Еміль і троє близнюків - Сторінка 7

Професор і його гості спершу стали червоні, як раки, а потім коричневі, ніби мулати. Тільки Поні Капелюшок залишалася червоною, і з неї злазила шкіра, наче лушпиння з цибулі. Бабуся мастила їй спину вазеліном, горіховою олією, ланоліном і кремом від сонячних опіків. Та ніщо не допомагало.

Рано-вранці, коли бабуся будила Поні словами: "Вставай, графине, сонце вже сяє!" — Поні мало не ревла.

— Чому ніколи не йде дощ? — питала вона в розпачі. Зате хлопці раділи погожій годині. Майже весь час

вони були у воді чи десь на пляжі. Або йшли до гавані й милувалися вітрильником капітана Шмауха "Кунігун-да-ІУ". Нетерпляче дожидались вони, коли їхньому другові Гансу випаде нарешті вільний день і вони гуртом помандрують на вітрильнику в море.

Або Густав їхав на своєму мотоциклеті в ліс, і хто-не-будь із хлопців сідав до нього на багажник. Густав відвозив його до лісникової хатини або до вуглярів, а тоді повертався назад до Корлсбютеля і брав іще одного з собою. Він гасав туди й назад стільки, скільки треба було, щоб перевезти весь гурт.

Якось навіть бабуся поїхала з Густавом до хатинки лісничого. Там вона злізла з мотоциклета і сказала:

— Та й гарно ж було! Я проґавила своє справжнє покликання. Мені треба було стати мотогонщицею, а не бабусею.

Часом вони писали додому листи, часом самі одержували вісточки. Професорів батько їх кілька разів фотографував. І тоді вони вкладали в конверти фотокартки.

Або всі гуртом ходили в ліс і приносили звідти великі букети квітів. Еміль знав назви майже всіх рослин і цікаво розповідав про особливості кожної. Він розповідав про пухівку й горобину, про щавель і про родину метеликових, про мох із його таємничими перетвореннями і про зозулині черевички.

Послухавши його розповіді, Професорів батько поїхав у Росток і купив в університетській книгарні підручник ботаніки та атлас рослин. Але саме відтоді вже ніхто не цікавився квітами, травами й кущами. Ніхто, крім Еміля.

— Книжки діють мені на нерви,— пояснив Густав, знавець мотоциклів.

Якось бабуся одержала листа із Нойштадта. Лист був довгий, і бабуся прочитала його двічі. Потім сховала лист у торбинку й мовила сама до себе:

— Еге!

Проте Емілеві вона нічого не сказала. Принаймні поки що нічого.

Вони сиділи на веранді й обідали.

— Як ніхто з присутніх не заперечує,— сказав радник юстиції,— то я пропоную піти всім сьогодні ввечері до готелю й подивитися розважальну програму.

Хлопці так розхвилювалися, що залюбки кинули б їсти навіть солодке, хоча на десерт було винне желе — коронна Клотільдина страва!

Все ж таки желе вони з'їли, а тоді помчали до готелю. Та поки хлопці никали під дверима, вирішуючи, кому зайти досередини й побалакати з Гансом, з'явилася Поні Капелюшок.

— О, як ти сюди втрапила? — здивувався Густав.

— Ногами,— пояснила Поні.— Я хочу замовити на вечір стіл. Чи ви щось маєте проти?

Хлопці, звісно, не мали.

Поні зайшла до готелю. Назустріч їй підвівся метрдотель і спитав:

— Чим можу бути вам корисний, люба панночко?

— Я хотіла б поговорити з кельнеровим учнем.

— Шмаух у залі,— сказав метрдотель і за мить зник у якійсь кімнаті.

Поні сама знайшла зал і знайшла Ганса Шмауха. Він ніс цілу купу тарілок, балансуючи ними, щоб не гепнути на блискучому паркеті.

— Хвилинку, Поні,— сказав Ганс.— Я зараз звільнюся.

Вона зачекала.

Ганс швидко повернувся і спитав:

— Що тобі?

