Емілі виростає - Сторінка 3

Він сказав, це гарний вірш. (Не знає він, та й не може знати, наскільки моя поезійка не відповідає тому, що вирувало в моїй душі, коли складала ті рядки). Кузен Джиммі й сам віршує. Вряди-годи він дуже мудрий, а буває зовсім інакше. Свого часу тітка Елізабет необережно штовхнула його, і він упав до криниці. Дістав струс мозку, який залишив по собі тривалий слід. Через те люди називають його дурнуватим, а тітка Рут навіть сміє казати, мовляв, він не годен відрізнити кота від сметанки! Проте, якщо скласти докупи всі "клепки" в його голові, то не знайдеться в Чорноводді нікого, хто дорівнював би йому своїм розумом. Нікого! І пан Карпентер не виняток. Проблема лише в тім, що всіх його клепок не можна скласти докупи, – між ними завжди є невелика порожнеча. Хай там що, я люблю кузена Джиммі і вже не боюся, коли на нього находить… А, крім мене, бояться всі – навіть тітка Елізабет. Перрі любить повторювати, мовляв, не боїться нікого й нічого – просто не відає, що таке страх. Як же здорово бути таким хоробрим! Я теж прагну бути безстрашною. Пан Карпентер мовить, що страх – почуття огидне, що це початок мало не всього лихого й мерзенного в нашому світі.

– Вирви страх із свого серця, – закликає він. – Страх – визнання власної слабкості. Те, чого ти страшишся, є сильнішим за тебе, інакше ти не страшилася б. Пам'ятай раду Емерсона: завжди роби те, чого ти боїшся.

Втім, це свідчення досконалості, як твердить Дін, а я не вважаю, що в силі осягнути досконалість. Коли вже бути гранично відвертою, то страшуся багато чого, але з людей – лише двох на цілім світі: пані Кент і божевільного пана Моррісона. Останнього боюся страшенно, та й кожного (я певна) жахнув би його вигляд. Проживає він у Гусячому Ставі, але майже ніколи там не буває – блукає собі околицями, шукаючи свою дружину. А та померла за кілька тижнів по шлюбі, відтак нещасний Моррісон утратив розум. Водно твердить, ніби вона тільки пропала безвісти й кінець кінцем він неодмінно її відшукає. Тепер він старий, згорблений, та для нього вона залишається молодою і вродливою – не може збагнути, сердешний, що й вона зістаріла б, якби досі була живою.

Минулого року, влітку, приходив до нас, однак не став заходити до будинку – зупинився на порозі кухні й спитав: "У вас немає моєї Енні?" Того дня він був лагідний і сумирний, але буває скаженим, несамовитим. Каже, мовби невпинно чує голос Енні, що кличе його. Обличчя нещасного пооране зморшками, виглядає він сивою, цілком сивою мавпою. Але чого не зношу найдужче, то це вигляду його правиці, суціль укритої червоними гнійниками. Ніколи, нізащо в світі не торкнулася б тієї руки. А часом він регоче так моторошно, аж мороз іде поза шкірою. Єдина істота, до якої він не байдужий і про яку піклується, – це чорний пес, котрий завжди обік нього. Подейкують, він ніколи не просить шматка хліба для себе – тільки для вірного свого пса. І якби не пес, то вештався б голодний і виснажений, доки не сконав десь на узбіччі.

Ох, який він мені страшний: коли приблукав до нас, я навіть зраділа, що не зайшов до господи. Як відходив, тітка Елізабет провела його довгим поглядом.

– Замолоду Ферфакс Моррісон був тямущим і привабливим. Подавав блискучі надії, – сказала вона, зітхнувши. – Недовідомі шляхи Господні.

– Саме тому вони такі захопливо цікаві, – озвалася я.

Тітка Елізабет стягнула брови й застерегла мене, щоб я, бува, не стала безбожницею. Таке повторюється щоразу, як я скажу про Господа Бога бодай слівце. Не розумію, чому. Не дозволяє вона говорити про Нього ні мені, ані Перрі, хоч Перрі дуже цікавиться Ним і старається довідатись про Творця якомога більше. Одного разу, в неділю, тітка Елізабет підслухала нашу розмову: я саме оповідала Перрі, яким уявляю собі Всевишнього. Тітка заявила, мовляв, це справжній скандал.

Неправда! Вся проблема у тім, що в мене й тітки Елізабет різні боги. Тільки й того! У всякого свій Бог – так мені видається. Наприклад, Бог тітки Рут – це Бог, що тільки роздає кари її недругам, суддя, що безупину оголошує вироки. Джимові Косгрейну Бог потрібен для того, аби присягатися Його іменням. А тітка Дженні Міллборн ходить в ореолі небесного сяйва, аж променіє – завдяки своєму Богові.

Ну, на сьогодні досить. Згортаю свій щоденник і йду спати. Я знаю: "багато слів розтринькала" на цих сторінках. Словесне марнотратство – одна з вад мого стилю, гадає пан Карпентер.

– Тринькаєш слова, дитино, розсипаєш їх занадто щедрою рукою. Мусиш навчитися ощадливості й стислості – мусиш неодмінно.

Авжеж, він має рацію, тому в своїх оповіданнях і нарисах я стараюсь дотримуватися його настанов. Але в щоденнику, якого, крім мене, ніхто не читає і до скону мого не читатиме, я волію бути собою й дозволяти собі словесну надмірність."

