Дзвінок у двері - Сторінка 20

Сари Дакос я не побачив на жодній, зате знайшов один знімок, де був сам Морріс Елтхауз. Він лежав на боці на кушетці у вітальні зовсім роздягнений. Досі мені не доводилось бачити Морріса голим, бо на знімках у "Газетт" він завжди був пристойно вдягнений. Елтхауз мав чудовий вигляд – добре розвинені м'язи, ані натяку на черево. Однак те, що я угледів на звороті фотокартки, було куди цікавіше. Чиясь рука написала там вірш чи уривок з вірша. Оскільки оглянути квартиру мені все одно дозволили, то я маю право процитувати ці рядки:

Коханче сміливий, як палко юнку

Цілуєш ти. Всяк час близька, близька

Твоя мета і нові поцілунки…

Тобі повік її любить, а їй – цвісти!

З усією світовою поезією я, звісно, не знайомий, проте вдома у Лілі Роуен ціла полиця збірок, і часом, за певних обставин, вона просить мене прочитати вголос той чи той вірш. Отож я був глибоко певний, що вже десь читав ці рядки, тільки тут у них було щось не так. Я спробував розібратися, в чім річ, але в мене нічого не вийшло. Так чи інак, а слід було з'ясувати, хто зробив той напис на звороті фотокартки. Не Елтхауз, ні. Я бачив його почерк на всіляких паперах. Може, Сара Дакос? Коли так, то це вже неабищо. Це вже дуже багато. Я поклав фотокартку на комод і ще цілу годину провадив пошуки, хоч і марні.

Я обіцяв місіс Елтхауз нічого не брати без її дозволу, але спокуса була надто велика. Звичайно, я міг би взяти цю фотокартку – не винести з будинку, певна річ, а тільки зійти поверхом нижче до Сари Дакос і, якщо вона вдома – а де ж би їй бути в суботу! – показати знімок і запитати: "Це ви написали?" Такий шлях був справді спокусливий, бо здавався простим і легким. Однак надто вже простим, хай йому чорт! А я ж мушу додержуватись кружного шляху.

Я замкнув квартиру, вийшов з будинку і з телефонної будки подзвонив місіс Бранер. Я сказав, що маю до неї запитання і хочу приїхати. Місіс Бранер пообіцяла ждати мене вдома до першої години. Було ще тільки двадцять хвилин на першу. Я вийшов з будинку й зупинив таксі.

Чекаючи на мене, місіс Бранер сиділа за письмовим столом у себе в кабінеті й переглядала папери. Спершу вона поцікавилась, чи приходила до нас учора, як ми й умовлялися, міс Дакос, зауваживши, що, всупереч її сподіванням, увечері Сара їй не подзвонила. Я відповів, що дівчина приходила і вельми нам допомогла. Я зумисне наголосив на слові "вельми", – адже в кабінеті місіс Бранер, можливо, стояли потайні мікрофони. Потім я сів ближче, нахилився до неї і зашепотів:

– Ви не проти, якщо ми поговоримо пошепки? Місіс Бранер невдоволено глянула на мене:

– Це просто смішно!

– Атож, смішно, – знову прошепотів я. – Зате так надійніше. Багато вам розмовляти не доведеться. Мені треба тільки одержати від вас зразок почерку міс Дакос. Що завгодно – будь-які її нотатки чи записка до вас. Я розумію, вам це здається неабияк смішним, але повірте, нічого смішного тут немає. Не вимагайте від мене пояснень, бо дати їх я не маю права. Я виконую інструкції. Або ви довіряєте містерові Вулфу вести вашу справу, або не довіряєте.

– Але, на бога, чому?.. – почала вона, проте я завбачливо підніс руку.

– Якщо ви не бажаєте розмовляти пошепки, – промовив я, – дайте мені те, що я прошу, і я піду.

