Емілі виростає - Сторінка 5

Проте… чи це вартує твоїх зусиль, Емілі?

– Ні, ні, – відповіла похапцем. Переживала такий сором, такий жаль, аж мусила вибігти геть і виплакатися. Мене жахала думка, що пан Карпентер уявлятиме свою епітафію, написану мною в подібному стилі, так само злісну й ущипливу, – і це після всього, що він для мене зробив!

Коли ж повернулася, пан Карпентер сказав лагідно:

– Не варто писати таких речей. Сатира буває надміру дошкульною. Звісно, є інфекції, що лиш вогнем випалюються, проте залиш цю справу великим та геніальним. Краще лікувати, як шмагати. Ми, люди з ушкодженою душею, знаємо це достеменно.

– Ох, пане Карпентере… – почала я. Поривалася сказати, що душа його зовсім не ушкоджена, і ще тисячу слів, однак передчувала, що він не дасть мені висловитися.

Так і сталося:

– Годі вже про це, Емілі. Коли помру, скажи так: "Він помилявся, блукав, але ніхто не відав краще, ніхто з більшою гіркотою не відчував ушкодженості його натури, ніж він сам". Будь милосердною до грішників, Емілі. Знущайся над підлотою та ницістю, якщо не можеш інакше, але зглядайся над слабкістю людською.

Промовивши це, учитель підвівся й закликав учнів на черговий урок. Уночі я не склепила очей – так злостилася на саму себе. Нині ж урочисто, як девіз, занотовую вчителеві слова до щоденника: "Моє перо повинно гоїти рани, а не завдавати їх". Підкреслюю цей вираз; хай то буде вікторіанська чи ще яка старосвітська манера – підкреслюю, бо він є безмежно важливим, і я беззастережно його дотримуватимусь.

Я так і не знищила того злощасного вірша. Рука не знялася. Надто він добрий, щоб віддати його вогневі. Я сховала його серед інших моїх паперів: перечитуватиму задля власної втіхи, але нікому ніколи не покажу.

Ох, якби ж то пан Карпентер не почувався ображеним!

1 квітня 19…

Сьогодні чула думку приїжджих про Чорноводдя, думку, що сильно мене уразила. Подружжя Сойєр, жителі Шарлоттетауна, були на пошті одночасно зі мною. Пані Сойєр, дуже вродлива, модно вдягнена і доволі бундючна, звернулася до свого чоловіка: "І як тутешній люд витримує у цій норі? Я би з глузду з'їхала. Тут ніколи нічого не відбувається!"

Я б охоче розповіла їй про Чорноводдя. Та мешканка Місячного Серпа, звісно ж, не стане здіймати прилюдних колотнеч. Тому, як пані Сойєр заговорила до мене, я обмежилася підкреслено холодним кивком голови і безмовно пройшла повз неї. За спиною почула голос пана Сойєра: "Хто ця мала?" Дружина йому відказала: "Це та, з роду Старів. А голову тримає так, як справжнісінька Муррей".

"Тут ніколи нічого не відбувається"… Наклеп, та й годі! Насправді у нас відбувається сила-силенна подій важливих, а часом і приголомшливих. Я гадаю, життя тут прекрасне й подиву гідне. Стільки причин для сміху, розмов і плачу!

От, пригадаймо події останніх трьох тижнів: яка ж бо суміш комічного і трагічного! Джеймс Бакстер несподівано перестав розмовляти з дружиною, й ніхто не відає, чому. Вона, сердешна, не відає також, і через те крається її серце. Старий Адам Гіліан, що не зносив бурхливих чуттєвих проявів, помер два тижні тому, й останніми його словами були такі: "Вимагаю, щоб на моїм похованні не чути було ніякого виття, ніякого шморгання носом". І справді: ніхто не "шморгав носом" і не "вив". Казати правду, нікому й не кортіло, а що небіжчик заборонив, то вже й поготів. Такого чудного похорону в Чорноводді ще не було. А я бачила весілля, сумніші від того похорону. Наприклад, одруження Елли Брайс. Якою ж пригніченою мала бути Елла, якщо забула взути білі черевички і зайшла до вітальні у весільній сукні й старих, геть стоптаних домашніх капцях, з дірками, крізь які виглядали пальці ніг. Коли б вона з'явилася голою, далебі, люди менше про це пліткували б. Нещасна Елла безперестану плакала під час весільної вечері – плакала від журби й приниження.