Емілі поглянула на свічу: свіча догоряла. Знала, що другої на нинішній вечір вона не дістане. Адже тітка Елізабет намагалася жити за правилами персів та мідійців. Емілі згорнула щоденник, загасила вогонь у коминку, що ледь жеврів, роздяглася й пірнула до ліжка. Відтак загасила й свічу. Покій став помалу наповнюватися аж наче моторошним у своїй білоті одсвітом снігів, що вкрили землю. Так буває тоді, коли місяць закритий хмарами. І ту мить, як Емілі ось-ось мала заснути, блиснула їй щаслива ідея – то був задум казкового оповідання. Юна письменниця притьма вислизнула з-під ковдри. Затремтіла від холоду, але змарнувати такий задум було б непрощенною легковажністю. Тож засунула руку під пухку перину й видобула звідти до половини спалену свічку, що її ховала саме для такої оказії.

Так чинити негоже – що й казати! Слухняні діти так не поводяться. Втім, я ніколи не стверджувала, ніби Емілі – слухняна дівчинка. Я взагалі не пишу книжок про дітей слухняних, і чемних, і вихованих. Ті книжки були б такими нудними, що їх ніхто не читав би.

Емілі засвітила свічку, натягла панчохи, накинула на плечі тепле покривало і, вийнявши з шафи іншу оправлену, з білими аркушами, книгу, заходилася писати при свічці, що пломінцем своїм утворювала маленьку світляну оазу посеред темного покою. Емілі писала, писала, не зводячи своєї чорної голівки, схиленої над папером, години спливали, інші мешканці Місячного Серпа вже бачили третій сон. Вона щулилася від холоду, відчувала неабияку втому, але нібито не здавала собі з того справи. Пекли їй очі, щоки були червоні, аж наче спечені, а слова тулилися й тулилися до пера, як ті вівці до чабана. Коли ж свічка нарешті згасла, Емілі, змушена повернутися до реальності, зідхнула й задрижала всім тілом. Її пройняв несамовитий холод. Годинник показував другу; Емілі почувалася змореною, навіть виснаженою, зате скінчила свою новелу, а була вона найкращою з усіх, доти нею написаних. Задоволена собою, прослизнула до зимного свого ліжка й миттєво заснула під стогони й виття знавіснілої хуртовини.

Розділ 2

Розмаїті враження

Пропонована книжка аж ніяк не складатиметься з фрагментів щоденника юної Емілі. Проте мусимо навести ще кілька витягів з її, властиво, автобіографії – витягів, конче потрібних для створення цілісного уявлення про її життя та індивідуальність. Крім того, як не скористатися з матеріалу, котрий вже маєш під рукою? Адже щоденник Емілі, з його нескінченними курсивами, юнацьким максималізмом і невпинним аналізом власної душі є набагато ціннішим джерелом відомостей про дівчину з Місячного Серпа, аніж найприхильніші описи стороннього біографа. Через те зазирнемо знову до пожовклих сторінок старої "книги Джиммі", свого часу списаних Емілі на горищі в Місячному Серпі.

15 лютого 19…

Постановила собі ось що: кожного дня в цім щоденнику занотовуватиму всі свої добрі та погані вчинки. Запозичила цю ідею з якоїсь книжки, й вона припала мені до душі. Маю намір стати найпоряднішою, найчеснішою, найдостойнішою. Певна річ, занотовувати гарні вчинки буде легко й приємно, однак лихі… О, це дуже прикро!

Сьогодні я вчинила тільки одну річ, яка доброю не була, принаймні я її доброю не вважаю. Була нечемною щодо тітки Елізабет. Їй здалося, ніби я задовго мию тарілки й полумиски. А я не вважала, що маю квапитись, не бачила для поспіху жодної причини, тож, миючи, подумки снувала сюжет повістини під назвою "Таємниця старого млина". Тітка Елізабет подивилася на мене, тоді на годинник і промовила вкрай неприємним тоном:

– А що, Емілі, слимак є твоїм братом?

– Ні, – відказала я зверхньо, – слимаки мені не рідня.

По суті мої слова зухвалими не були, на відміну від стилю, від інтонацій. Я прагнула бути зухвалою! Бо надто мене дратують, ба навіть обурюють, ущипливі зауваження. Потім шкодувала, що піддалася лихим почуттям, однак не тому, що повелася негідно, – тільки тому, що вчинила дурницю, вчинила неправильно. Не таким, я гадаю, повинно бути справжнє, щире каяття.

Що ж стосується добрих учинків, то нині я зробила їх два. Врятувала життя двом істотам. Майк упіймав пташку, а я відібрала її в нього. Пташка негайно пурхнула вгору; я бачила, що вона безмежно щаслива. А пополудні я піднялася на горище, аж там у мишоловці – здобич. Властиво, не вся мишка потрапила до пастки, лиш лапку її притисло пружинкою. Бідолашне створіння лежало знесилене, до краю виснажене надаремними борсаннями. Так жалісно дивилася своїми чорненькими очицями! Я не стерпіла й вивільнила її; вона мерщій побігла геть, хоч лапку її було понівечено. Я не впевнена до кінця, що цей учинок – добрий. З погляду миші – так, добрий безумовно, але що сказала б тітка Елізабет?

Сьогодні ввечері тітки Лаура й Елізабет читали й палили старі листи. Читали вголос, ще й коментували, а я сиділа в кутку, лагодячи панчохи. Листи виявились надзвичайно цікавими, я багато чого довідалася про рід Мурреїв. Розумію: це велике щастя – належати до такого роду. Тож нічого дивного, що жителі Чорноводдя іменують нас "обраним людом", хоч і в доволі несхвальному сенсі. Здаю собі справу, що маю стояти на висоті наших родинних традицій.

Сьогодні ж отримала довгого листа від Діна Пріста. Дін зимує в Алжирі. Повідомляє, що вертається в квітні й ціле літо пробуде в Чорноводді, у своєї сестри, пані Елфріди Еванс. Я так тішуся! Ніхто не розмовляє зі мною, як Дін. Зі старших, кого я знаю, він найцікавіший і наймиліший.