— Я хотіла б замовити на сьогоднішній вечір стіл.

— На скільки персон?

— Стривай, треба полічити. Отже, радник юстиції, його дружина, бабуся, я, Клотільда і троє хлопців. Виходить...

— На вісім персон,— пояснив Ганс.— Буде зроблено. Якнайближче до сцени. Можливо, мій дядько, капітан, теж прийде сьогодні. Вам варто з ним познайомитись.

Поні простягла Гансові руку й мовила:

— Отже, стіл на дев'ять персон. Ганс уклонився.

— Вистава почнеться зразу після восьмої.

— Це нічого. Ми все одно прийдемо,— запевнила Поні.

Після вечері всі мешканці вілли "Приморської" вбралися по-святковому й урочисто подалися до прибережного готелю. Стіл, який залишив для них Ганс Шмаух, виявився в першому ряду, просто перед естрадою. Радник юстиції замовив для дорослих вина, а для дітей апельсинового соку.

Вистава ще не починалася, хоча була вже восьма година. Оркестр грав знайомі мелодії. Курортники заповнювали зал, і незабаром уже не було жодного вільного місця.

Перед готелем зібралася юрба. Жителі Корлсбютеля з цікавістю зазирали у вікна до зали, та ось кельнер із своїм учнем взялися мерщій затягати гардини. Правда, Ганс робив це не дуже дбайливо, залишаючи поміж гардинами чималі щілини.

— Молодець! — вигукнув Еміль.— Хай люди і з вулиці подивляться.

— Ганс Шмаух — гуманіст,— виголосив Професор. Його батько поплескав Густава по плечі.

— Відколи це ти став такий старанний учень, що навіть на виставу йдеш із книжкою?

Густав зашарівся.

— Це англійський словник,— пояснив він.

— Невже вчитимеш тут слова? Густав похитав головою:

— Під час канікул? Ще чого бракувало! Поні засміялася:

— Він хоче побалакати з акробатами-близнюками.

— Хочу,— підтвердив Густав.— Адже їхнє прізвище Байрон. Виходить, вони англійці. Як я не збагну, що вони мені казатимуть, то зазирну до словника.

— Цікаво послухати вашу розмову,— озвалася бабуся.

В сукні з чорної тафти вона була сьогодні просто величною.

До зали увійшов іще один чоловік, високий, огрядний, у синьому костюмі і в синьому морському кашкеті. Він спинився і став роззиратися довкола, видно, когось шукав. До нього підскочив Ганс, щось сказав і підвів до столу Габерландів.

— Дозвольте познайомити вас із моїм дядьком. Капітан Шмаух,— сказав Ганс, а тоді побіг у своїх справах.

Діти підвелися. Радник юстиції теж. Він привітав Ган-сового дядька і запросив до столу. Капітан потис усім руки й мовив:

— Не треба такої урочистості, бо так я довго не витримаю.

Тоді всі сіли на свої місця. Капітан замовив собі грог із рому, а потім сказав:

— Така купа дітей за столом — це добре! Розкажіть-но мені, хлопці, щось про школу. Відтоді, як я закінчив гімназію, збігло вже сорок років. Ото був час!

Хлопці замислилися. Проте нічого не могли пригадати, що напевне зацікавило б старого капітана. А він очікувально перебігав очима з одного обличчя на інше, тоді ляснув себе по коліну й вигукнув:

— Неймовірно! Невже ми були якісь інакші? Адже ми щодня утинали якусь витівку.

— О, то вас таке цікавить? — вигукнув Густав.

— А ви, може, збиралися продекламувати мені "Пісню про дзвін" Шіллера?

— Останнього тижня перед канікулами,— почав Густав,— я таке втнув, що й повірити важко. Спершу мене мало не витурили із школи, та потім якось воно обійшлося.

Усі слухали Густава з великою увагою.

— Ось як усе було,— сказав він.— Перед уроком фізики, на великій перерві, наш відмінник Менерт побіг до директора і набрехав на одного хлопця. Зовсім не на мене. Але в класі я наче верховний суддя. І коли щось таке трапляється, винний має справу зі мною.

