Журавлиний крик

Журавлиний крик

Повість[1]

1

Це був звичайний залізничний переїзд, яких немало порозкидано на сталевих дорогах землі.

Він вибрав тут зручну місцину, де кінчався насип, що проліг по осокуватому голому болотищу, і рейки вкоченої одноколійки бігли по жорстві майже врівні з землею. Битий шлях, сповзши з пагорка, перетинав залізницю й завертав до лісу, утворивши перехрестя, яке люди колись обгородили смугастими стовпчиками й поставили два такі самі смугасті шлагбауми. Поряд самітно стояла оштукатурена будка-сторожка, де в холоднечу дрімав біля напаленої грубки якийсь буркотливий дід-вартівник. Тепер у будці не було нікого. Осінній забіяка-вітер раз у раз рипав її навстіж розчиненими дверима; немов скалічена людська рука, простягнувся до студеного неба зламаний шлагбаум, другого зовсім не було. Ніхто вже не дбав про цю залізничну будовку: нові, куди важливіші турботи обступили людей – і того, хто колись господарював тут, і тих, що тепер зупинилися на покинутім безгоміннім переїзді.

Піднявши од вітру коміри засмальцьованих, обляпаних глиною шинелей, шестеро їх стояло купкою біля зламаного дишля шлагбаума. Тулячись один до одного, вони сумовито поглядали в осінню далечінь і слухали комбата, який ставив їм бойове завдання.

– Дорогу треба перекрити на добу, – хрипким, простудженим голосом казав капітан, високий, кістлявий чоловік із зарослим щетиною стомленим обличчям. Вітер люто шмагав полою плащ-палатки його забруднені чоботи, метляв на грудях довгі мотузки зав'язок. – Завтра, як стемніє, відійдете за ліс. А день – триматися…

Там, у полі, куди вони невесело вдивлялися, височів косогір з дорогою, на яку сипали пожовкле листя дві величезні кремезні берези, і за ним, десь на видноколі, заходило невидиме сонце. Вузенька щілинка світла, прорізавшись у хмарах, мов лезо величезної бритви, матово блищала на небі. Сумне осіннє надвечір'я повнилося сірістю барв, надокучливою холодною вогкістю та всеосяжною тривогою навислої над краєм біди.

– А як же з шанцевим інструментом? – грубуватим басом запитав старшина Карпенко, командир цієї невеличкої групи. – Лопати ж потрібні.

– Лопати? – задумливо перепитав комбат, прикипівши очима до блискучої смужки заходу. – Пошукайте щось самі. Нема лопат. І людей нема, не проси, Карпенко, сам знаєш…

– Та й людей не завадило б, – підхопив старшина. – А то що п'ятеро? І то он один – новачок та цей "учений" – вояки мені! – сердито бурчав він, стоячи боком до командира.

– Протитанкові гранати, патрони до петеера, скільки можна було, вам дали, а людей нема, – не поступався комбат. Він усе ще вдивлявся в далечінь, зачарований сяєвом заходу, і враз, стрепенувшись від задуми, повернувся до Карпенка – мужнього, присадкуватого, широколицього, з рішучими очима й важкими щелепами. – Ну, бажаю удачі.

Він подав руку, і старшина, вже весь у полоні нових турбот, байдуже потиснув її. Так само стримано потиснув холодну комбатову долоню і "вчений" – в окулярах, високий, сутулий боєць Фішер; без образи, щиро глянув на командира другий невдаха, на якого нарікав старшина, – молодий, з ясними сумовитими очима рядовий Глечик. "Нічого, коли бог не попустить, то свиня не вкусить", – безтурботно пожартував петеерівець Свист, білявий, злодійкуватий на вигляд хлопець, у розхристаній шинелі. Поважно подав свою пухлу долоню вайлуватий мордань Пшеничний і шанобливо, пристукнувши брудними підборами, попрощався чорнявий красень Овсєєв. Піддавши плечем автомат, командир батальйону важко зітхнув і, ковзаючи по грязюці, неквапливо рушив доганяти колону.

