Емілі виростає - Сторінка 6

А я з неохотою думаю про те, що життя моє мусить належати будь-кому, хай навіть Дінові, тільки не мені самій. Та, з іншого боку, Дінові я віддаю перевагу перед усіма людьми на землі.

Коли спустилися сутінки й на небі засвітилися зорі, ми почали розглядати їх у телескоп Діна. Це було так захопливо! Дін багато знає про зорі; мені здається, для нього взагалі немає таємниць – ні в небесах, ні на землі. Коли ж я звірила йому свою думку, він одповів так:

– Одна таємниця лишається незвіданою. Безперечно! А я віддав би всі свої знання за розкриття одної-єдиної таємниці, яка, напевно, так і залишиться нез'ясованою. Це шлях до… шлях до…

– До чого? – спитала з неабиякою цікавістю.

– До серця, якого жадаю, за яким тужу, – мовив Дін, геть розмріяний, дивлячись на мерехтливу зірку, що зависла над кронами Трьох Принцес.

– Мені здається, воно таке ж недосяжне, як он та зоря, подібна до самоцвіту. А втім, хтозна, Емілі, хтозна…

Цікаво, чийого серця так сильно прагне Дін?

4 травня 19…

Дін привіз мені куплену в Парижі чудову папку для паперів; на зворотному боці обкладинки я записала мій улюблений вірш, з якого взяла й епіграф для цього щоденника. Присяглася була "зійти на альпійську вершину"! Тепер я починаю розуміти, що сходження на верхогір'я (в переносному сенсі) є справою надто важкою, і тут недостатньо "мати крила зі щирого світла". Пан Карпентер позбавив мене багатьох ілюзій.

– Мусиш працювати в поті чола, зчепивши зуби. То єдина дорога, що прямо веде до мети, – научав він.

Уночі, лежачи в ліжку, я обмірковувала заголовки для своїх книжок – тих, які напишу в майбутньому: "Дама з вищого світу", "Вірна до смерті", "Бліда Маргарита", "Королівство над морем"…

Залишається тільки придумати зміст і написати їх.

Нині пишу оповідання "Дім серед руїн"; заголовок начебто гарний, але з розмовами закоханих я досі не годна впоратись. Усе, що приходить мені на розум у тій царині, – таке блякле, безбарвне, таке безглузде, аж розпач мене огортає. Питала Діна, чи міг би мене навчити мистецтва любовних діалогів, нагадала йому, що це ж його давня обіцянка, та Дін відповів, мовби я ще занадто молода. І сказав це якось таємниче, як уміє лише він. Я відчула, що в словах його криється значно більше, ніж може здаватися невтаємниченому.

От би й мені навчитися так говорити, а саме – значущо, це ж бо робить людину надзвичайно цікавою.

Сьогодні, після уроків, сидячи в садку на кам'яній лавці, ми з Діном взялися читати "Альгамбру". Я почувалася так, наче перед моїми очима розчахнулася брама в країну добрих чаклунок. І так завжди, коли розкриваю цю чарівну книжку.

– Як мені хочеться побачити Альгамбру! – вихопилося в мене.

– Колись ми там побуваємо. Разом, – обіцяв Дін, наголошуючи на слові "разом".

– Ах, це було б чудово! – вигукнула я. – Ти й справді гадаєш, що ми спроможні здійснити це, Діне?

Перш як Дін устиг відповісти, з гайка Високого Джона долинув посвист Тедді, цей милий посвист, що складався з двох високих і одного низького, протяглого звуку. Наш умовний сигнал!

– Пробач, Діне, я мушу йти – мене кличе Тедді, – сказала я.

– Ти мусиш іти щоразу, як він покличе? – спитав Дін.

Я відповіла ствердно й пояснила, чому.

– Він кличе мене посвистом лиш тоді, коли я потрібна йому конче. І я дала слово, що завжди приходитиму, як буде хоч найменша змога.

– Ти й мені конче потрібна! – сказав Дін. – Я прийшов сюди тільки на те, щоб читати з тобою "Альгамбру".