Коли через п'ять хвилин я виходив з будинку з двома зразками почерку Сари Дакос у кишені – нотатки з дев'яти слів на аркушику з настільного календаря і записка на шість рядків до місіс Бранер, – я був певний, що літні жінки – головна опора країни. Місіс Бранер так і не сказала пошепки жодного слова. Вона мовчки покопалася в шухляді, знайшла записку, потім вирвала з календаря аркушик, передала і те, й те мені і, трохи гучніше, ніж звичайно, промовивши: "Повідомте, Коли з'ясується щось таке, що я маю знати", – взялася вивчати один із своїх паперів. От уже клієнт!

Повертаючись у таксі на Арбор-стріт, я почав розглядати зразки почерку Сари Дакос і, коли виходив на третій поверх будинку шістдесят три, майже не мав сумніву. В квартирі я взяв з комода у спальні фотокартку, зручно вмостився в глибокому кріслі під торшером у вітальні й узявся порівнювати почерки. Я не експерт-графолог, але не треба було бути великим фахівцем, щоб переконатися: записку до місіс Бранер, кілька слів у календарі, а також чотири рядки на звороті фотокартки написала одна рука. Може, та сама людина зробила й знімок, однак це вже не мало значення. Висновок я зробив. Так, я зробив висновок: пам'ять зрадила Сарі Дакос, коли вона запевняла, що її взаємини з Моррісом Елтхаузом не стали інтимними.

Переді мною стояла проблема: подзвонити місіс Елтхауз і спитати дозволу взяти цю фотокартку з собою чи залишити її тут. І я вирішив, що кидати її в квартирі – надто великий ризик. Capa може якимсь чином сюди проникнути, розшукати фотокартку й забрати її. Я взяв зі столу аркуш чистого паперу й загорнув у нього фотокартку. Вона. була досить широка як на мою нагрудну кишеню, однак я все ж таки обережно її всунув. Потім ще раз роззирнувся довкола – просто так, за звичкою, аби тільки переконатися, чи все залишилося на своїх місцях, – і вийшов зі здобиччю з квартири. Проходячи повз двері Сари Дакос, я послав їй рукою поцілунок. Але тут мені спало на думку, що ці двері заслуговують на щось більше, ніж поцілунок, і я вернувся оглянути замок. Він виявився тієї самої і досить простої системи "Берматт", що й у дверях Елтхауза.

З тієї самої телефонної будки, з якої я дзвонив місіс Бранер, я зателефонував тепер місіс Елтхауз, сказав, що залишив у квартирі все так, як було, і спитав, чи треба повертати їй ключі негайно. Місіс Елтхауз відповіла, що їй однаково, нехай буде так, як мені зручніше.

– До речі, – мовив я, – коли ви не проти, я візьму одну річ – фотографію чоловіка. Я знайшов її в шухляді і хочу, щоб того чоловіка хто-небудь упізнав. Гаразд?

Місіс Елтхауз відповіла, що я – дуже "загадкова людина", однак заперечувати не стала. А мені закортіло їй сказати, що я думаю про літніх жінок, але потім передумав – для цього ми з нею ще мало знайомі. Я набрав інший помер, попросив жіпку, яка взяла трубку – її звали Мімі, – покликати міс Роуен і за хвилю почув знайомий голос:

– Ленч через десять хвилин. Приходь.

– Знаєш, ти занадто молода для мене. Я дійшов висновку, що жінки до п'ятдесяти років… Відгадай, які вони?

– Які? Нудні – ось найкраще для цього слово!

– По-твоєму, найкраще саме це слово? Гаразд, про одну з них я подумаю і відповім тобі сьогодні ввечері. Мушу тебе про щось попередити й про щось запитати. Попередження: опівночі я мушу бути вдома. Я, бач, ночую тепер у кабінеті і… Я тобі все поясню, коли прийду.

– Господи боже, він що – пустив пожильців у твою кімнату?

– По суті, так. На одну ніч. Але годі про це. Почекай хвилинку. – Я переклав трубку в праву руку, а лівою дістав з кишені фотокартку. – Тут у мене один віршик. Послухай. – Я проникливо прочитав у трубку ті чотири рядки й спитав: – Ти знаєш цей вірш?