Вони лишилися вшістьох, огорнені сумом розлуки, і якийсь час мовчки поглядали вслід капітанові, батальйонові, коротенька, зовсім не батальйонна колона якого, розмірено погойдуючись у вечірній імлі, хутко прямувала до лісу.

Старшина був незадоволений, сердитий, в ньому тужливо ворушилась невиразна, щемлива тривога за їхню долю та за ту нелегку справу, заради якої вони лишилися тут. Але він швидко погамував у собі душевну тугу й звично гримнув на людей:

– Ну чого стоїте? Беріться до роботи! Глечик, пошукай, мо', де знайдеш якийсь уламок. У кого є лопатка, давай копати. Поки видно…

Спритним ривком він закинув на плече важкий кулемет і, з хрускотом ламаючи сухий чорнобиль, пішов понад канавою. Бійці один за одним неохоче рушили за своїм командиром.

– Ну ось, звідси й почнемо, – сказав Карпенко, стаючи на коліно біля канави й пильно дивлячись поверх залізниці на косогір. – Давай, Пшеничний, фланговим будеш. Лопатка в тебе є – починай.

Кремезний Пшеничний вайлуватою ходою ступив уперед, зняв із-за спини гвинтівку, поклав її в чорнобиль і почав витягати засунуту за пояс лопатку. Відмірявши від нього кроків десять уздовж канави, Карпенко знову присів, зиркнув туди-сюди й оглянувся, шукаючи очима, кого поставити на нове місце. З його грубуватого обличчя не сходили заклопотаність і гнівне невдоволення тим, що сили, які йому дали, надто мізерні.

– Ну, кому тут? Вам, Фішер? Хоча ж у вас лопатки нема. Ото мені ще вояки! – сердито бурчав старшина, зводячись з коліна. – Скільки днів на фронті, а лопатки ще не добув. Що, мо', чекаєте, коли старшина дасть? Чи, мо', німець подарує?

Фішер не виправдувавсь і не заперечував, але, бентежачись від незвичної вимови, тільки незграбно горбився й без потреби поправляв окуляри в чорній металевій оправі.

– Зрештою, чим хочете, а копайте, – невдоволено кинув Карпенко, поглядаючи кудись униз і вбік. – Моє діло маленьке, але щоб позицію обладнав як належить.

Він рушив далі – дужий, стриманий і впевнений у рухах, з таким виглядом, наче був не командиром взводу, а принаймні командиром полку. За ним покірно й байдуже попростували Свист і Овсєєв. Оглянувшись на заклопотаного Фішера, Свист зсунув на брову пілотку і, вискалюючи білі зуби, необразливо поглузував:

– Ото завданнячко професорові, ярина зелена. Дасться взнаки…

– Не базікай. Краще йди до того білого стовпчика біля колії, там і копай, – звелів старшина.

Свист звернув на картоплище і ще раз, посміхнувшись, оглянувся на Фішера, який нерухомо стояв біля своєї позиції в бур'яні й заклопотано чухав неголене підборіддя.

Карпенко з Овсєєвим підійшли до сторожки, старшина по-господарському поторгав розчинені рипучі двері й переступив поріг покинутої будки. З двох вибитих вікон тягнуло пронизливим холодом, метлявся на стіні надірваний поруділий плакат, який закликав колись розводити бджіл; страшенно смерділо сажею, пилом та ще чимось нежилим і неприємним. На затоптаній, всипаній солом'яною потертю підлозі валялисю шматки штукатурки й грудки грязюки з підошов. Старшина мовчки озирав скупі сліди колишнього людського пристанища; Овсеев стояв біля порога.

– От коли б стіни товщі, було б укриття, – подобрілим голосом розсудливо мовив Карпенко. Овсеев простягнув руку – помацав облуплений бік грубки.

– Що, думаєш, тепла? – суворо усміхнувся Карпенко.

– А давайте затопимо. Раз не вистачає інструменту, можна по черзі копати й грітися, – пожвавішав стриманий досі боєць. – Га, старшино?