Враз я відчула себе страшенно нещасною. Так хотіла залишитися з Діном, однак відчувала, що мушу йти до Тедді. Дін дивився на мене гострими, допитливими очима. Врешті-решт закрив книжку.

– Що ж, іди, – мовив.

Я рушила. Та ніби щось у мені обірвалося. Не знаю, що і чому.

10 травня 19…

Прочитала три книжки, позичені Діном минулого тижня. Одна була, мов розарій, – дуже мила, втім, дещо пересолоджена. Друга – неначе сосновий ліс на гірському схилі: з пахощами і навіть смаком живиці. Сильно вона припала мені до душі, хоч і сповнила якимсь наче розпачем. Була написана так гарно, так майстерно! Я так не вмію і, мабуть, не зумію ніколи. Ні, не зумію, я певна цього. Третя ж, остання книжка, відгонить хлівом – брудним і смердючим. Дін дав її мені помилково. Дуже був зажурений і сердитий на себе, коли виявив помилку.

– Зіронько… Зіронько… Я б ніколи не дав тобі такої книжки свідомо. Це моя злочинна недбалість! Пробач мені. Та книжка є правдивим образом світу, але не твого світу. Дякувати Богові, не твого! І не того, що я колись відкрию перед твоїми очима. Зіронько, обіцяй мені, що забудеш ту книжку.

– Якщо зможу – забуду, – відповіла я.

А втім, не знаю, чи в силі забути. Надто бридка вона… Прочитавши її, я вже не здатна бути такою щасливою, як перше. Таке враження, наче забруднила руки й ніяк не можу вимити їх начисто. І ще одне враження: мовби зненацька зачинилися за мною якісь ворота, і я опинилася в геть невідомому світі, де не знаю ні доріг, ні стежок, одначе змушена перейти його, жити в ньому.

Сьогодні я спробувала написати Дінів портрет – словесний, звичайно. Та він не дався мені. Вийшла ніби фотографія замість візерунка. У Діні криється щось таке, чого я не здатна осягнути своїм розумом.

Кілька днів тому Дін сфотографував мене – випробував новий апарат, – але знімком лишився незадоволений.

– Це не ти, – визнав він. – А втім, зоряне світло сфотографувати годі. Це ясно, як Божий день.

А за хвилину додав – надміру гостро, як мені здалося:

– Скажи отому ідіотові, Тедді Кенту, нехай залишить у спокої твоє личко й не вміщує його на кожнім своїм мальовидлі. То вже занадто!

– Він цього не робить, – рішуче заперечила я. – Тедді намалював мене один тільки раз, і цей портретик привласнила собі тітка Ненсі.

Я визнала це без тіні сорому, бо й донині не простила тітці Ненсі привласнення мого портретику.

– У кожнім його мальовидлі, достоту в кожнім, є певна риса твого обличчя, – наполягав Дін. – Твої очі, твій вигин шиї, твоя манера тримати голову… І це найгірше. Я не піклуюсь так ревно про твої очі, твою шию, але принаймні не хочу, аби те "щось", що є в тобі, було підкреслено в будь-якому з його малюнків. То ніби крадіжка частки твоєї душі без твого відома; чого-чого, а цього я не бажаю категорично. Либонь, він сам не усвідомлює, що діє, і це найгірше.

– Я не розумію тебе, – мовила згорда. – А Тедді молодчина… Сам пан Карпентер так висловився.

– А Емілі з Місячного Серпа одразу повторює це, мов яка луна! О, в того молокососа безперечний талант, і з нього вийде з часом щось путнє, якщо тільки схиблена його матуся не зламає йому життя. Але нехай пильнує свого олівця, я ж пильнуватиму свою власність.

Дін сміявся, вимовляючи ті слова. А я звела голову ще вище. Бо не є нічиєю власністю, навіть жартома. Й ніколи не буду.

