Енн із Інглсайду

Люсі-Мод Монтгомері

Енн із Інглсайду

Присвячується В. Дж. П.[1]

1

— Який білий нині місяць у долині! — мовила собі Енн Блайт, прямуючи стежиною саду Райтів до дверей Діаниного дому. Зусібіч у солоному приморському повітрі на неї падав вишневий цвіт.

Вона зупинилася на мить, щоб оглянути віддавна любі їй ліси та пагорби. Миле Ейвонлі! Глен Святої Марії давно став їй рідним домом, проте в Ейвонлі було те, чого не могло бути в Глені. На кожному кроці Енн зустрічали її власні привиди… поля, якими вона блукала в дні свого дівоцтва, вітали її… звідусіль долинали невпинні відлуння колишнього радісного життя… із усім довкруж були пов'язані щасливі спогади. Там і тут у садах квітнули духи давно зів'ялих троянд. Енн завжди любила повертатися додому, в Ейвонлі, навіть тоді, коли привід, як і цього разу, був сумний. Вони з Гілбертом приїхали на похорон його батька й Енн іще на тиждень затрималася в Зелених Дахах. Марілла та пані Лінд не могли відпустити її так скоро.

Її колишня біла кімнатка, як завжди, чекала на неї, і першого ж вечора Енн уздріла, що пані Лінд поставила там ще й великий затишний букет весняних квітів. Енн сховала в ньому обличчя й відчула ніжний аромат незабутніх дівочих років. Тут на неї чекала та Енн, якою вона була колись. Давня глибока радість ворухнулася в її серці. Кімнатка на піддашші обіймала, захищала й пригортала її до себе. Вона з любов'ю поглянула на своє старе ліжко, на ковдру з візерунком із яблуневого листя, яку зв'язала пані Лінд, на бездоганно білі подушки, обшиті химерним мереживом, яке пані Лінд сплела гачком, на Маріллині круглі плетені килимки на підлозі, на дзеркало, що відображало колись обличчя маленької сироти з дитячим, без жодної зморшки, чолом — сироти, яка, наплакавшись, заснула тут у давню найпершу ніч. І, забувши, що вона — щаслива мати п'ятьох дітей, а в Інглсайді Сьюзен Бейкер уже вшосте в'яже загадкові крихітні черевички, Енн Блайт із Глена Святої Марії знову стала колишньою Енн із Зелених Дахів.

Отак замріяно дивилася вона в дзеркало, аж поки до кімнати зайшла пані Лінд зі стосом чистих рушників.

— Так гарно, Енн, коли ти знову вдома, будь певна. Ти поїхала дев'ять років тому, але нам із Маріллою досі тебе бракує. Хоча тут уже не так самотньо, відколи Деві женився. Міллі — чудова дівчина, а які пироги пече! Хіба лише цікава часом аж надміру. Проте я завжди казала й казатиму, що другої такої, як ти, в усьому світі нема.

— Ох, але це дзеркало безжальне, пані Лінд. Воно запевняє, що я вже не те колишнє дівча, — ледь сумовито проказала Енн.

— І все ж ти геть не зів'яла, — утішливо мовила пані Рейчел. — Колір обличчя лишився той самий… хоч ти ніколи не була рум'яна.

— Принаймні я не маю ще навіть натяку на друге підборіддя, — весело озвалася Енн. — І моя кімнатка пам'ятає мене, пані Лінд. Я цьому рада… жахливо було б, якби я повернулася й побачила, що вона геть мене забула. А місяць над Лісом Привидів так само прекрасний, як завжди.

— Наче велика золота небесна куля, правда? — мовила пані Лінд, відчуваючи, як її підхоплює вир поезії, і радіючи, що цих слів не чує Марілла.

— Погляньте на ялини супроти нього… і на берези в долині, що простягають гілля, мов руки, назустріч сріблястому небу. Тепер це великі дерева, а вони ж були молодесенькі, коли я щойно сюди приїхала. Це таки змушує мене відчувати свій вік.