– Ти що – до тещі в гості прийшов? Грітися! Зажди, ось настане ранок – він тобі дасть прикурити. Жарко буде.

– Ну, то й що, як жарко?.. А зараз чого мерзнути? Давай розпалимо в грубці, вікна замаскуємо… Га, командире? – наполягав Овсєєв, ліниво поводячи чорними циганськими очима.

– Не базікай. Іди он біля Свиста займай позицію і давай влаштовуйся.

Карпенко вийшов з будки й здибав Глечика, який тягнув звідкілясь зігнутий залізний прут. Побачивши командира, той зупинився й шанобливо показав іржаву залізяку.

– Ось наче ломик – довбати. А вигортати й жменями можна.

Глечик винувато усміхнувся, старшина непевно подивився на нього, хотів сказати щось суворе, але в молодого бійця був такий наївний вигляд, що він, полагіднівши, мовив просто:

– Ну, давай. Ось тут копатимеш – по цей бік сторожки, а я вже по той – у центрі. Берися, не зволікай. Поки видно…

2

Смеркалося, коли з-за лісу поповзли сизі похмурі хмари. Вони важко й щільно затягли небо, затулили осяйну щілину над косогором; стало моторошно, тривожно й холодно. Вітер з шаленою осінньою люттю обтрушував берези над шляхом, шарпав, вимітав придорожній молодняк, гнав через залізницю в сіру далечінь зграйки шарудливого листя. Каламутна вода в калюжі від поривів вітру аж випліскувалася з дороги й бризкала на узбіччя холодними брудними краплями.

Бійці на переїзді запопадливо взялися до роботи – копали, довбали, вгризалися в затверділий переліг. Пшеничний мало не по самі плечі зарився в руду купу глини. Відкидаючи далеко навколо розсипчасті грудки, легко й весело готував собі позицію розпаленілий Свист. Він зняв із себе всі ремені й шинель і, лишившись у гімнастерці, спритно вигортав землю з ямища малою піхотинською лопаткою. Кроків за двадцять від нього, теж над лінією, час від часу зупиняючись, відпочиваючи й оглядаючись на товаришів, з трохи меншою заповзятливістю, ніж вони, окопувався Овсєєв. Біля самісінької будки вміло обладнував кулеметну позицію старшина Карпенко; по другий бік від нього старанно довбав землю розчервонілий, пітний Глечик. Подлубавши залізякою грунт, хлопець викидав його руками, потім пригорщами вибирав пісок і знову довбав. Один тільки Фішер без діла сумно сидів у чорнобилі, де його залишив старшина, і, ховаючи в рукава змерзлі руки, гортав якусь книжку.

За цим заняттям і вгледів його Карпенко, коли, перепинивши на мить роботу, вийшов із-за сторожки. Обличчя стомленого, заклопотаного старшини враз аж пересмикнулося, коли він завважив безділля свого підлеглого. Вилаявшись, він накинув на спітнілу спину зашкарублу від грязі шинель і попрямував понад канавою до невдахи-бійця.

– Ну що? Довго ви будете сидіти? Може, гадаєте, що коли нема лопатки, то я вас у батальйон відправлю, в безпечне місце?

Зовні байдужий до всього Фішер розгублено закліпав під окулярами короткозорими очима, неквапно підвівся з землі і, затинаючись від хвилювання, швидко-швидко заговорив:

– М-м-можете не т-т-турбуватися, товаришу командир, це виключено. Я н-н-не менше за вас розз-з-з-умію свої обов'язки і зроблю те, ш-ч-чо треба, без зайвих ексцесів. Ось…

Трохи здивований і остуджений несподіваною вихваткою цього тихого чоловіка, старшина не знайшов, що ще сказати, тільки передражнив:

– Чи ба: есцексів!

Вони стояли так один напроти одного: схвильований, з тремтячими руками, вузькоплечий боєць і вже заспокоєний, упевнений в собі кремезний, владний командир.