Емілі з Місячного Серпа - Сторінка 3

- Люсі Мод Монтгомері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Обдарована цими якостями, вона дивилася на світ широко розплющеними, розумними сірими очима. Здатність переносити страждання, витривалість і мужність нині стали їй у пригоді, підтримавши її дух. Не можна виказати батькові, що Елен усе їй розповіла, це тяжко засмутило б його. Вона мусить затаїти в душі своє жахливе знаття і ще сильніше, всім серцем любити батька протягом дуже короткого часу, що їм відпущено.

З долішнього поверху почувся кашель; коли тато зійде нагору, вона вже має лежати в ліжку. Емілі роздяглася так хутко, як тільки дали змогу зробити це закляклі від холоду пальчики, й шмигнула під ковдру, до ліжка, що стояло біля прочиненого вікна. Весна і ніч озивалися до неї манливими голосами, залишаючись незримими. Велителька Вітрів посвистувала вдалині. А домовиків не чути було. Домовики живуть лише в Країні Щастя. Не маючи душі, вони не в змозі переступити межу, за якою починається Країна Смутку.

Вона лежала змерзла, без сліз, мовби нечула. Батько зайшов до кімнати. Як поволі він ступав і ще повільніше скидав одяг! Як же сталося, що досі вона не звертала уваги на ці очевидні прояви хвороби? Але батько не кашляв, зовсім не кашляв. О, якби то Елен помилилася! А може, й справді помилилася? І враз шалена надія спалахнула в зболілому серденьку. Емілі зітхнула…

Дуглас Стар підійшов до ліжка. Вона відчувала його близькість, близькість рідної, найдорожчої людини. Він, у своєму старому червоному халаті, присів на крісло біля її ліжка. Ох, як же вона його любила! В цілому світі не було і немає такого батька, як він, – такого ніжного, такого чуйного, такого чудового! Вони завжди були друзями, завжди так любили одне одного! Ні, не може бути, щоб тепер їм довелося розлучитись…

– Маленька, ти спиш?

– Ні, – пошепки відповіла Емілі.

– Може, засинаєш, моя люба?

– Ні… ні… не засинаю.

Дуглас Стар взяв її руку й обережно стиснув у своїх долонях.

– Тоді поговоримо, малятко. Мені теж не спиться. Мушу тобі щось повідати.

– О, я знаю вже, знаю! – вигукнула Емілі. – Тату, я знаю все! Елен мені розказала.

Дуглас Стар хвилину-другу сидів мовчки. Нарешті мовив півголосом:

– Стара дурепа… дебела стара дурепа…

Так, ніби огрядність Елен лише підкреслювала її глупоту. І знову, тепер востаннє, у серці Емілі збудилася надія. А може, все це – тільки жахлива помилка, ще одне свідчення дурості Елен?..

– То ж неправда, батечку, чи не так? – запитала вона пошепки.

– Емілі, дитя моє, – сказав тато, – я не можу взяти тебе за руку, не стає сили… підведись-но й присядь мені на коліна, як ти любиш.

Емілі миттю вислизнула з ліжка і скочила батькові на коліна. Він обгорнув її своїм халатом і, міцно пригорнувши до грудей, нахилив обличчя до її голівки.

– Дороге моє дитятко, люба Емілі, – то правда, – визнав він. – Увечері я саме збирався тобі все відкрити. Але, як на те, ця стара ідіотка Елен випередила мене, ще й, напевно, зробила це в брутальний спосіб, чим жорстоко тебе приголомшила. У неї курячий мозок, а чутливість – просто коров'яча. Хай шакали витопчуть могилу її бабці! Я б не завдав тобі такого болю, моя люба.

Емілі наче боролася з чимось зловісним, що душило її.

– Тату… я не можу… не можу винести цієї думки… я цього не переживу.

