Джіп в телевізорі - Сторінка 2

- Джанні Родарі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ще мить — і він, захитавшись, піднявся, мов ракета на старті, а потім із швидкістю звуку перелетів кімнату.

Вражений незвичним видовищем, бухгалтер Бінда забув дати команду. Джіп шугнув у телевізор адвоката Проспері і ... зник.

— Джіпе, де ти? Ти чуєш нас, Джіпе?

На екранах обох телевізорів лупцювали один одного італійський та англійський боксери. А Джіп? Джіп зник без сліду.

— Швидко перемкніть телевізори на другу програму!


Але й по другій програмі ні в одному, ні в другому телевізорі Джіпа й близько не було.

— Що ж тепер робити?

У цю мить задзеленчав дзвінок. У дверях стояв механік.

— Викликали? Що сталося?

Всі знають, що механіки завжди запізнюються.

ЛЮДОЖЕР

Директор клініки міста Стокгольма, професор Лундквіст, оглядав з допомогою найновішого пристрою свого пацієнта — лісоторговця Скоглунда, бо виникла підозра, що той захворів на виразку шлунка. Новий пристрій професора — це всього-навсього тоненька трубочка, яку вводили через рот у стравохід хворого. Але на кінці трубочки була маленька, завбільшки з головку шпильки, телекамера, вона передавала через дроти всередині трубочки на екран телевізора все, що робилося в шлунку пацієнта.

— Готово? — спитав професор у свого помічника та двох сестер.

Усі троє влад відповіли по-шведському: "Так".

— Починаймо,— сказав професор.

Він обережно просунув трубочку в стравохід лісоторговця, легенько натиснув кнопки пристрою, і ось на екрані телевізора з'явилося значно побільшене зображення шлунка хворого.

— Ой! — вигукнули обидві медичні сестри по-шведському. Але це слово будь-якою мовою — італійською чи китайською — звучить однаково.

— Ви, пане Скоглунд, не турбуйтеся, все буде гаразд. Думайте собі про ціни на тополі, березу або про розмір податків. Огляд вашого шлунка триватиме не довше десяти хвилин. Ми просто ознайомимося, так би мовити, з вашою шановною травною майстернею... Пані Ріто, додайте напруги для чіткішого зображення на екрані. Ось так, чудово. Що ж ми бачимо?

Чотири пари очей одночасно закліпали вісьмома парами вій.

— О господи! — вигукнув помічник професора.

— Ой! — скрикнули обидві медичні сестри.

— Ви людожер! — жахнувшись, крикнув професор Лундквіст.

На екрані телевізора видно було, як у шлунку лісоторговця сидів Джамп'еро Бінда, на прізвисько Джіп, і, нудьгуючи, колупав собі пальцем у носі. Зауваживши, що на нього дивляться, хлопчик підвівся і чемно вклонився.

— Пане Скоглунд,— вигукнув професор,— ви приховали від мене справжні причини своєї недуги. Чи ви гадали, що з'їли хлопчика і вам удасться замести сліди свого злочину? Як вам не соромно! Ви хворий не на виразку шлунку, ви — людожер!

Лісоторговець, ясна річ, здивувався вкрай, бо не бачив екрана й не міг зрозуміти, за що його лають. А втім, лежачи з телекамерою в шлунку, він не міг і слова сказати.

— Людожерство в двадцятому столітті! — репетував далі професор.— Зараз, коли колонії здобувають незалежність, стають цивілізованими, лісоторговці займаються людоїдством.

— Професоре,— сором'язливо обізвалася одна з медичних сестер.— Здається... дитина подає якісь знаки. Вона ще жива, дивіться!..

— Бідолашний, він навіть без черевиків...— прошепотіла друга медична сестра.

— Добре, що хоч шкарпетки залишив! — вигукнув помічник професора, окинувши розгубленого хворого суворим поглядом.

— Тихше,— сказав професор і оглянув Джіпа з голови до шкарпеток.— Як ти себе почуваєш, хлопчику? — спитав він.