— Дерева — мов діти, — відповіла пані Лінд. — Варто на мить відвернутися, як вони враз виростають. Узяти хоч малого Фреда Райта — йому лише тринадцять, а на зріст уже батька наздоганяє. На вечерю в нас пиріг із курятиною, а ще я напекла тобі лимонних тістечок. І в ліжко можеш лягати сміливо. Нині я провітрила постіль, і Марілла, не знаючи цього, провітрила її ще раз… а Міллі, не знаючи, що ми обидві вже все зробили, провітрила її втретє. Надіюся, Мері-Марія Блайт поїде завтра. Вона страшенно любить їздити на похорони.

— Тітонька Мері-Марія — Гілберт кличе її так, хоча вона лише двоюрідна сестра його батька, — щоразу називає мене "Енні", — здригнулася Енн. — А коли невдовзі після весілля вона побачила мене вперше, то заявила: "Дивно, що Гілберт обрав тебе — адже довкруж було стільки гарних дівчат". Можливо, тому я її й не люблю… і Гілберт так само, хоч він надто відданий родині, щоб це визнати.

— Гілберт не затримається в Ейвонлі?

— Ні, завтра ввечері він повернеться в Глен. На нього там чекає пацієнт у дуже тяжкому стані.

— Еге ж, тепер його тут не тримає нічого, відколи торік померла його мати. Старий пан Блайт після того вже не оклигав — думав, що більше не має для чого жити. Такі вони, Блайти, — завжди були прив'язані до земного. Сумно, як подумати, що жодного з них уже не лишилося в Ейвонлі — така стара, добра сім'я. Зате Слоунів тут — хоч гать гати. Ну, та Слоунами вони були, Слоунами й залишаться, на віки вічні, амінь.

— Хай скільки тут буде Слоунів, після вечері я прогуляюся в нашім саду попід місяцем. Потім, вочевидь, я все-таки ляжу в ліжко… хоч я завжди вважала, що спати місячними ночами — то лише марна втрата часу… але вранці я прокинуся й побачу перші бліді сонячні промені понад лісом. І небо стане кораловим, а довкола пурхатимуть вільшанки… і, можливо, на моє підвіконня сяде маленький горобчик, а в саду розквітнуть фіолетові й золотаві братки.

— А всі лілеї в нас погризли кролі, — зажурено мовила пані Лінд, перевальцем рушаючи вниз до вітальні, потай утішена, що не потрібно більше нічого казати про місяць. Щодо цього Енн завжди була трохи дивна, і надії на те, що з віком вона зміниться, тепер майже не залишалося.

Діана йшла стежиною назустріч Енн. Навіть у сутінках видно було, що кучері її так само чорні, щоки рум'яні, а очі ясні. А проте сутінки не могли приховати й того, що вона стала дещо огрядніша — а Діана ніколи не належала до числа тих, кого в Ейвонлі кличуть сухоребрими.

— Не турбуйся, мила… я ненадовго.

— Наче це може мене турбувати, — докірливо відказала Діана. — Ти ж знаєш, я радше провела б вечір з тобою, ніж іти в гості. Ми ще й не наговорилися, а післязавтра ти знову їдеш. Та це весілля Фредового брата… ми не можемо не піти.

— Звісно. Але я забігла тільки на хвилинку. Ді, я пройшла нашим давнім шляхом — повз Джерело Дріад, Лісом Привидів, через ваш старий квітучий сад, і проминула Купіль Верболозу. Я навіть зупинилася, щоби поглянути на відображення верб у воді, як ми це робили в дитинстві. Тепер вони так виросли…

— Усе росте, — зітхнула Діана. — І малий Фред цьому доказ. Ми всі так змінилися… окрім тебе. Ти геть не змінюєшся, Енн. Як тобі вдається лишатися такою стрункою? А поглянь на мене!

