про щастя дочки. Це все, безперечно, провіщає щастя; більше, мабуть, ніж…

Він зупинився. Він, здавалося, щось раптом згадав, і його перейняло те саме почуття, яке змусило Енн почервоніти й опустити очі. Прокашлявшись, він, проте, продовжував так:

— Признатися, я все ж таки помічаю в них надто велику нерівність — і, мабуть, у чомусь не менш важливому, ніж вдача. Я вважаю Луїзу Мазгроув дуже милою, чарівною дівчиною, і я б не назвав її нерозумною, але Бенвік являє собою щось більше.