Еміль і троє близнюків - Сторінка 8

Густав помовчав, потім повів далі:

— Мені було вже все одно. Поки учні, геть розгубившись, ще сиділи на своїх місцях, я кинувся до Менерта і так його віддухопелив, що до нових віників пам'ятатиме. Потім він три дні не ходив до школи... А коли я відлупцював його, прибіг сторож і потяг мене до директора. Там на канапі сидів Ціпа з холодним компресом на голові.

"Я щойно дізнався,— сказав мені директор,— що ти, скориставшись темрявою, напав на літнього чоловіка, нашого шановного вчителя. Певна річ, ми виженемо тебе із школи, та спершу я хотів би почути від тебе, в чому причина такої підступної, лихої поведінки".

Від тих слів мене аж замармудило. Ще зроду-віку ніхто не казав мені, що я підступний. Ну, я все їм і виклав. "Коли хто у нас і підступний,— сказав я,— то це відмінник Менерт. І того ляща я хотів дати Менертові за те, що на великій перерві він доніс директорові на одного учня з нашого класу". А тепер вони можуть піти до фізичного кабінету й помилуватися там останками їхнього мазунчика. Якщо їм такі учні більше до душі, ніж я, то й нехай.

Капітан Шмаух замилувано дивився на розгніваного Густава.

— А що було далі?

— А далі сталося таке, що я до самої смерті не забуду панові Каулю.

— Що ж він зробив? — спитав Еміль.

— Він зареготав. Так зареготав, аж його компрес упав додолу.

Капітан Шмаух ляснув себе по коліну. А тоді повернувся до кельнера, що й досі стояв біля них, уважно слухаючи, і крикнув:

— Ще один грог!

Розділ сьомий

ВИСТАВА В КОРЛСБЮТЕЛІ

Оркестр заграв туш. На естраду вийшов шикарно вбраний, навіть трохи занадто вичепурений добродій і від імені дирекції готелю привітав численних гостей. Він пообіцяв усім, що вони проведуть приємно вечір, а потім вдався до заяложених дотепів, з яких, крім нього, ніхто не сміявся. Це, видно, йому не сподобалось, і він мерщій оголосив перший номер: виступає Фердінанд Бадштюб-нер, сучасний Карузо, з лютнею.

Карузо-Бадштюбнер виявився опасистим сивим паном у невеличкому студентському кашкеті і з лютнею в руках. Перебираючи струни, він проспівав кілька пісеньок про гейдельберзьких студентів, про кохану, про гарних хазяйських дочок, про численні пляшки вина й пивні кухлі. Голос Карузо мав слабенький. Закінчивши співати, він помахав кашкетиком, і завіса впала.

— За тих часів люди, мабуть, зовсім не мали часу вчитися, правда? — спитав Професор у батька.

— У піснях усе перебільшується,— сказав радник юстиції.— Якби ми не вчилися, то нічого б не знали.

Клотільда теж поцікавилася:

— Чому цей літній чоловік, що співав, і досі студент? Адже він зовсім не молодий. А коли він студент, то чому співає тут пісні під лютню?

Усі перезирнулися. Нарешті бабуся сказала:

— Напевне, він заочник.

— О, тоді зрозуміло,— заспокоїлася Клотільда. А коли всі засміялися, вона й не збагнула чому.

— А я студентом не буду,— оголосив Густав.— Стану автогонщиком або пілотом.— Він обернувся до Еміля і спитав: — А ти далі вчитимешся?

На якусь мить Еміль заплющив очі. Він згадав обер-вахмістра Єшке і їхню розмову.

— Ні,— відповів хлопець,— я теж не вчитимусь. Мені треба якнайшвидше самому заробляти гроші.

Бабуся скоса глянула на нього, але змовчала.

Наступним номером програми був акробатичний танок. Танцюристка так швидко крутилася дзигою, що здавалося, очі в неї десь на спині, а потилиця на обличчі.

Капітан гучно плескав своїми велетенськими долонями. Звук був такий, наче лускали надуті повітрям кульки. Нахилившись до Клотільди, він спитав:

— Чи ви теж умієте так танцювати?

