Енн із Інглсайду - Сторінка 4

Я, звісно, все їй пояснила, як могла, щоб вона раптом собі не вирішила, наче ми — сімейство поган, та все ж до вашого повернення замкнула песиків у шафу — про всяк випадок.

— Мамо, а можна, ми нині повечеряємо раніше? — жалісливо запитав Джем. — У мене в животі від голоду бурчить. А ще, мамо, ми кожному приготували його улюблену страву.

— "Ми зорали поле", як сказала блоха, що сиділа на шиї в коня, — усміхнулася Сьюзен. — Ми вирішили відсвяткувати ваше повернення як слід, пані Блайт, дорогенька. А де Волтер? Цього тижня він дзвонить у дзвоник на обід, благослови Господь його серденько.

Вечеря виявилася бучним бенкетом. І неймовірним задоволенням для Енн стало вкладання всіх дітей до ліжок. З такої особливої нагоди Сьюзен дозволила їй укласти навіть Ширлі.

— День сьогодні незвичайний, пані Блайт, дорогенька, — урочисто мовила вона.

— О, Сьюзен, звичайних днів не існує. У кожному є щось таке, чого немає в жодному іншому, хіба ви не помічали?

— Так, пані Блайт, дорогенька. Навіть минулої п'ятниці, коли в нас так дощило, на моїй рожевій герані з'явилися пуп'янки — опісля того, як вона три роки взагалі відмовлялася квітнути! А ви звернули увагу на кальцеолярії, пані Блайт, дорогенька?

— О, звісно! Я в житті не бачила таких кальцеолярій, Сьюзен! Як вам це вдається? ("Ну от, і Сьюзен задоволена, і я не збрехала. Я справді в житті не бачила таких кальцеолярій… дякувати небесам!")

— Це результат пильного й дбайливого догляду, пані Блайт, дорогенька. Але я мушу сказати вам іще дещо. Мені здається, Волтер щось підозрює. Певно, діти в селі щось йому сказали. Нинішні дітлахи знають більше, ніж їм варто було би. Позавчора він каже мені так замислено: "Сьюзен, а немовлята дуже дорогі?" Я була заскочена, пані Блайт, дорогенька, та не розгубилася. "Хтось, може, думає, що немовлята — це розкіш, — відповіла я, — та ми в Інглсайді вважаємо їх предметами нагальної потреби". А подумки я дорікнула собі тим, що обурювалася вголос жахливими цінами в гленських крамницях. Боюся, я спантеличила бідне дитя. Та якщо він запитає вас, пані Блайт, дорогенька, ви матимете час підготуватися.

— Ви мудро вийшли з делікатного становища, Сьюзен, — серйозно мовила Енн, — і так чи так дітям настав час дізнатись, чого ми чекаємо.

Проте найкраща була та мить, коли до неї прийшов Гілберт. Вона стояла при вікні, споглядаючи туман, що линув із моря понад залитими місячним сяйвом дюнами й гаванню, просотуючись у довгу вузьку долину, де й розташувався Глен Святої Марії.

— Як добре — повернутися додому після важкого дня й знайти тебе! Чи щаслива ти, моя Енн з-між усіх Енн?

— О, так! — Енн нахилилася, щоби понюхати квітучі яблуневі гілочки, які Джем поставив у вазу на її туалетному столику. Зусібіч вона була оточена любов'ю. — Гілберте, милий, приємно на тиждень знов стати Енн із Зелених Дахів, та в сотню разів приємніше повернутися додому й бути Енн із Інглсайду.

4

— У жодному разі, — сказав лікар Блайт, і з його тону Джем зрозумів усе.

Дарма й сподіватися, що тато змінить думку чи мамі вдасться переконати його. Безперечно було, що в цьому вони одностайні. Горіхові очі Джема потемніли від гніву й розчарування, коли він утупив лютий погляд у своїх жорстоких батьків — тим лютіший, що вони спокійно собі вечеряли, наче нічого страшного й не сталося, із дратівною байдужістю до його сердитого виразу. Звісно, тітонька Мері-Марія помітила цей вираз — ніщо не могло сховатися від її понурих блякло-синіх очей, — але її це, здається, хіба потішило.

