Дзвінок у двері - Сторінка 19

Та навіть вам слід усвідомлювати, що не така вона дурненька, аби торочити місіс Бранер всю оту нісенітницю про агентів ФБР лише задля одного: вона, бачте, подумала, нібито її господині буде приємно про це чути! Я взагалі маю сумнів, чи справді вона така простачка. Однак дівчина сказала про це місіс Бранер, отже, мала для цього свої причини. Ні, вона не просто стала розводитися про те, як вони там ходять. Так, вона мала поважну – тільки сам бог знає яку – причину говорити про це. Ось одне припущення з десяти можливих: коли Сара Дакос підійшла до своїх дверей і почула нагорі стук і грюк, то піднялася на поверх вище, стала прислухатися під дверима Елтхауза й про щось важливе довідалась. Мені це не до вподоби. Бо коли так було, то чого вона не розповіла про це поліції? Мені здається, вона щось знає, але не хоче пробовкатись. Наприклад, що Елтхауз працював на ФБР. Він…

– Звідки вона про це знає?

– О, їхні взаємини зайшли досить далеко і стали інтимними. Те, що вона сказала, – найпростіша для всіх жінок брехня, вони повторюють її ось уже десять тисяч років. Адже це вельми зручно: обоє жили в одному будинку, він жінок не цурався, а вона ж не якась там стара відьма. Морріс сам їй про все розповів. Сказав навіть, що фебеерівці можуть непрохано прийти до нього, коли його не буде вдома. Того ж вона й…

– Піднялась нагору подивитися, чи він удома?

– Авжеж. По тому, як переконалася, що ті троє пішли. Але квартира була замкнена, ключа вона не мала, а на стук чи дзвінки ніхто не озивався. В кожнім разі, я тільки відповідаю на ваше запитання, чи міс Дакос бреше. Так, вона бреше.

– Тоді ми повинні знати правду. Добудьте її!

Цього й слід було сподіватися. Вулф, звичайно, не думає, що я піду з дівчиною до "Фламінго", кілька годин з нею потанцюю і до кінця вечора знатиму про всі її найглибші таємниці. Одначе він вдає, нібито на це сподівається, і гадає, що цим заохочує мене докладати ще більших старань.

– Треба поміркувати, – відповів я. – Поміркую про це пізніше – на кушетці. Ви не проти змінити тему розмови? Вчора ввечері ви запитали, чи не можу я придумати якогось ходу, що примусив би Peггa повірити, нібито Елтхауза вбив хтось із його людей. Я відповів, що не можу. Але я таки придумав. Вони відкрито стежать за Сарою Дакос, отож тепер знають, що вона приходила сюди, і майже певні, що тут були й ви. Відомо їм і те, що живе дівчина на Арбор-стріт, шістдесят три, але вони не здогадуються, що вона чула чи бачила тієї ночі. Тому їм і невтямки, що Capa нам розповіла, але вони припустять, що мова йшла про ту ніч. Це має нам допомогти.

– Може, й так. Отже, все гаразд.

– Отож-бо. Якщо ми візьмемо таксі, поїдемо додому до Кремера й посидимо годинку в нього, вони впевняться, що ми довідалися від Сари Дакос щось гаряченьке про те нерозкрите вбивство. Це напевно нам допоможе.

Вулф похитав головою:

– Ви дали містерові Кремеру наше слово честі.

– Воно поширюється тільки на нашу з ним минулу зустріч і розмову. Ми їдемо до нього ось чого: намагаючись щось з'ясувати про ФБР, ми зацікавилися самим Моррісом Елтхаузом, який працював на них і був убитий, а Сара Дакос дещо розповіла нам про вбивство, і, як нам здається, про це варто знати й Кремерові. Отож наше слово честі залишається твердим, як криця.

– Котра година?

Я подивився на годинник:

– За три хвилини десята.