Але капітан звернувся вочевидь не за адресою.

— Я посоромилася б перед чужими людьми так викаб-лучуватись! — сказала вона.

— Ну, то потанцюй для нас удома,— запропонував Професор.

Хлопці пирснули, уявляючи, як Клотільда танцюватиме замість того, щоб варити обід.

Оркестр знов заграв, почалися танці. Капітан Шмаух запросив Клотільду, радник юстиції — свою дружину. А бабуся хитала в лад музиці головою.

Раптом якийсь молодик підійшов до Поні і, чемно схилившись, спитав:

— Чи дозволите вас запросити, шановна панно?

Еміль глянув на молодика і засміявся.

— Шановна панна ще не вміє танцювати. Поні підвелася і згорда кинула:

— Що ти в цьому тямиш, хлопчиську!

Вона пішла з тим молодиком і танцювала так, наче нічого іншого зроду не робила.

— Ви тільки погляньте на нашу шановну панну! — вигукнув Професор.— Вона ж досі ще не ходила на уроки танців.

— Ми, жінки, вміємо танцювати з народження,— пояснила бабуся.

Густав похитав головою:

— Що воно за дівчисько! Не старша за мене, а удає із себе справжню панну.

Наступний танець був вальс.

— Це для нас, молоденьких,— сказав капітан до Поні. І вони закружляли по всій залі в такому вихорі, що

більше ніхто не зважився танцювати. Часом капітан підкидав Поні високо в повітря, та так гарно, що їм аплодували всі присутні, навіть кельнери. Наприкінці капітан примусив Поні зробити глядачам реверанс і сам ґречно вклонився.

Потім на естраду знову вийшов вичепурений добродій і сказав, що з особливим задоволенням оголошує виступ актора, якого скрізь, навіть у найвідоміших кабаре країни, зустрічають бурхливими оплесками.

— Цікаво,— сказав капітан Шмаух,— коли той артист має скрізь такий успіх, то чого ж він опинився в нашому маленькому Корлсбютелі?

Усі чекали, коли підніметься завіса. А як вона піднялася і всі побачили уславленого артиста, Еміль голосно вигукнув:

— Ти диви!

Бо великий артист був не хто інший, як сам конферансьє. Він тільки встиг озброїтися циліндром, кийком і моноклем.

— Ось і я! — виголосив конферансьє.— Спершу проспіваю вам щось серйозне. Наприклад, пісеньку "Отак буває у житті!". Теобальде, три-чотири!

"Теобальде" стосувалося акомпаніатора, а "три-чотири" — рояля.

Коли конферансьє скінчив співати, бабуся сказала:

— Якщо цей тип хоч раз співав у відомому кабаре, то я — велика герцогиня Ліхтенфельдська.

Славетний актор проспівав іще дві веселі пісеньки, але вони були такі ж сумні, як і перша. А потім оголосив антракт на десять хвилин.

Хлопці вийшли з готелю, щоб подивитися на море. Воно було тихе, свинцево-сіре. Тільки відблиск місяця проклав по темній воді вузеньку срібну доріжку. Спокійні хвилі раз у раз виповзали на берег. Було якось незатишно під цим темним небом, всіяним блискучими зірками.

— Мені холодно! — прошепотів Професор. Вони повернулися до зали.

Після перерви знову виступила танцівниця-акробатка. Потім фокусник виробляв щось неймовірне з картами. І нарешті настала черга зірок програми — на естраду вийшли "Три Байрони".

Містер Байрон із своїми близнюками був непереверше-ний. Глядачі сиділи нерухомо і майже не дихали. А надто тоді, як містер Байрон ліг горілиць на лаву і звів догори руки, а Джеккі Байрон, той близнюк, що був трохи більший, став головою на батькову праву долоню, а Маккі Байрон — на ліву. Спершу вони ще трималися за батька, потім витягли руки по швах. І так стояли на головах, наче перевернуті іграшкові солдатики. А тоді враз зіскочили додолу і всміхнулися глядачам, ніби виконали най-простісіньку вправу.