Усе пообіддя Джем бавився з Берті-Шекспіром Дрю — Волтер пішов у старий Дім Мрії в гості до Кеннета й Персіс Форд — і Берті-Шекспір сказав йому, що всі хлопчаки з Глена підуть надвечір до старого капітана Білла Тейлора, дивитися, як той зробить на руці його кузена Джо Дрю татуювання у формі змії. Він, Берті-Шекспір, також піде, і чи не хоче Джем із ними? Буде смерть як цікаво. Джем негайно захотів долучитися, і ось тепер йому кажуть, що про це не може бути й мови.

— Уже бодай тому, — пояснив тато, — що до гавані звідси дуже далеко. Хлопці повернуться пізно, а ти маєш лягати о восьмій.

— Коли я була мала, мене щодня вкладали спати о сьомій, — докинула тітонька Мері-Марія.

— Ти мусиш вирости, Джеме, щоб так далеко ходити вечорами, — сказала мама.

— Але ж ви самі казали минулого тижня, що я вже великий! — обурено вигукнув Джем. — А відтоді я ще трохи виріс! Чи ви гадаєте, я немовля? Берті-Шекспір теж іде, а він мій одноліток.

— Так багато дітей хворіє на кір, — похмуро озвалася тітонька Мері-Марія. — Якби ти пішов із ними, Джеймсе, то теж міг би заразитися.

Джем ненавидів, коли його кликали Джеймсом. А вона робила це постійно.

— Я хочу заразитися! — сердито заперечив він, але вмовк, перехопивши татів погляд. Тато нікому не дозволяв грубіянити тітоньці Мері-Марії. Джем ненавидів тітоньку Мері-Марію. Тітонька Діана й тітонька Марілла були дуже милими тітоньками, але тітонька Мері-Марія виявилася чимось зовсім новим для Джема.

— Добре, — сказав він розлючено, поглядаючи на маму, щоб ніхто не здогадався, що він звертається до тітоньки Мері-Марії, — якщо не хочете мене любити — ви не мусите. Але як вам це сподобається, коли я поїду геть, полювати на тигрів в Африці?

— В Африці немає тигрів, синку, — лагідно відказала мама.

— Тоді на левів! — закричав Джем. Вони заповзялися довіку тицяти його носом у кожну найменшу помилку? Вони хочуть довіку глузувати з нього? Ну, то він їм покаже! — Чи скажете, що в Африці немає левів? В Африці повно левів! Цілі мільйони левів!

Мама й тато знову лише всміхнулися, на превелике обурення тітоньки Мері-Марії. Дитячим грубощам нізащо не слід потурати.

— Ти краще поїж, — мовила Сьюзен, розриваючись між співчуттям до Джема й усвідомленням, що лікар і пані Блайт цілком слушно забороняють синові йти з ватагою сільських хлопчаків до капітана Білла Тейлора, старого п'яниці, який мав у Глені надзвичайно кепську репутацію. — Ось твоє імбирне печиво з вершками, Джеме, дорогенький.

Імбирне печиво з вершками було найулюбленішим Джемовим наїдком. Але того дня навіть печиво не мало чарівної сили, здатної вгамувати бентежну душу.

— Не хочу! — відказав набурмосений Джем, а тоді підвівся й вийшов із-за столу, озирнувшись побіля дверей, щоб кинути останній виклик батькам. — Я все одно не ляжу спати до дев'ятої! А коли виросту, то взагалі спати не ляжу, ніколи! Цілу ніч гулятиму, кожної ночі… весь розмалююся татуюваннями… і буду такий поганий… препоганючий. От побачите!

— "Щоночі" звучить краще, ніж "кожної ночі", синку, — відповіла мама.

Невже вони нічого не розуміють?

— Вочевидь, нікого тут не цікавить моя думка, Енні, та якби я в дитинстві так розмовляла з батьками, мені б дали березової каші, — озвалася тітонька Мері-Марія. — Шкода, що різку так недооцінюють у деяких теперішніх домах.

