Емілі з Місячного Серпа - Сторінка 2

Стара, скоцюрблена, дрібна смерека, під якою вона, задивившись у небо, перепочивала, насправді була мармуровою колоною в палаці богів. Відлеглі пагорби, що бовваніли в туманій далині, насправді були твердинями на сторожі пишної чиєїсь могили. А товаришували їй у дорозі Добрі Чарівниці всієї околиці – тут вона вірила в добрих духів, чародійок у білих шатах і блискучих прикрасах, в зелених чоловічків, що мешкали серед різнотрав'я, в ельфів, що проживали на гіллі молодих смерек, в духів вітру та дикої папороті. Тут могло статися геть усе, будь-яка візія могла перетворитись на дійсність.

А та он галявинка посеред хвойних дерев була чудовим куточком для гри у хованки з Велителькою Вітрів. Тут вона така природня: тільки б скочити притьмом, аби тільки встигнути сховатися за пеньком – ніхто ще не встиг! – і ти вздриш її навіч, подібно до того, як вітер відчувають шкірою і сприймають на слух. Вона ж бо існує, це повів од шат, якими вона розмаює, то сміх її чути з верховіть найвищих дерев, і знов починається гра-полювання, аж ось нарешті… здається, Велителька Вітрів одлетіла. Вечір неначе скупаний в урочій тиші, аж раптом на заході розриваються склубочені хмари, відкриваючи прегарний, блакитно-зеленавий окраєць неба, а на ньому – сріблястий молодик.

Емілі стоїть і дивиться вгору, з'єднавши руки й задерши свою чорняву голівку. Мусить, вернувшись додому, описати цю хвилину в своєму жовтому зошиті, де остання назва є такою: "Життєпис Зухвалої Сел". Навколишня краса тяжітиме над нею, допоки вона не виповість, не змалює її словом. А потім прочитає батькові… Занотовує собі подумки, що верхівки дерев на горбі на тлі зеленаво-блакитного небесного склепіння вирізняються, мов тендітні чорні коронки.

І враз, на одну лиш миттєвість, розкішну, прекрасну миттєвість, осяяв її "промінчик".

Так називала це Емілі, хоч відчувала, що обране слово не зовсім точно передає суть загадкового явища. Воно не давалося схопити його словом. Навіть батько не спромігся збагнути, що насправді означає "промінчик", – він щоразу здавався трохи збентеженим, як чув про нього від Емілі. А іншим вона своєї таємниці не звіряла.

Емілі завжди, скільки пам'ять сягала, відчувала свою близькість, граничну близькість до світу таємничої краси. Цей світ був відокремлений від неї лише тонкою завісою; самотужки вона й на мить не могла відхилити цієї завіси, але вряди-годи… вряди-годи вітер миттєвим рвучким подувом розвівав її, і тоді Емілі зазнавала осяяння, була геть зачудована, на змиг ока – не довше! – країна чудес розчахувала перед нею свою заповітну браму, і вона – не довше одної секунди! – чула звуки неземної мелодії.

Такі миттєвості траплялися зрідка, минали блискавично, лишаючи її задиханою і зачарованою. Не могла воскресити їх за бажанням, не могла й усвідомити їх до пуття, ані заступити образами своєї уяви; однак відчуття дива не полишало її багато днів. Диво ж ніколи не поставало в тому самому вигляді. Нині його викликало споглядання темного віття на тлі високого неба. Інколи його приносив нічний вітер, приносив на крилах своїх разом із гучними, дикими співами; а то вкупі з тінню, що сновигала по полю; було, з'являвся він разом із блискавкою, що ледь не влучала в її вікно під час літньої грози; разом із співом "Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний", що лунав у церкві; разом із палахкотливим огнем, який побачила колись у кухні, вернувшись додому одного осіннього вечора; разом з яскравим виразом, щасливо віднайденим, коли змальовувала те чи те явище. І кожного разу, як відвідував її "промінчик", Емілі почувала, що життя є чудовим, таємничим, незнищенно прекрасним.