Містер Байрон, і далі лежачи на лавці, підтяг коліна до тулуба й задер ноги. Маккі ліг на батькові ступні, містер Байрон став робити ногами "велосипед", і Маккі закрутився, наче шалене веретено. Нараз він злетів у повітря, крутнувся і знов упав точнісінько на батькові ноги, потім іще раз злетів у повітря і впав — ні, не впав, а став на ступні містера Байрона!

Клотільда сказала тремким голосом:

— Я не можу більше дивитися.

Але Густав, Еміль і Професор були в захваті.

— Шкода, що немає малого Вівторка,— сказав Густав. Потім Джеккі Байрон, більший близнюк, ліг на лаву, вхопив батька за руки, і раптом цей великий важкий атлет став догори ногами на витягнених руках Джеккі.

— Дивно, як у Джеккі кістки не потрощаться,— прошепотів Еміль.

Густав кивнув головою.

— Це суперечить усім законам фізики.

Коли "Три Байрони" закінчили свій виступ, у залі шалено зааплодували. А жителі Корлсбютеля, що зібралися біля готелю й дивились у щілини між віконними гардинами, аплодували так довго, аж сполохали кажанів, і ті закружляли в повітрі.

Завісу довелося піднімати дванадцать разів.

Густав рішуче підвівся, схопивши свій словник.

— Ходімо! — гукнув він і побіг. Професор і Еміль поспішили за ним.

Вони зачекали близнюків у коридорі за сценою..

— Hallo, boys!3 — вигукнув Професор. Близнюки озирнулися.

— A moment, please,4 — попросив Густав.

Менший близнюк, якого звали Маккі, кинувся навтікача і щез в якійсь далекій кімнаті. А Джеккі зостався.

— You are wonderful! — сказав Еміль.— Very nice, indeed! My compliments, Byron!5

Джеккі Байрон підійшов ближче до хлопців. Він був украй стомлений і мокрий від поту. Густав гарячково гортав словника.

— Hallo, dear! — почав він, затинаючись.—We have seen you. It's, the greatest impression in all my life, by Jove! Do you understand?6

Джеккі Байрон довго дивився на хлопців, а тоді неголосно сказав:

— Не клейте дурня! Я не розумію й слова по-англійському. Бувайте!

Всі троє отетеріли.

3 Привіт, хлопці! {Англ.)

4 Можна вас на хвилинку? {Англ.)

5 Ви чудові! Надзвичайно гарно! Я вас вітаю, Байрон! {Англ.)

6 Привіт, друже! Ми бачили. Це найбільше враження в моєму житті, клянуся! Ти зрозумів? (Англ.)

Густав сердито згорнув словника.

— Треба ж такої мороки! А я гадав, ти англієць.

— Та звідки? Це просто ми взяли таке прізвище для естради. Іноземні імена людям більше до вподоби. А ви краще відгадайте, як насправді мене звати.

Хлопці замислились.

— Та ні, скажи сам,— порадив Професор,— а то доведеться всі прізвища з адресної книги перелічити.

Джеккі приклав пальці до вуст:

— Тільки нікому не кажіть! Мене звати... Ні, мабуть, не варто казати.

— Моє прізвище Тішбайн,— зауважив Еміль.— Навряд, щоб у тебе було гірше прізвище.

— Гаразд,— погодився Джеккі.— Мене звати Пауль Пахульке7, я з Берліна, з Тельтова.

— Пауль Пахульке,— прошепотів Густав.— Із Тельтова.— Він був украй здивований.— Та то все пусте. Мене звати Густав. Ми хотіли тобі сказати, що ми в страшенному захваті. Ваш виступ, старий,— це ж екстраклас!

Джеккі зрадів.

— Дуже приємно,— сказав він.— Ви прийдете завтра на пляж?

Хлопці дружно закивали головами.

— Тоді до завтра! — крикнув Джеккі й побіг у кімнату, де сховався його брат.

Троє приятелів ще постояли в коридорі, подивились один на одного і врешті зареготали.

Густав недбало засунув словник у кишеню, узяв Еміля і Професора під руки і сказав:

— Отакої! І навіщо люди вчать чужі мови!

Розділ восьмий

З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ТРЕТІЙ БЛИЗНЮК

Наступного дня з самого ранку почався дощ.