— Маленький Джем не винен, — відрубала Сьюзен, бачачи, що лікар і пані Блайт не збираються відповідати. Та якщо вже вони подарують Мері-Марії Блайт навіть це, вона, Сьюзен, принаймні воліла би знати причину. — То все Берті-Шекспір його підбурював — казав, що цікаво буде подивитися, як Джо Дрю робитимуть татуювання. Берті вештався тут увесь день. Поцупив найкращу алюмінієву каструлю з кухні — сказав, що вони бавляться в солдатів і йому потрібен шолом. Потім вони робили човники з ґонту, пускали їх за водою в струмку й геть промокли. А тоді ще годину стрибали надворі з такими химерними звуками — то вони бавилися в жаб. У жаб! Не дивно, що маленький Джем утомлений і сам не свій. Це найчемніше дитя на світі, коли тільки не виснажене вкрай — будьте певні!

Тітонька Мері-Марія не принизила себе відповіддю. Вона ніколи не розмовляла зі Сьюзен Бейкер за столом, висловлюючи в такий спосіб обурення, що тій узагалі дозволяють їсти разом із сім'єю.

Енн і Сьюзен обговорили це питання ще до приїзду тітоньки Мері-Марії. Сьюзен, котра "знала своє місце", ніколи не сідала до столу з усіма, коли в Інглсайді були гості.

— Але тітонька Мері-Марія не гостя, — заперечила Енн. — Вона член сім'ї — так само, як ви, Сьюзен.

Урешті-решт Сьюзен поступилася — не без потаємного вдоволення, що Мері-Марія Блайт побачить, що вона — не звичайна служниця. Сьюзен ніколи не зустрічалася з Мері-Марією Блайт, проте її небога, донька її сестри Матильди, колись працювала в тітоньки Мері-Марії й переказувала Сьюзен усе про свою господиню.

— Я не вдаватиму, що мене неймовірно тішить візит тітоньки Мері-Марії, тим паче тепер, — відверто мовила Енн. — Та вона написала Гілбертові, запитала, чи може приїхати на кілька тижнів… а ви знаєте, Сьюзен, як він до цього ставиться…

— Авжеж, він має на це право, — заявила Сьюзен. — Що ж іще робити чоловікові, як не підтримувати рідних? Та щодо кількох тижнів… я прагну бачити в усьому світлий бік, пані Блайт, дорогенька… але зовиця моєї сестри Матильди теж приїхала до неї в гості на кілька тижнів, а прожила двадцять літ.

— Навряд чи нам слід боятися такого, Сьюзен, — усміхнулася Енн. — У тітоньки Мері-Марії є власний чудовий будинок у Шарлоттауні. Але їй тепер у ньому так самотньо й порожньо: два роки тому померла її мати, їй було вісімдесят п'ять років; тітонька Мері-Марія дуже її любила й досі тяжко побивається за нею. Ми мусимо зробити її перебування тут якнайприємнішим для неї, Сьюзен.

— Я зроблю все, що зможу, пані Блайт, дорогенька. Звісно, нам доведеться прибити до столу дошку, але, хай там як, завжди краще видовжувати стіл, ніж укорочувати.

— Ми не повинні ставити на стіл квіти, Сьюзен, бо вони можуть викликати в неї напад астми. А від перцю вона чхає, тож нам краще не додавати його в їжу. Іще в неї часто трапляються мігрені, тож ми не повинні галасувати.

— Боже правий! Я й не пригадую, щоб ви з паном лікарем якось галасували. А коли мені захочеться покричати, то я можу піти до кленового гаю. Та якщо нашим сердешним дітям доведеться нишкнути постійно через мігрені Мері-Марії Блайт… то ви пробачте мені, пані Блайт, дорогенька, але я вважаю, що це вже занадто.

— Це ж лише на кілька тижнів, Сьюзен.

— Сподіваймося, що так. Зрештою, у кожній діжці меду є своя ложка дьогтю, — таке було останнє слово Сьюзен.

І тітонька Мері-Марія з'явилася в Інглсайді, негайно по приїзді запитавши, чи давно в будинку чистили комини.