Фабрика Абсолюту - Сторінка 2

- Карел Чапек -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Довелось розпитувати в поліції.

— Марек, Марек... — порпався в своїй пам'яті інспектор. — Це, мабуть, інженер Рудольф Марек, Марек і компанія, фабрика електроламп, вулиця Міксова, номер тисяча шістсот п'ятдесят один.

Фабрика електроламп!.. Пан Бонді відчув розчарування, навіть досаду. То Рудо Марек живе не в мансарді! Він фабрикант і продає "з особистих мотивів" якийсь винахід! Е, друзяко, це тхне банкрутством, або ж я не Бонді.

— А ви не знаєте, як справи в пана Марека? — спитав він ніби мимохідь у інспектора поліції, вже сідаючи в машину.

— О, прекрасно! — відповів інспектор. — Така гарна фабрика. Знаменита фірма, — додав він з місцевим патріотизмом. — Багатий чоловік, — провадив він. — І страшенно вчений. Весь час якісь досліди робить.

. — Вулиця Міксова, — звелів пан Бонді шоферові.

— Третя вулиця праворуч! — гукнув інспектор навздогін.

І ось уже пан Бонді дзвонить біля хвіртки житлового флігеля, по стінах дикий виноград. "Гм... — сказав собі пан Бонді. — В цьому бісовому Марекові й завжди буз такий гуманний та реформістський душок". І ось уже назустріч йому виходить на ґанок сам Марек, Рудо Марек; він страшенно худий і поважний, сповнений якогось благородства. У Бонді дивно стискається серце від того, що Рудо Марек уже не такий молодий, як колись, і не оброслий кудлатою бородою, як той винахідник, що він зовсім не такий, як уявляв собі пан Бонді, його.навіть пізнати важко;, та перше ніж він як слід усвідомив своє розчарування, інженер Марек уже подає йому руку й тихо каже:

— О, ти вже й приїхав, Бонді! Я тебе чекав.

РОЗДІЛ II

Карбюратор

— Я тебе чекав! — повторив Марек, посадовивши гостя в м'яке шкіряне крісло.

Нізащо в світі Бонді не признався б у своєму фантазуванні злидаря-винахідника.

— Та невже! — трохи силувано виявив він свою радість. — От так збіг! Бо й мені сьогодні вранці згадалося, що ми вже двадцять років не бачились! Двадцять років, подумай лишень, Рудо!

— Гм... — гмукнув Марек. — То ти, значить, хочеш купити мій винахід?

— Купити? — промовив Г. X. Бонді з ваганням у голосі. — Не знаю... Я про це ще не думав. Я хотів тебе побачити і...

— Не прикидайся, будь ласка! — перебив його Марек. — Я знав, що ти приїдеш. По таку річ — неодмінно. Бо такий винахід — це якраз для тебе. На ньому можна багато заробити... — він махнув рукою, прокашлявся й почав лекторським тоном: — Винахід, який я вам зараз продемонструю, означає більший переворот у техніці, ніж винайдення Уаттом парової машини. Коротко окреслюючи його суть, можна сказати, що йдеться, в теоретичному плані, про цілковите використання атомної енергії...

Бонді стримав позіх.

— Пробач... а що ти робив усі ці двадцять років? Марек трохи сторопіло звів на нього очі.

— Сучасна наука твердить, що матерія, тобто атоми, збудована з величезної кількості частинок енергії; атом — це, власне, кім'яшок з електронів, тобто найменших електричних частинок.

— Це все страшенно цікаве, — перебив пан Бонді. — Ти ж пам'ятаєш, я у фізиці завжди був слабкуватий. Але вигляд у тебе кепський, Рудо. А як ти став власником оцієї ігра... м-м... оцієї фабрики?

— Я? Зовсім випадково. Я винайшов був новий спосіб волочити вольфрамові волоски для лампочок... Та це пусте, це в мене так, мимохідь знайшлося. Розумієш, я вже двадцять років працюю над спалюванням різних речовин. От скажи-но, Бонді, яка головна проблема сучасної техніки?

— Збут продукції, — відповів голова правління МЕАТ. — А ти вже одружений?

— Удівець, — відповів Марек і збуджено схопився на ноги. — Який там збут! Спалювання, розумієш? Повне використання теплової енергії, яка міститься в матерії. Подумай лишень, що з вугілля ми беремо заледве стотисячну частину того, що могли б узяти! Ти це розумієш?