Вона побігла назад, до домівки в лощині, щоб якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті і взятися до опису, доки побачений образ потьмавіє в її свідомості. Наразі ж вона знала тільки одне: якими словами почне. "Височина покликала мене, і в мені щось озвалося на цей поклик". Це речення було вже, сказати б, вирізьблено на дні її душі.

Наблизившись до оселі, вона уздріла на порозі Елен Грін. Та явно чекала на неї. Серце Емілі було переповнене щастям, ту мить вона любила всіх, навіть нудних буркотух без клепки в голові. Вона обіруч обхопила коліна Елен і пригорнулася до них усім тілом. Елен сумовито поглянула на її личко, на якому сильне збудження вималювало темно-рожеві рум'янці, й промовила, тамуючи зітхання:

– Чи знаєш, що твоєму татусеві лишилося жити заледве тиждень, ну, може, два тижні?..

Розділ 2. Емілі пильнує цілу ніч

Емілі стояла безмовна, уп'явши очі в темне, смагляве обличчя Елен, – геть нерухома, неначе скам'яніла. Була приголомшена, ніби Елен ударила її молотком по голові. Рум'янці пощезли з її личка, зіниці розширилися так, що райдужини сховалися зовсім, очі зробилися чорними, як морок безодні. Враження було таким сильним, таким нищівним, аж навіть Елен Грін стало ніяково.

– Кажу це, бо, на мою думку, саме час тобі про все дізнатися, – мовила вона. – Я вже багато місяців прошу твого татуся, щоб нарешті відкрив тобі правду, але він раз у раз відкладає розмову. Я сказала йому: "Один Господь відає, яка вона вразлива, тож якщо ви одного дня помрете наглою смертю, то це може її вбити, адже до вашої смерті вона не буде приготована". А він на те: "Ще є час, Елен, ще є час". І досі навіть слівцем не прохопився, коли ж лікар повідомив мені вчора, що кінець близький, я зрозуміла, що завдання сповістити тебе про стан твого батька й тим приготувати до неминучого нещастя лягає на мене. Опануй себе, дитино, і не дивись на мене такими очима! Нічого лихого з тобою не трапиться, ти будеш під надійною опікою. Кревні твоєї мами не полишать тебе напризволяще, бодай через родову пиху Мурреїв, якщо не з інших спонук. Вони не допустять, аби дитина їхньої крові померла чи пішла до чужих людей, навіть коли це дочка ненависної їм особи. Ти матимеш хатнє вогнище, і то краще, ніж тепер. Не турбуйся ні про що. А щодо татуся, то ти повинна тішитися тим, що він нарешті відпочине. Адже він помирає вже п'ять років. Він справжній мученик, але приховує це від тебе. Люди кажуть, що смерть твоєї мами розбила йому серце: горе звалилося на нього так зненацька… вона ж бо хворіла не довше трьох днів. Тому і хочу, щоб ти знала наперед, що має трапитись; у кожнім разі, не будеш заскочена, коли станеться лихо. На милість Божу, Еміліє Берд Стар, не стій, мов укопана, і не дивись так ошелешено! Мені в голові паморочиться! Таж ти не перша і не остання, хто залишається сиротою на цьому світі! Намагайся бути розважливою. І не докучай татусеві тим, що я тобі розповіла, – чуєш? А зараз ходи в дім, на вулиці вогко; дам тобі випити чогось гаряченького, і гайда в ліжко!

Елен хотіла було взяти дівчинку за руку. Та Емілі вже встигла прийти до тями; вона б голосно скрикнула, якби Елен торкнулася її руки. Але й без дотику видала гострий, сповнений невимовної гіркоти звук, і з очима, що зайшли сльозами, повз руку Елен, простягнену через поріг, кинулася до темних сходів.