Старий Роберт Скубі посварився з єдинокровною сестрою, хоч разом вони прожили душа в душу тридцять років (утім, про неї кажуть, ніби вона жіночка буркотлива). Вона не вчинила нічого такого, що могло би вкинути його в гнів, не сказала жодного прикрого слова – тільки з'їла горіхи, до яких він дуже ласий і які з обіду залишив собі на потім, аби ввечері з'їсти в ліжку. Коли ж виявив, що горіхи зникли, запав у страшний шал. Облаяв сестру старою чортицею і велів негайно забиратися з його домівки. Бідолашна Матильда переселилася до своєї сестри, що проживає в Гусячому Ставі, а Роберт навіть не думає просити в неї вибачення. Обоє затяті, як усі Скубі. Й жодному з них уже не спізнати в житті ні щастя, ні навіть простого задоволення.

Джордж Лейк місячної ночі вертався додому з Гусячого Ставу. (Це діялося зо два тижні тому.) Зненацька уздрів на снігу чиюсь чорну тінь, що рухалася назирці за ним. А довкруг не було нікого – лиш вона, чорна тінь. Джордж увірвався до найближчої оселі, півмертвий од жаху, і подейкують, відтоді він трохи не при своєму розумі.

Це найдраматичніша подія останніх тижнів. Зараз, коли я пишу про це, мене аж мороз обсипає. Джорджеві щось примарилося, поза сумнівом. Але то людина путяща, і не питущий він зовсім. Не знаю, що й думати!

Арміній Скубі є людиною дріб'язковою. Повсякчас купує капелюшки для своєї дружини, і щоразу переплачує. А вдається до цього саме тому, щоб вона не купувала задорогих капелюшків! Усі жителі Шрусбері потішаються з нього. Минулого тижня він купував у крамниці пана Джонса черговий капелюшок, і пан господар обіцяв йому віддати вподобаний капелюшок задарма, якщо Арміній здолає шлях до вокзалу з тим капелюшком на голові. Арміній погодився! До станції було понад милю ходи, й усі хлопчаки Шрусбері бігли за ним із реготом та свистом. Однак Арміній на те не зважав: він заощадив аж три долари дев'яносто п'ять центів!

А тут, у Місячному Серпі, одного вечора я мала нещастя вилити некруто зварене яйце на другу, за своєю елегантністю, кашемірову сукню тітки Елізабет. Це також була подія! Крах однієї з європейських монархій не спричинив би в Місячному Серпі аж такого переполоху…

Отже, пані Сойєр, ви глибоко помиляєтесь. А, крім того, навіть без виняткових подій життя тут цікаве, адже цікаві тутешні люди. Не всіх люблю, але цікавлять мене всі. Наприклад: панна Метті Смоол – їй сорок літ, а носить лише світлі сукні. Останнього разу в церкві була у рожевому платті й яскраво-червоному капелюшку. Старий Рубен Баском – ледачий настільки, аж волів спати з парасолькою над головою, коли покрівлю його домівки було пошкоджено; волів радше цього, аніж просто відсунути ліжко. Пан Клоскі, який, оповідаючи про місіонерів, не сміє вживати слово "штани", отже, говорить – "нижня частина гардеробу"! Еймос Деррі, що отримав на виставці першу премію за городину, викрадену з поля старого Ронні. Ронні ж не отримав жодної нагороди. А Джо Бель, який учора приніс мені будку для мого песика! Всі пойменовані люди є цікавими, непересічними і потішними.