– Містер Кремер уже, мабуть, ліг спати, а в нас немає для нього нічого путнього.

– Чого ж, у біса, немає?! У нас є одна людина, яка має підстави вважати, що то були агенти ФБР, але свої відомості та людина приховує. Це буде легка здобич для Кремера.

– Ні. Це наша здобич. Міс Дакос ми віддамо містерові Кремеру тільки після того, як вона не буде нам потрібна. – Вулф посунув назад крісло. – Добудьте правду від неї. Завтра ж. Я стомився. Ми їдемо додому, і – спати!

10

В суботу о десятій тридцять п'ять ранку я відімкнув ключем вхідні двері будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт, піднявся дерев'яними сходами на третій поверх, потім скористався другим ключем і ввійшов до квартири, яка належала Моррісові Елтхаузу.

Я вирішив добути правду від Сари Дакос власним шляхом. Щиро кажучи, цей шлях був кружний, а надто як узяти до уваги те, що часу залишалося обмаль. Але так було простіше домогтися наслідків, ніж запрошуючи дівчину на цілий вечір танцювати до "Фламінго". Те, що часу в нас було обмаль, підтверджувало і повідомлення на двадцять восьмій сторінці вранішньої газети, яку я проглядав за сніданком на кухні. Під заголовком "Триматимуть на щастя кулаки?" писалося таке:

"Члени "Десяти аристологів", одного нью-йоркського клубу гурманів з обмеженим доступом, як видно, не вірять тому, що історії повторюються. Льюїс Х'юїтт, капіталіст, людина вищого світу, знавець орхідей і гурман, у четвер, 14 січня, влаштовує у себе вдома в Норт-Коуві, Лонг-Айленд, прийом для членів клубу. Меню складає Hipo Вулф, знаменитий приватний детектив. Страви готуватиме кухар містера Вулфа Фріц Бреннер. Містер Вулф і Арчі

Гудвін, його довірений помічник, запрошені на вечерю як гості.

Ця звістка викликає згадку про випадок за вечерею в домі корабельного магната Бенджамена Шрайвера. Це сталося 1 квітня 1958 року. Страви готував також містер Бреннер, а містер Вулф і містер Гудвін теж були гістьми. Один із десяти гурманів – Вінсент Пайл, глава маклерської фірми з Уолл-стріту, помер від отруєння миш'яком, знайденим у першій страві, яку йому подав Керол Енпіс, визнаний згодом винним у вбивстві.

Вчора репортер "Тайму", пригадавши цей випадок, зателефонував містерові Х'юїтту і поцікавився, чи ніхто з "Десяти аристологів" (слово "аристологія" означає "наука про їжу") не відмовився приїхати на прийом. Містер Х'юїтт відповів, що ні. А коли репортер спитав, чи не сидітиме містер Х'юїтт, тримаючи на щастя кулаки, містер Х'юїтт заявив: "Як же я триматиму кулаки на щастя? Адже тоді я не зможу орудувати ножем та виделкою!" Це буде, звичайно, чудова вечеря!"

Щодо цього дня – четверга, чотирнадцятого січня – у нас із Вулфом дійшло до вельми бурхливої суперечки. Це було в четвер увечері. Я стояв на тому, щоб у газеті певної дати не вказувати, а тільки повідомити десь так: "У цьому місяці, одного з вечорів…" Але Вулф заявив, що Х'юїтт, обдзвонюючи своїх колег – членів клубу, однаково муситиме назвати їм день зустрічі. Я заперечив – мовляв, ну то й що, Х'юїтт може їм сказати, що точної дати ще не визначено, все залежить від того, коли Фріцові пришлють із Франції літаком якісь делікатеси. Адже гурмани люблять всілякі витребеньки, доставлені літаком із самої Франції! Однак Вулф затявся, а тепер у нас зв'язані руки й ноги. Залишилось усього п'ять днів.

