Джіп в телевізорі - Сторінка 3

- Джанні Родарі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вони, звичайно, нічого не побачили, тому й не зрозуміли, навіщо їх потривожили.

А інспектор правив своєї:

— Признавайся, хто навчив тебе красти? Куди ти подів поцуплені речі? Ну стривай! Тепер твоїм батькам доведеться заплатити й за спеціальну телевізійну установку, яку ми змушені були купити.

Почувши про своїх батьків, Джіп згадав, як давно він не був удома, і гірко заплакав.

— Він плаче — отже, він винен! — переможно вигукнув інспектор.

— Не кваптеся з висновками, шановний інспекторе! Злодієм може бути тільки постійний читач нашої бібліотеки. Хіба не так? А я цього хлопчика вперше бачу. Правда, не зовсім ясно, навіщо він зняв черевики. Де ти, власне, зараз є? — звернувся професор до Джіпа.

— Я й сам хотів би це знати. Скоріше всього в телевізорі.

— Отже, ти не в коридорі? А пальта на вішалці ти бачиш?

— Бачу. Але це не справжні пальта, а телевізійні. Бо я сам на екрані.

— Ясно,— сказав професор.— Дитина чиста, як джерельна вода. Може, десь відійшов контакт, і внаслідок цього...

Професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн пустився був у довгі технічні пояснення, але раптом замовк. На екрані з'явився солідний літній пан. Він одягнув своє пальто та капелюх, швидко оглянувся і... засунув руку в кишеню чужого пальта. За мить він обнишпорив кишені десяти пальт, забираючи собі все, що йому сподобалося.

Цього разу інспектор не марнував дорогоцінного часу. Він миттю натиснув сигнальну кнопку. Поліцейські вискочили із своєї схованки. Злодій намагався втекти, але його тут же схопили й скрутили руки, хоча він відчайдушно захищався.

Нарешті на екрані залишилися Джіп та вішалка з пальтами. Професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн розгублено чухали потилиці.

— То ти з Мілана? — спитав професор Лінкенбейн.— Знаю, знаю. Бував там. Гарне місто: собор, славетна фреска Леонардо да Вінчі "Тайна вечеря", смачненькі печива...

— Але ви не знаєте мого батька! — вигукнув Джіп.— Він завжди вірить тітці Еммі. А вона впевнена, що я втік з дому, бо боявся показати батькові щоденника. В мене двійка з арифметики.

— З арифметики? Це погано. У двадцятому столітті, коли навіть машини вміють рахувати! А що тобі найважче дається? Мабуть, ділення?

— Ні, я часто плутаю міри довжини з мірами об'єму. Буває, в задачах вимірюю довжину шосе від одного міста до другого в літрах, а вино — у метрах.

— Це жахливо,— пробурмотів професор Лінкенбейн.

Інспектора Рехтенбейна дуже засмутила така нерозважливість Джіпа, і він заходився разом з професором розв'язувати та вирішувати задачі. Але відповіді в них не сходилися. Обидва поважні пани, забувши про Джіпа, почали завзято сперечатися. Вони по черзі писали у блокноті якісь складні формули, вихоплювали один в одного кулькову ручку. Коли ж нарешті вони дійшли згоди та згадали про Джіпа, на екрані не було нікого, крім звичайних смужок.

Джіп зник, наче його й не було.

ДЖІП У МОРІ, НА СУШІ ТА В КОСМОСІ

Наступних двадцять чотири години Джіпа бачили на екранах телевізорів у всіх куточках нашої планети, його зображення з'являлося то в одній програмі, то в іншій, ніби більярдна куля, що літає від краю до краю стола, ніяк не потрапляючи в лузу.

О сьомій годині ранку біля Марселя італійські та французькі водолази з телевізійними камерами опустилися на морське дно з борту корвета "Мерендіна", щоб показати глядачам, як піднімають старовинне римське судно, котре потонуло багато століть тому. Недавно один любитель підводного полювання цілком випадково наткнувся на цей корабель з часів імператора Трояна, навантажений вином та оливою. З капітанського містка "Мерендіни" італійські та французькі телеоператори й репортери, дивлячись на екран, з радісними вигуками показували то великі рибини, то рибу-молот, а ті, ніби знаючи, що на них дивляться телеглядачі, вітально помахували плавниками, наче руками.

А ось і затонуле судно. Майже дві тисячі років пролежало воно на морському дні, затягнуте піском та мулом. На екрані видно, як водолази, неповороткі й кумедні в своїх незграбних скафандрах, запливають через пробоїну до корабельного трюму, де повно амфор, серед яких, мабуть, і посуд самого імператора. Раптом серед тих старовинних і коштовних речей на екрані телевізора з'явилося Джіпове обличчя. На борту "Мерендіни", перебиваючи один одного, закричали репортери й телеоператори:

— Дивіться, утопленик!

— Це хлопчик! Він живий!

— Авжеж живий: утопленики не усміхаються!

— А може, це русалчин син?

— Та ні, тоді в нього був би риб'ячий хвіст.

Тут Джіп зник так само несподівано, як і з'явився. А водолази, коли їх підняли згодом на палубу, клялися, що на затонулому судні вони бачили тільки черепашок та уламки глечиків.

О восьмій годині ранку рух через Суец дуже жвавий. Різні кораблі пливуть туди й сюди вузьким каналом, що сполучає Середземне та Червоне моря. Капітани суден точно виконують вказівки керівництва каналу, яке стежить за рухом кораблів, послуговуючись численними телекамерами, що встановлені обабіч цього важливого водного шляху.