– Дитино, ти можеш і повинна змиритися з неминучим. Ти житимеш далі, бо маєш виконати на цій землі певне завдання. Ти успадкувала мої здібності, але, крім того, обдарована чимось таким, чого мені завжди бракувало. Ти здійсниш те, на що я не спромігся, Емілі. Я небагато зробив для тебе, сонечко моє, однак робив, що лиш міг. Я навчив тебе дечого, так мені видається, незважаючи на іншу науку, науку Елен Грін. Скажи мені, Емілі, ти пам'ятаєш свою маму?

– Трішечки… лиш деякі риси… то наче уривки якогось чарівного сну…

– Тобі щойно виповнилося чотири роки, як вона пішла з життя. Я ніколи не говорив з тобою про неї – не міг. Але нині розкажу все. Тепер я не страждатиму, говорячи про неї, адже невдовзі ми побачимось! Ти не схожа на маму, Емілі, – хіба коли посміхаєшся, то нагадуєш її виразом обличчя… А в усьому іншому ти – викапана моя мати, що звалася так само, як і ти. Коли ти народилася, я хотів було, щоб тебе охрестили іменням Джульєтта, іменням твоєї мами. Але вона не погодилася… Казала, що як будемо звати тебе "Джульєтта", то незабаром я почну для розрізнення називати її "мамою", а такого вона не витримає. Це все тому, що тітка її Ненсі одного разу мовила так: "Коли твій чоловік уперше скаже до тебе "мамо", – вважай, що пісню твого життя проспівано". Отож, нарекли тебе, на честь моєї матері, Емілією; її повне ім'я звучало так: Емілія Берд. Твоя мама вважала ім'я Емілія найкращим з імен – вишуканим, гарним, звучним. Емілі, твоя мама була найпрекраснішою жінкою, будь-коли створеною Господом Богом.

Тут голос його затремтів, і Емілі ще міцніше притулилася до батька.

– Ми познайомилися дванадцять років тому, я був тоді другим редактором газети "Ентерпрайз" у Шарлоттетауні, а вона вчилася в останньому класі пансіону. Була високою на зріст, ясноволосою і блакитноокою. Трохи схожою на твою тітку Лауру, зокрема очима і голосом, однак Лаура ніколи не була такою вродливою. Походила вона з роду Мурреїв, з Чорноводдя. Я не розповідав тобі про рід твоєї мами, Емілі. Вони вже другу сотню літ проживають на околиці Чорноводдя, володіючи фермою Місячний Серп. Корабель, на якому 1790 року приплив перший Муррей, називався "Місячний Серп", звідси й назва ферми.

– Чудова назва, серп молодика на нічному небі – такий привабний, – мовила Емілі, чию увагу на хвилину привернуло це поетичне словосполучення.

– Відтоді та ферма належить Мурреям. Це дуже пихатий рід, Емілі, гордовитість Мурреїв на півночі нашої країни стала приповідкою. Гм, до певної міри вони мають право пишатися своїм родом, цього не заперечиш, але у гордощах своїх вони заходять надто далеко. Люди на півночі охрестили їх "обраним родом". Вони розмножувалися доволі швидко, та з плином часу розпорошилися по світах, тож нині у Місячному Серпі мешкають лише дві твоїх тітки, Елізабет і Лаура, вкупі з двоюрідним братом Джиммі Мурреєм. Вони ніколи не виходили заміж, не могли-бо знайти нікого, хто був би гідний руки Мурреївни, – такою принаймні була загальна думка. Твій дядько Олівер, як і дядько Воллес, проживає у Соммерсайді, а тітка Рут – у Шрусбері; твоя двоюрідна бабця Ненсі мешкає у Поповому Ставі.

– Поповий Став! Цікава назва, не така гарна, як Місячний Серп або Чорноводдя, але цікава, – мовила Емілі. Вона відчувала тепло батьківської руки, і страх на деякий час відступив; зараз вона просто не йняла віри, що біда наближається неухильно.