Хоч кружний шлях до Сари Дакос мені, власне, не подобався, але це був, мабуть, єдиний надійний шлях. Одразу після сніданку я подзвонив місіс Елтхауз і спитав, чи вона не приділить мені хвилин десять. Жінка згодилась, і я – певна річ, не байдужий до того, чи за мною стежать, – пішов. Чим більше вони переконуватимуться, що мене цікавить тільки вбивство Елтхауза, тим краще. Місіс Елтхауз я сказав, що у справі є певні зрушення, мовляв, розповімо про них, коли все стане ясніше, і було б дуже добре, якби вона дозволила мені оглянути синову квартиру й те, що в ній лишилося. Місіс Елтхауз відповіла, що там усе лишилося так, як було. Контракт на оренду закінчується майже через рік, а піднаймати квартиру вони, мовляв, не пробували. Меблів теж не переставлялось, і поліція, наскільки їй відомо, нічого там не чіпала – принаймні дозволу на це не питала. Я пообіцяв, що коли дістану від місіс Елтхауз дозвіл оглянути квартиру, то сам нічого звідти не візьму, і вона тут-таки вийшла й принесла ключі, навіть не зателефонувавши адвокатові чи своєму чоловікові. Мабуть, я викликав симпатію у літніх жінок більше, ніж у молодих, тільки не надумайте сказати про це Вулфові!

Отож у суботу вранці, о десятій тридцять п'ять, я ввійшов до квартири покійного Морріса Елтхауза, замкнув за собою двері й роззирнувся. Квартира мала зовсім непоганий вигляд, якщо не брати до уваги картин. Розісланий на всю підлогу килим був, як і сказала Сара Дакос, грубий. Перед широкою кушеткою стояв столик для кави, біля торшера – добротне крісло, далі чотири стільці, невеличкий журналу ний столик з чудернацьким залізним витвором, що його склепав, певно, який-небудь хлопчина зі знайденого в гаражі брухту, і великий письмовий стіл – на ньому не було нічого, крім телефону й друкарської машинки на підставці. Одна стіна майже до стелі була заставлена полицями, повними книжок. А про картини на стінах чим менше розповідати, тим краще. Вони вельми придалися б для вікторини – її учасники намагалися б угадати, що там намальовано, і так розважалися б. Тільки навряд, чи хоч одна людина дала б правильну відповідь.

Я кинув пальто й капелюх на кушетку й обійшов квартиру. Дві стінні шафи у вітальні. Ванна, невеличка кухня, спальня з єдиним ліжком, комод, тумбочка, два стільці й набита одягом стінна шафа. На тумбочці фотокартка батька й матері в рамці – отже, від сім'ї Морріс не відцурався, а тільки від "Пеггі Пілігрім". Я вернувся до вітальні й заходився оглядати все до ладу. В кімнаті було темно – на вікнах висіли рудувато-коричневі штори, – і я ввімкнув світло. На всьому лежав грубий шар пилу, однак я прийшов сюди з дозволу й відома господарів і не завдавав собі клопоту надягти рукавички.

Я, звичайно, не сподівався знайти тут щось таке, що безпосередньо вказувало б на когось чи на щось, а особливо після того, як у квартирі вже побувала поліція. Проте поліцейські не мали на оці нікого й нічого певного, а я мав – Сару Дакос. Звичайно, вам би хотілося мати докладний перелік усього, що я бачив у квартирі, а надто того, що було в шухлядах та шафах. Та це зайняло б забагато місця. Згадаю тільки про одну річ – триста вісімдесят чотири сторінки рукопису незакінченого роману. Я прочитав півтори сторінки. Та щоб переглянути весь рукопис і дізнатися, чи не йдеться в ньому про дівчину, схожу на Сару Дакос, треба було згаяти цілий день.

Те єдине, про що слід іще сказати, лежало на дні шухляди комода в спальні. Серед усякої всячини там було з десяток чи близько десятка фотографій.