12 травня 19…

Тітка Рут, дядько Воллес і дядько Олівер завітали до нас по обіді. Люблю дядька Олівера, а от тітку Рут і дядька Воллеса не полюбила анітрішечки. Вони прибули на малу родинну нараду й розмовляли у вітальні з тіткою Лаурою та тіткою Елізабет. Кузенові Джиммі було дозволено взяти участь у нараді, мене ж до тих посиденьок не допустили, хоч я відчувала, що йтиметься там про мене. Гадаю, тітці Рут не вдалося здійснити якісь свої наміри, бо за вечерею вона безупину мене ганила і, зрештою, заявила – мовляв, я виросла доволі бридкою. Тітка Рут завжди мене ганить, а дядько Воллес постійно намагається мною опікуватись. Казати правду, я волію вислуховувати догани тітки Рут, бо принаймні не повинна вдавати, ніби вдячна за них. До певного моменту я зношу їх мовчки, аж кінець кінцем тітонька стомлюється і змовкає й собі.

– Емілі, не сперечайся, – каже раптом тітка Рут, неначе до малої дитини. Я поглянула їй просто в вічі й холодно відповіла:

– Тітко Рут, мені здається, я вже достатньо доросла, щоб до мене зверталися з такими словами.

– Та не достатньо доросла, щоб бути нечемною і шорсткою, – відрізала тітка Рут, погрожуючи мені вказівним пальцем. – Була б я на місці Елізабет або Лаури, я б добряче накрутила тобі вуха, панянко!

Не зношу, як до мене говорять: "панянко". Таке враження, мовби тітка Рут поєднує в собі геть усі вади Мурреїв, а не має жодної чесноти, їм властивої.

Син дядька Олівера, Ендрю, приїхав разом із батьком і залишиться тут на тиждень. Він старший за мене на чотири роки.

19 травня 19…

Сьогодні мої народини. Мені виповнюється чотирнадцять. Написала листа: "Від мене, чотирнадцяти років, до мене – сорокарічної", заклеїла конверт і сховала серед моїх паперів. Розкрию його у день свого сорокаліття. Є у тому листі певні пророцтва. Побачимо, чи справдяться вони до сорокових моїх народин.

Нині тітка Елізабет віддала мені всі до єдиної книжки мого батька. Я так тішуся! Вони ж ніби татова частка! Кожен том підписано його ім'ям, його рукою, береги сторінок рясніють його зауваженнями та примітками. То наче посмертні листи, написані до мене. Переглядала їх цілий вечір, і знову батько був мені такий близький – я почувалася і щасливою, і вельми печальною водночас.

Лиш одне зіпсувало мені цей день. Коли на уроці підійшла до класної дошки розв'язувати арифметичне завдання, всі почали стиха сміятися. Спершу не втямила, у чому річ. Аж нарешті на дошці помітила напис: "Емілія Берд Стар, авторка чотирилапої качки". Коли стирала цей напис – стирала гнівними, рвучкими рухами, – засміялися гучніше. Таке глузування з моїх творчих амбіцій доводить мене до нестями. Додому я повернулася роздратованою і пригніченою. Та, як примостилася на східцях альтанки й побалакала про те, про се з кузеном Джиммі, – весь гнів, уся журба розвіялися без сліду. Ніхто не може упиратися в гніві своїм, якщо зустрінеться з чистим серцем ближнього: це мирить із життям та світом.

А все ж настане день, коли вони припинять сміятися!

Вчора Ендрю поїхав додому. Тітка Елізабет запитала мене, чи він мені сподобався. Досі не ставила таких запитань – мої вподобання мало її обходять. Вочевидь зауважила, що я вже не дитина.

Відповіла, мовляв, він добрий, привітний, дурнуватий і геть нецікавий.

Тітка Елізабет була так незадоволена, аж цілий вечір не озивалася до мене й словом. Незадоволена чим? Та ж я повинна говорити правду! А Ендрю справді такий, як я щойно сказала.

21 травня 19…

Вперше цієї весни сюди навідався старий Келлі.