— Квік, прік, квак, марамак,— відповів Джіп.

— Дивна мова,— буркнув професор Лундквіст. Насправді Джіп відповів професорові по-італійськи:

"Я нічого не розумію". Але професор не знав жодного італійського слова. Ну, а Джіп не знав нічого по-шведському, і для нього запитання професора теж прозвучало досить дивно, а саме: "Квік, прік, квак, марамак".

"Чудернацька якась мова",— подумав Джіп.

На щастя, одна з медичних сестер улітку відпочивала поблизу Неаполя, трохи навчилася по-італійськи, тож могла бути за перекладача.

— Як ти себе почуваєш? — повторив запитання професор.

— Дякую, добре,— відповів Джіп.

— Він зробив тобі боляче, хлопчику?

— Хто?

— Як хто? Скоглунд, чорт забирай!

— Я його не знаю.

— Що ж ти тоді робиш у нього в шлунку! В твоєму віці я не лазив по чужих шлунках. Тим більше в іноземців.

— Присягаюсь вам, пане професор, я не винен.

— Ти не винен, Скоглунд не винен, усі не винні. Хто ж тоді винен? Я чи король Швеції? Чи кінна варта?

— Ви розумієте, я...

— Годі. Сиди тихо й не ворушись. А ми подумаємо, як тобі допомогти,— щось сердито бурмочучи собі під ніс, професор обережно витягнув трубочку з телекамерою із шлунка лісоторговця, який нарешті зміг говорити.

— Професоре, мій стан серйозний? — спитав він перелякано.

— Дуже серйозний.

— Виходить, мені доведеться вже сьогодні лягати в клініку на операцію.

— Може, в клініку, а може, й до в'язниці. З'їсти восьмирічного хлопчину в чому той був, а потім спокійно прийти до хірурга, щоб той вийняв його, ніби колючку з п'яти, а потім знов спокійно продавати дерево оптом і вроздріб.

— Пробачте, якого хлопчину?

— Ось цього,— гнівно відказав професор і тицьнув пальцем пацієнта в груди.

— Я тут! — крикнув Джіп.— Я цілий день тут сиджу.

Професор, помічник професора, дві медичні сестри і лісоторговець обернулися до телевізора й побачили на екрані Джіпа. Він розпачливо вимахував руками й від безсилої люті притупував на місці.

— Отже, в шлунку пана Скоглунда ти не був,— глибоко задумавшись, дійшов висновку Лундквіст.— Це звичайна технічна перешкода.

— Мене звати Джамп'єро Бінда. Я живу в Мілані й ненароком упав у свій телевізор.

— Це мій телевізор! — зарепетував професор.— І тут не Мілан, а Стокгольм. Ти не маєш ніякого права перешкоджати моїм дослідам. Це саботаж, а може, й шпигунство.

Хтозна, які ще страшні звинувачення звалились би на голову Джіпа, але в цю мить не стало струму і екран погас. Коли знову з'явилося світло, екран був чистий і білів, мов засніжене поле. А Джіп зник, і від нього не лишилося ні плямки, ні смужечки на екрані.

Лісоторговець Скоглунд так і не второпав, чому професор Лундквіст назвав його людожером, і пішов, чухаючи собі потилицю. А сам професор до того розлютився, що навіть забув узяти з хворого гроші за медичний огляд.

ПІДСТЕРЕГТИ ЗЛОДІЯ

У підвалі старовинного німецького замку на березі Рейну два поважні пани грали в шахи. Час від часу вони позирали на екран телевізора, де тремтіло зображення вішалки з одягом.

Але відколи це в перервах між телепередачами замість краєвидів стали показувати вішалки?

Тут необхідно дещо пояснити.

1. Два поважні пани — це професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн, директор бібліотеки міста Бармштадта, і Джорджо Вільгельм Федеріко Рехтенбейн, старший інспектор поліції того самого міста. Обидва пани не люблять поганого пива. Але ще менше вони люблять дивитися телевізор.