– Звичайно. І ти знаєш.

– Ні, я не знаю, хоч він і здається мені знайомим.

– Ще б пак! Звідки ти його читаєш?

– Розкажу іншим разом. То що це таке?

– Це перероблені чотири останні рядки другої строфи оди "До грецької урни" Дяюна Кітса. Взагалі непогано придумано, тільки кому це збрело в голову передражнювати Кітса?! Ескамільйо, ти досить непоганий детектив, танцюєш, як бог, у тебе чимало інших видатних чеснот, але інтелектуалом ти ніколи не будеш. Приходь, почитаєш мені вголос Кітса.

Я відповів, що вона таки зануда, почепив трубку, сховав до кишені фотокартку і, вийшовши з будки, вже вп'яте за останні п'ять годин сів у таксі. Дарма. Наша клієнтка но збідніє.

Була за п'ять хвилин друга, коли я скинув у передпокої пальто й капелюх, підійшов до дверей їдальні, сказав Вулфові, який сидів за столом, що, здається, піде сніг, і рушив на кухню. Спізнившись на обід чи вечерю, я ніколи не сідаю до столу разом з Вулфом. Ми вмовилися, що коли один уже смакує пирогом чи повидлом, то другому не варто поспішати з м'ясом або рибою – це буде погано для його травлення. Фріц поклав на столик, за яким я снідаю, ніж та виделку, приніс те, що лишилося від голубої риби, і я поцікавивсь, як у нього справи з меню на вечірку в четвер.

– Я про це не розмовляв, – відповів Фріц. – Тепер я взагалі ні про що не розмовляю, Арчі. Перед ленчем він просидів у моїй кімнаті понад годину, бесідуючи зі мною при гучно ввімкненому телевізорі. Якщо це так небезпечно, то я взагалі не розтулятиму рота.

Я сказав Фріцові, що скоро вже все уладнається, а він зняв догори руку й промовив по-французькому:

– О боже, боже!

Поївши, я пішов до кабінету. Вулф стояв біля глобуса й, насупивши брови, покручував його. Чоловік, котрий подарував Вулфові цей глобус – найбільший з тих, що мені взагалі випадало бачити, – навіть не здогадувався, яку послугу йому зробить. Щоразу, коли обставини дуже ускладнювались і Вулфові хотілося втекти світ за очі, він підходив до глобуса й вибирав," куди б його дременути. Сміх, та й Годі!

Коли я ввійшов, Вулф запитав, чи є новини. Я кивнув головою, він сів за стіл, а я, ввімкнувши приймач, поставив жовтий стілець ближче до його крісла і про все доповів. Це зайняло небагато часу, бо ніяких розмов переказувати не треба було, я розповідав тільки про події. Про дзвінок до Лілі Роуен я не згадав – це була суто приватна справа.

Вулф двічі прочитав рядки на звороті фотокартки і повернув її мені, зауваживши, що в міс Дакос непогано чуття ритму.

– Я ж вам казав: вона не така дурна, – відповів я. – Досить вправно перелицювала останні чотири рядки другої строфи оди "До грецької урни" Джона Кітса.

Вулф прижмурив очі й глянув на мене:

– Звідки це ви, сто чортів, знаєте? Невже читали Кітса?

Я знизав плечима.

– Ще в дитинстві, коли жив в Огайо. Ви ж бо знаєте: у мене чіпка пам'ять. Я нею не хвалюся, але ось цим можу похвалитися. – І я поплескав долонею по фотокартці. – Тепер нам зрозуміло, чого вона брехала. Вона вплутана в це діло. Можливо, не дуже серйозно. Може, вона просто не хотіла признатися, що була з ним у близьких стосунках. Таких близьких, що він навіть розповів їй про ФБР. А може, вона замішана, й дуже серйозно. "Як палко юнку цілуєш ти…" Або: "Тобі повік її любить…" Але він заявив, що збирається одружитись на іншій, і вона застрелила його – може, навіть з його ж таки револьвера.