Дуглас Стар щільніше закутав її полою халата і, поцілувавши чорняву голівку, повів далі:

– Елізабет і Лаура, Воллес і Олівер, а також Рут – то все діти старого Арчібальда Муррея. Їхня мати була його першою дружиною. У свої шістдесят він побрався вдруге – з молоденькою дівчиною, що померла, тільки-но народивши твою маму. Джульєтта була на двадцять років молодша від своїх єдинокровних, як вона казала, братів і сестер. Удалася вельми гарною і чарівливою, всі любили її, голубили й пишалися нею. Коли ж вона закохалася в мене, бідного газетяря, що не мав за душею нічого, крім пера й амбіцій, її родина сприйняла це як катастрофу. Родова пиха Мурреїв не могла цього пережити. Я зовсім не лихопомний, але від них я почув слова, яких ніколи не міг забути, ані пробачити. Твоя мама, Емілі, вийшла за мене, а ті, з Місячного Серпа, розірвали з нами стосунки. Чи віриш – попри все, вона ніколи не нарікала, що стала мені дружиною.

Емілі простягнула руку і поплескала батька по запалій щоці.

– Ясна річ, не нарікала. Ясна річ, воліла тебе, а не всіх без винятку Мурреїв – як місячних, так і земних.

Батько стиха засміявся, і в тому сміхові вчувався ледь не тріумф.

– Так, мені здається, вона саме так і відчувала. І ми були такими щасливими – ах, Емілі, не було на світі людей, щасливіших від нас. Ти – дитя нашого щастя. Пригадую ту благословенну ніч, коли ти з'явилася на світ у Шарлоттетауні. Це було в травні, віяв західний вітер – гнав і гнав сріблясті хмари, що закривали місяць. На небі де-не-де блищали зорі. У нашому садочку, маленькому, як і все, чим ми володіли, за винятком нашого кохання і нашого щастя, було темно і тихо. Я сновигав між клумбами братків, висаджених рукою твоєї мами, і безупину молився. Край неба на сході ледь зарожевів, коли хтось прибіг до мене з вісткою, що в мене народилася донечка. Я зайшов у дім, і твоя мама привітала мене своєю ніжною, прегарною усмішкою, котру я так любив, а тоді промовила: "Мій любий, тепер у нас є дитя, і тільки заради нього ми житимем на світі". Подумай лишень, яке то було щастя!

– Хотіла б я, щоб люди могли пам'ятати все, геть усе від тої хвилини, коли приходять у світ, – мрійливо сказала Емілі. – Це було б так цікаво…

– Дозволю собі зауважити, що в такому разі ми мали б силу-силенну неприємних спогадів, – відказав батько, знову засміявшись. – Звикання до життя не може бути приємним, так само як відвикання від нього. А втім, для тебе пристосування до земного існування не стало надто важким завданням, Емілі, – принаймні так нам здавалося. Ти була дуже милим створінням… Чотири роки ми прожили в добрі та любові, а потім… ти пам'ятаєш той час, коли твоя мама померла?

– Я пам'ятаю похорон, тату, похорон пам'ятаю добре. Ми стояли, тримаючись за руки, посередині якогось покою, потім ти взяв мене на руки, а мама лежала перед нами в довгій чорній труні. Ти плакав, а я не могла збагнути, чому, бентежило мене й те, чого мамине обличчя таке біле, чого вона не розтуляє очей. Я нахилилася й торкнулася її щоки – щока була такою зимною! Я затремтіла. Хтось проказав: "Бідолашна!" – а я злякалася і сховала обличчя у тебе на грудях.

– Таким і я пам'ятаю той день. Твоя мама померла зненацька… про це не будемо говорити. На проводи прибули всі Мурреї. Вони мають певні традиції, яких дотримуються беззастережно. Одна з них така: лише свічки можна світити в Місячному Серпі, жодних тобі ламп! А друга, так само непорушна, полягає в неухильному дотриманні принципу: всілякі непорозуміння повинні зникнути перед лицем невблаганної смерті. Тож коли твоя мама померла, приїхали всі.