2. У старовинному німецькому замку міститься бібліотека, директор якої пан Лінкенбейн.

3. На екрані телевізора видно коридор бібліотеки, де і стоїть вішалка, на якій висять пальта шановних читачів.

4. У коридорі за рамою однієї з картин схована малесенька телекамера, вона передає зображення в підвал, де пани Лінкенбейн і Рехтенбейн грають у шахи.

5. Цю хитру систему стеження встановлено, щоб виявити...

Тут на екрані з'явився якийсь молодик. Він підійшов до вішалки, повісив пальто й попрямував до бібліотеки.

— Поки що нічого,— обізвався професор Лінкенбейн.

— Нічого поки що,— підтвердив інспектор Рехтенбейн. При цьому, як ви помітили, він трохи переставив слова.

І обидва шановні пани грали далі в шахи. Із купи старовинних пожовтілих книг вилізла миша, але ніхто не звернув на неї уваги. Миша спокійно забігла в свою шпарку.

Та ось ліворуч на екрані з'явилися дві молоді жінки. Вони зняли свої шубки з штучного хутра й повісили на вішалку поряд з іншими пальтами. Весь цей час професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн не зводили з них очей.

Коли обидві жінки зникли з телеекрана, професор Лінкенбейн сказав:

— Приємні дами.

— Ні, граційні,— поправив його інспектор Рехтенбейн.— Але прислужитися нам у даному випадку не можуть.

— На жаль, не можуть,— погодився професор Лінкенбейн, не надто впевнено підсовуючи крайнього пішака.

Цієї миті на екрані з'явився Джіп.

— Ого! — вигукнув професор Лінкенбейн.— Хлопчик!

— Цікаво! Навіть дуже! — підтвердив інспектор Рехтенбейн.— Ви помітили? Він без черевиків. Для чого, по-вашому, він зняв черевики, шановний пане?

— Це дуже підозріло,— погодився професор Лінкенбейн.— Може, він і є той самий злодюжка, який уже п'ятнадцять вечорів підряд вичищає кишені читачів нашої старовинної бібліотеки, окраси й гордості Бармштадта і...

— Буона сера... Добрий вечір,— сказав Джіп.


Професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн здивовано глянули один на одного.

— Вітаю вас. Отже, ви знаєте італійську мову,— сказав професор інспекторові.

— Привітати треба вас. Адже я навіть рота не розтулив,— відказав інспектор професорові.

— Я теж.

— Даруйте,— вів далі Джіп з екрана.— Ви не можете пояснити, куди я потрапив? Мене звати Джамп'єро Бінда, я живу в Мілані, на вулиці Сеттембріні, будинок сто сімдесят п'ять, квартира чотирнадцять.

Обидва поважні пани одночасно скочили із стільців і підбігли до телевізора.

— Стій і не ворушися! — звелів інспектор Рехтенбейн Джіпові.

Він натиснув кнопку, і на екрані з'явилося двоє поліцейських у мундирах. Вони вискочили з комірчини, де ховалися досі, впевнені, що тепер, нарешті, спіймають злодюжку. Вони поглянули навколо — на підлогу, на стелю, понишпорили серед пальт. Нікого. Тоді вони, вкрай здивовані, глянули в дзеркало на свої носи.

— Осли! — загорлав інспектор поліції, тупаючи ногами.— Дурні клаповухі! Не бачите далі свого носа. Ось він, злодюга! Він навіть не намагається сховатися. Ти злодій? Признавайся! — звернувся він до Джіпа.

— Ні, ви помиляєтесь,— відповів Джіп.

— Не відмовляйся! Тільки крадії знімають черевики, щоб безшумно пробратися до квартири або до бібліотеки.

— Але ж я зняв їх, щоб не забруднити крісло, та й сидіти зручніше без черевиків. Я сюди потрапив не по своїй волі. Я полонений...

— Чудово! Ти сам признався, що ти наш полонений.

Тим часом поліцейські відійшли, сердито лаючи того дурня, інспектора Рехтенбейна.