Відразу після восьмої години головний лоцман Ахмед спостерігав у своєму телевізорі дивовижні речі. Хлопчина з допитливими злодійкуватими очима, якого він щойно бачив на грецькому пароплаві "Еноссіс", вигулькнув з голландського танкера "Спіноза", а звідти без будь-яких труднощів переметнувся на велику баржу, навантажену худобою.

— Це неможливо,— сказав Ахмед, протираючи очі.— Людина не може стрибати з корабля на корабель, наче пірат. Це ж нечувано.

Постать Джіпа майнула ще кілька разів між вітрилами розкішної яхти, що належала багатому султанові, а потім зникла геть.

"Цієї ночі я погано спав, а зараз це все мені, мабуть, приснилося",— подумав єгипетський лоцман і подзвонив у бар, щоб йому приготували міцної кави.

У Югославії в дерев'яному будиночку сидів собі біля каміна лісничий і покурював люльку. Час від часу він поглядав на екран телевізора, бо його робота — пильнувати, чи не спалахне десь лісова пожежа. Але взимку пожежі виникають рідко, тому старий лісничий не думав кидати своєї улюбленої люльки та виходити з домівки.

Та коли лісничий побачив, що з телевізора за ним пильнує незнайомий хлопчик, то в старого від подиву люлька випала з рота. Наш охоронець лісу давно вже не вірив у привиди та в забобони, але тепер, щоб якомога швидше відігнати нечисту силу, налив собі склянку слив'янки й вихилив її одним духом. А Джіп зник з екрана, ніби його там і не було.

Телеглядачі бачили ще Джіпа в полум'ї доменної печі, в штрекові найглибшої шахти, в коридорах в'язниці та в банківському сейфові. Він перестрибував з однієї програми в іншу — то виступав у радянській телекомедії, то на концерті датського телебачення, то в огляді подій канадської програми, в Америці він витанцьовував на столі, за яким поважні експерти встановлювали розміри податків, у Китаї виступав разом з акробатами.

Коли настала ніч, астрономи англійської обсерваторії націлили свої радіотелескопи на Сатурн і, ввімкнувши телевізор, чекали збільшеного зображення цієї дивної планети з її кільцями. І кого, ви думаєте, вони побачили? Звісно, Джіпа! Спершу астрономи вважали, що відкрили нове небесне тіло. Але вони тільки роти роззявили, коли Джіп сказав:

— Сальве!

Почувши це слово, яке латиною означає "Привіт!", професор Морган вигукнув:

— Нічого собі! Інопланетяни говорять мовою древніх римлян!

І поки вчений астроном згадував яку-небудь фразу з творів Ціцерона, щоб відповісти, Джіп зник з екрана.

Це не інакше, як витівка співробітника нашої обсерваторії Пойнтера",— зітхнув професор Морган і, щоб не залишатися в боргу перед колегою за дотепний жарт, він підняв трубку внутрішнього телефону, попросив доктора Пойнтера і серйозним тоном сказав:

— Вас запрошує на вечерю адмірал Нельсон. Прибути в традиційному парадному одязі — на собі мати фрак і довгу перуку.

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ОДИН ХЛОПЧИК

У помешкання родини Бінди через п'ятнадцять хвилин після зникнення Джіпа зайшли одночасно двоє — представник телевізійної компанії та комісар поліції. Вони мали розслідувати незвичайний випадок. У квартирі ці шановні особи застали заплакану синьйору Бін-ду, Фліпа, що спав у кріслі, тітку Емму з оберемком килимів та доріжок, бухгалтера Бінду, який затято сперечався з адвокатом Проспері. Адвокат уперто намагався забрати свій телевізор додому.

— Невже ви не розумієте,— благав бухгалтер сусіда,— що Джіп може повернутися з хвилини на хвилину, а ми не знаємо, на якому з двох екранів він буде!

— Якщо на моєму,— я вам одразу скажу,— незворушно відповів адвокат.— Але на це мало надії. У телевізійній програмі на сьогодні про Джіпа не згадується. Хіба ви не читали програми? Сьогодні ввечері передача про те, скільки петрушки слід додавати в суп, щоб він був запашний. Мене цікавлять тільки такі передачі. Я її не просто дивитимусь, а робитиму нотатки.

— Ви можете дивитись передачу й тут. Ось у цьому кріслі вам буде зручно.

— Е-е, моє улюблене крісло з чорної шкіри. А під ноги я підставляю ще стільчика. І не знаю, як ви, а я об одинадцятій годині лягаю спати.

— І, певне, вимикаєте телевізора?

— Звісна річ.

— А цього разу не вимкнете. Треба чекати Джіпа.

— Цілу ніч?

— Якщо треба буде, то й цілу ніч. Ми пильнуватимемо по черзі.

— Добре мені діло! Кінескоп же перегорить. Ні, цьому не бувати! Я забираю свого телевізора додому!

Тут у суперечку втрутився комісар поліції, який став на бік бухгалтера, і адвокатові Проспері довелося піти додому без свого телевізора, щоправда, висловивши енергійний протест.

Представник телевізійної компанії та комісар поліції негайно почали розслідування. Проте воно тут же й закінчилося, бо ні один, ні другий не знали, з чого починати. Обидва вважали, що випадок незвичайний, цілком небувалий і почасти незрозумілий.

— Але вже відомий один випадок такої хвороби, викликаної телевізійним тяжінням,— стояв на своєму бухгалтер Бінда.— Я сам читав про це в газеті статтю якогось Родарі. Коли мені не зраджує пам'ять, лікарі назвали цю недугу телевізіонітом.

— Вигадки все це, любий синьйоре Бінда! Вигадки спритних журналістів. Часом журналісти, щоб показати себе, плетуть казна-що! — вигукнув представник телевізійної компанії.

— Що правда, то правда,— озвався комісар поліції.— Ось недавно один журналіст детально описав, як украли похилу вежу в Пізі.