Елен скрушно покивала головою і вернулася до кухні.

"Я тільки виконала свій обов'язок, – міркувала вона. – Дуглас Стар знай собі повторює: "Ще є час, ще є час", з тим і Богові душу віддасть, а вона буде вражена в самісіньке серце. Тепер вона звикатиме до цієї думки, і за кілька днів перестане згадувати про це взагалі. Врешті-решт, якщо правда все те, що я чула про Мурреїв, то це стане для неї справжнісіньким визволенням. Ну, їм теж буде з нею несолодко. Вона успадкувала їхню гордість, їхню пиху, однак саме це допоможе їй витримати удар. Мушу сповістити Мурреїв, що він помирає, але ж не знаю достеменно, коли він помре. І яка-то жінка витримала б на моєму місці!

От, наприклад: це ж просто сором, як тут виховується дитина – навіть до школи не ходить! Гм, я не раз говорила йому, що я про це думаю, тож не можу нічим собі дорікнути. І це тішить мене. Ходи-но сюди, Майку, – зараз же… ти, кара моя! А де ж поділася Сел?"

Елен не могла знайти Зухвалу Сел з дуже простої причини: та була нагорі з Емілі, що міцно притулила її до себе, сидячи потемки скраю ліжка. Була вона у стані розпачу й гіркої самотності, тож це м'яке хутерко й округла оксамитова мордочка зовсім біля її личка справляли їй деяку розраду.

Емілі не плакала: дивилася просто перед себе, в темряву, силкуючись зазирнути у вічі страшному лихові, чиїм провісником стала Елен Грін. Вона не сумнівалася в її словах – щось їй підказувало, що це правда. Чому їй не вільно померти разом із батьком? Вона не в змозі жити без свого татуся.

– Коли б я була Богом, то не дозволила б діятись такому, – промовила вголос.

Проте відчувала, що казати так – це дуже погано з її боку. Елен повідала їй колись, мовби найгіршим переступом, який лиш може скоїти людина, – це нарікати на Бога. Та хай собі! Оскільки вона така нечемна, то, може, Бог її покарає, відібравши в неї життя, – тоді вони з батьком знову з'єдналися б.

Але Бог не квапився з покаранням. Зухвала Сел, котрій стало тісно й задушно у тривалих і надто міцних обіймах Емілі, вислизнула з її рук і безгучно вибігла геть. Тепер дівчинка лишилася сам-на-сам із гострим болем, який відчувала всією своєю істотою. То був, однак, не фізичний біль. Вона не могла його втишити. Не в змозі була побороти його, виливаючи свої почуття у жовтому зошиті. Там вона описала свою зажуру, коли від'їжджав учитель недільної школи; на його сторінках жалілася, коли лягала спати голодною і тоді як Елен казала, що вона, Емілі, певно, схибнулася, якщо верзе небилиці про якусь Велительку Вітрів або ж "промінчик". Звіривши свої почуття паперові, Емілі позбувалася болю. Та про нинішню подію вона не здатна була писати. Не могла навіть звернутися до батька по слова утіхи, як тоді, коли вона так сильно попекла собі долоню, необачно рвучи кропиву. Батько всю ніч тримав її на колінах, розповідав казки, допомагаючи терпіти пекучий біль. Але він, як твердить Елен, помре за тиждень, можливо, за два тижні. Емілі все здавалося, ніби Елен відкрила їй цю жорстоку правду багато, багато років тому. А проте не минуло й години, відколи вона бавилася з Велителькою Вітрів і зачаровано вдивлялася у місячний серп на тлі зеленаво-блакитного неба.

"Промінчик не з'явиться більше ніколи, віднині це неможливо", – міркувала вона.

Та Емілі успадкувала певні риси характеру від своїх шляхетних предків: мужність і витривалість, уміння терпіти страждання, дар милосердя, дар любити всім серцем, здатність радіти.