Але наш відмінник Менерт наївся страху і під час перерви десь сховався. Тільки як ми вже всі сиділи в фізичному кабінеті, він увійшов туди разом із Ціпою, тобто я хочу сказати, з паном Каулем, учителем фізики.

Помічник пана Кауля теж прийшов, він завжди допомагає під час дослідів.

Нам мали показати щось про електричні іскри. їхню довжину, чи що. Пан Кауль із своїм помічником налагоджував прилади, а нам звелів запнути чорними шторами вікна, щоб у темряві ми краще роздивилися ті іскри.

"Слухай,— каже мені пошепки мій сусіда Керте,— це розкішна нагода. Прокрадись тишком-нишком у темряві до першого ряду, де сидить Менерт, відваж йому добрячого ляща в вухо і, перш ніж Ціпа, тобто пан Кауль, встигне ввімкнути світло, ти вже спокійно сидітимеш на своєму місці".

Ця ідея видалась мені колосальною. Такому зрадникові, як Менерт, при всіх затопити у вухо, щоб аж луна пішла по всій школі, а потім, поки вмикатимуть світло, миттю вернутися на своє місце, наче ти до цього зовсім непричетний,— в цьому була найсправедливіша справедливість.

Густав глянув на своїх слухачів. Усі напружено слухали.

— Ну от,— повів хлопець далі.— Стало темно хоч в око стрель. І Ціпа, чи то пан Кауль, сказав, що зараз усе почнеться і що ми повинні зосередитися й уважно дивитись на іскри. Поки всі зосереджувались, я шмигнув до першого ряду і щосили ляснув зрадника по мармизі. Помилитись я не міг. Уже стільки років Менерт сидить у першому ряду на першому місці. Отож я так приклався до нього, що мало руку собі не скалічив.

Капітан Шмаух ляснув себе по коліну і сказав:

— Чудово! А тоді знову сів на місце, і ніхто тебе не помітив.

Густав сумно похитав головою.

— Ні, я не сів на місце. Я так перелякався, що не годен був і кроку ступити.

— Перелякався? — здивувалася Клотільда.— Але чого?

— Бо Менерт не мав на голові ні волосини.

— Ні волосини? — перепитав Еміль.

— Еге, я ляснув по лисині. То був зовсім не Менерт, а Ціпа, чи то пан Кауль.

Навіть кельнер, що приніс капітанові грог, спинився і став слухати.

— Виявляється, пан Кауль сів у темряві на першу парту поруч із Менертом. Бо він теж хотів подивитися на ті іскри. Це можна зрозуміти. Фізика, мабуть, дуже цікава наука для вчителя фізики. Але звідки мені було знати, що він сяде у темряві на Менертове місце.

Капітан Шмаух так голосно зареготав, що заглушив оркестр, хоча той грав гучний марш. А Клотільда Зеленбіндер пополотніла.

— Жахливо! — прошепотіла вона.— Мене аж мороз пройняв.

Радник юстиції нахилився вперед і спитав:

— Як же закінчилася ця історія?

— Врешті, то все дурниці,— сказав Густав.— Зі мною ще й не таке бувало. Звісно, зразу ввімкнули світло. На Менертовому місці сидів Ціпа і тримався за лисину. Мабуть, голова йому страшенно боліла. Я ж бо ляснув, скільки мав сили. Клас принишк, наче всіх громом прибило. Старий помічник учителя стояв біля дошки, нічого не розуміючи. Електричні іскри старанно блискали, та ніхто не звертав на них уваги.

Ціпа, тобто пан Кауль, довго мовчав, а тоді спитав: "Хто це зробив?"

"Я,— сказав я.— Прошу пробачення, пане вчителю, я помилився".

"Можеш не сумніватися в цьому",— сказав Ціпа і вибіг посеред уроку з фізичного кабінету, тримаючи обома руками голову, наче боявся, що вона в нього відпаде.

— Казково! — вигукнула Поні.— Ти чудовисько.