— Справжня мати сімейства, — засміялася Енн. — Але тобі, Ді, поки що вдається уникати огрядності, звичної для середнього віку. Що ж до мене — скажімо, пані Доннел поділяє твою думку. Вона завважила на похороні, що я нітрохи не змінилася. Не те, що пані Ендрюс. Та вигукнула: "Господоньку, Енн, як ти постаріла!" Усе в очах — або у свідомості — того, хто дивиться на нас. Я почуваюся застарою, лише розглядаючи журнальні ілюстрації. Тамтешні герої й героїні почали здаватися мені надто юними. Та це пусте, Ді, завтра ми знову будемо п'ятнадцятилітніми дівчатами. Я прийшла саме для того, щоб сказати тобі це. Ми ціле пообіддя й вечір блукатимемо нашими давніми улюбленими місцями. Обійдемо їх усі — весняні поля і старі моховиті гаї, навідаємося до рідних закутків, і там, на дальніх пагорбах, знов відшукаємо колишню юність. Навесні можливо все, ти ж знаєш. Завтра ми будемо не статечними відповідальними матерями, а сміхотливими дівчатами — такими, якою пані Лінд потай досі вважає мене. Бігме, у тім, щоби бути весь час дорослими, немає ніякої радості.

— О, як це схоже на тебе! Я дуже хотіла би прогулятись, але…

— Ніяких "але"! Я знаю, що ти думаєш: "А хто ж розігріє хлопцям вечерю?"

— Не зовсім так. Енн-Корделія може розігріти вечерю незгірше за мене, хоча їй лише одинадцять, — відповіла Діана з гордістю. — І так чи так вона мусила б робити це завтра. Я збиралася піти на збори Спільноти милосердя. Але піду з тобою на прогулянку. Це буде здійсненням потаємної мрії. Знаєш, Енн, вечорами я часто сідаю при вікні й уявляю, що ми знову діти. Я візьму із собою вечерю для нас…

— І ми з'їмо її в саду Естер Грей. Надіюся, він іще існує?

— Мабуть, — невпевнено відказала Діана. — Я ні разу не була там, відколи вийшла заміж. Енн-Корделія багато гуляє околицями, та я велю їй не ходити задалеко. Вона любить блукати лісами… а якось я насварила її за те, що вона розмовляла сама із собою в саду, і донька відповіла, що розмовляла не із собою, а з духом квітів. Пам'ятаєш ляльковий сервіз у крихітні трояндочки, що ти надіслала їй на дев'ятиліття? Усі предмети цілісінькі — вона така дбайлива. Вона бавиться ним лише тоді, коли на чай приходять Три Зелених Чоловічки. Ніяк не допитаюся в неї, хто ж це такі. Мушу визнати, Енн, у дечому вона більше нагадує тебе, аніж мене.

— Певно, ім'я має все ж більше значення, ніж запевняв нас Шекспір.[2] Не свари Енн-Корделії за бурхливу уяву, Діано. Мені завжди так шкода дітей, що не проводять кількох років у країні мрій.

— У нашій школі тепер головує Олівія Слоун, — із сумнівом проказала Діана. — Вона бакалавр гуманітарних наук, а сюди влаштувалася, щоб жити разом з матір'ю. То вона каже, що дітей слід учити спиратися тільки на факти.

— Невже це від тебе, Діано Райт, я діждала підтримки таких "слоунуватих" тверджень?

— Ні… ні! Мені Олівія не подобається. У неї такі банькаті блакитні очі, як у всіх у їхній родині. І я зовсім не проти того, щоб Енн-Корделія фантазувала. У неї це дуже мило виходить… геть як у тебе колись. А "фактів" у житті їй не бракуватиме.

— Отже, ми домовилися. Приходь о другій у Зелені Дахи — вип'ємо смородинівки — Марілла досі часом її робить, попри несхвалення пастора й пані Лінд, — покуштуємо трішки, просто щоб запалити диявольський вогник у серці.

— А пам'ятаєш, як ти споїла мене смородинівкою? — засміялася Діана. Слово "диявольський" не викликало в неї заперечень, як це неодмінно сталося б, якби його вжив будь-хто, окрім Енн. Усі знали, що Енн не має на увазі нічого такого — просто вона так висловлюється.

— Завтра ми влаштуємо справжній день спогадів, Діано.