Що ж: я, либонь, довела пані Сойєр, що присуд її був несправедливим. Тепер я вже не така сердита на неї, хоч і нарекла мене "тією, з роду Старів". І на чоловіка її, що назвав мене "малою".

Чому мені так неприємно, коли про мене кажуть "мала"? Адже малі котики, приміром, є такими розкішними створіннями! Зате люблю, як називають мене "котенятком".

29 квітня 19…

Два тижні тому послала свій найкращий поетичний твір до одного з Нью-Йоркських часописів. А сьогодні отримала його назад із такою приміткою: "Шкодуємо, але надрукувати не можемо".

Почуваюся просто жахливо. Тепер я бачу, що не подужаю створити нічого насправді доброго.

Неправда: подужаю! Той часопис ще буде щасливий, що матиме змогу друкувати твори нині зневаженої авторки!

Я не відкрила панові Карпентеру, що послала вірша до редакції. Він не схвалив би моєї ініціативи. Каже, за п'ять років я матиму вдосталь часу на пошуки видавців.

Проте я знаю, що деякі поезії, вміщені у тому часописі, анітрохи не кращі від моїх.

Навесні поезії пишуться якось вільніше, легше, ніж іншої пори. Втім, пан Карпентер радить мені боротися з весняним "натхненням". Твердить, мовби весна несе більшу відповідальність за ті дурниці, що нами кояться, ніж будь-який інший чинник на світі.

1 травня 19…

Дін приїхав! Спершу зайшов до своєї сестри, а вже потім до Місячного Серпа. Ми прогулювалися коло сонячного годинника і розмовляли досхочу. Як добре, що він повернувся – зі своїми зеленими очима й ніжними вустами.

Гомоніли про Алжир, про переселення душ, про спалення тіл у крематоріях, про всілякі профілі (Дін говорить, у мене гарний, суто еллінський профіль). Я дуже люблю Дінові компліменти.

– Зіронько моя світанкова, як же ти виросла! – здивувався Дін. – Восени, коли від'їжджав, я залишив дитину, а тепер, повернувшись, бачу жінку.

(За три тижні мені виповниться чотирнадцять; мушу визнати, я доволі висока, як на свій вік. Дін радіє тим, радіє більше за всіх, особливо за тітку Лауру, що безнастанно зітхає, подовжуючи мої суконки й безупину повторюючи, мовляв, діти ростуть так швидко…)

– Час не стоїть на місці, – відповіла я Дінові, зацитувавши вислів, викарбуваний на камені побіля сонячного годинника, – відповіла, як справдешній філософ.

– Тепер ми майже однакові на зріст, – зауважив Дін. І з гіркотою додав: – Аякже, Горбань Пріст не вельми стрункий чоловік.

Я ніколи не поминала про калічну його лопатку, свідомо уникала цієї теми, однак тепер заговорила:

– Діне, будь-ласка, не говори про себе таким глузливим, знущальним тоном. Принаймні зі мною так не треба. Ти ніколи не був для мене Горбанем. Чуєш?

Дін взяв мене за руку й зазирнув у вічі, неначе бажав прочитати щось на денці моєї душі.

– А ти певна, Емілі, що ніколи не думаєш про мій горб, про моє каліцтво? І не прагнеш, аби я був простою собі, звичайною людиною?

– Для твого добра я би прагнула чого завгодно, – відповіла я. – Але, запевняю, це мені зовсім байдуже й ніколи, повік не обходитиме.

– Ніколи? О, якби я був певен, Емілі, якби я був певен!

– Можеш не сумніватися, – рішуче ствердила я.

Мене дратували його сумніви, а проте щось у виразі його обличчя підказувало мені, що я не все розумію, що у словах його може бути якась дещиця слушності. Почувалась я напрочуд ніяково. І нараз мені пригадалося, як він, урятувавши мені життя, оголосив, мовляв, відтепер моє майбутнє цілковито належить йому – саме тим, що він мене врятував.