— Так. Вугілля страшенно дороге, — глибокодумно зауважив пан Бонді.

Марек сів і сприкрено промовив:

— Коли ти прийшов не для того, щоб купити мій карбюратор, Бонді, то можеш іти собі.

— Давай, давай далі, — заспокоїв сповнений лагідності Бонді.

Марек сховав обличчя в долоні.

— Двадцять років я працював над цим, а тепер... — тяжко видушив він із себе. — А тепер... продаю першому, хто нагодився! Свою велику мрію! Найбільший винахід в історії людства! Ні, серйозно, Бонді, це — грандіозна річ.

— Звісно, як на наші жалюгідні масштаби, — притакнув Бонді.

— Ні, взагалі грандіозна. От уяви собі, що ти можеш використати атомну енергію до останку, без ніяких залишків!

— Ага... — мовив Бонді. — Палитимемо атомами. Звісно, чом би й ні. А в тебе тут гарно, Руді: невеличка фабричка, але гарна. Скільки робітників?

Марек ніби й не чув його.

— Розумієш, — замислено промовив він, — це байдуже, як сказати: "використати атомну енергію", чи — "спалити матерію", чи — "розщепити матерію". Можна казати й так, і так.

— Мені більше подобається "спалити", — зауважив пан Бонді. — Якось інтимніше звучить.

— Але точніше буде — "розщепити матерію". Розумієш, розщепити атоми на електрони, а ті електрони запрягти в роботу, тобі ясно?

— Ще б пак, — притакнув Бонді. — Запрягти їх, та й квит!

— От уявиг приміром, що двоє коней скільки сили тягнуть за два кінці мотузка в різні боки. Як ти гадаєш, що буде?

— Якийсь спорт, — здогадався Бонді.

— Та ні, не спорт. Буде спокій. Коні тягнуть, але не рухаються. А якби я перерізав мотузок?..

— Коні попадали б! — у захваті вигукнув пан Бонді.

— Та ні, просто розбіглися б у різні боки. Вони б стали звільненою енергією. А тепер слухай: матерія і є, власне, отакою супрягою. Переріж ту нитку, що зв'язує між собою електрони, і вони...

— Розбіжаться в різні боки!

— Так, але ми можемо спіймати їх і запрягти, розумієш? Або уяви собі таке; ми спалюємо в печі, скажімо, грудку вугілля. Одержуємо з неї трохи тепла, але, крім того, жужелицю, вуглекислий газ і сажу. Матерія від спалювання не пропадає, розумієш?

— Розумію. Хочеш сигару?

— Не хочу. Але та матерія, що лишається, ще містить у собі неймовірно багато невикористаної атомної енергії. Якби ми використали всю до решти атомну енергію, ми б тим самим спожили й самі атоми. Коротше — матерія зникла б.

— Ага. Тепер розумію.

— Це виходить так, ніби погано молоти зерно: здирати з нього тільки тонесенький верхній шар, а решту викидати геть, як ми викидаємо жужелицю. А коли молоти до кінця, з зерна не зостанеться нічого — чи майже нічого, правда? Отак само буде й тоді, коли матерію спалювати до кінця: з неї не зостанеться нічого— чи майже нічого. Вона розмелеться до решти. Використається. Вернеться в первісне небуття. Бачиш, матерія витрачає страхітливо багато енергії на те, щоб узагалі існувати. Відбери в неї існування, примусь її зникнути, і цим самим ти звільниш величезний запас сили. Ось у чому річ, Бонді.

— Ага. Непогано.

— Пфлюгер, наприклад, вирахував, що в кілограмі вугілля міститься тридцять більйонів калорій. Я вважаю, що Пфлюгер перебільшує.

— Безперечно.

— Я теоретично дійшов висновку, що сім мільйонів. Але й це означає, що одного кілограма вугілля, коли його спалити до кінця, вистачило б досить солідному заводові на кількасот годин роботи!

— Ти що! — вигукнув Бонді й схопився.

— Скільки годин точно, я тобі не можу сказати. Я вже півтора місяця спалюю півкілограма вугілля при навантаженні тридцять кілограмометрів, а воно... а воно... все крутиться... й крутиться... й крутиться... — бліднучи, прошепотів Марек.

Пан Бонді, голова правління МЕАТ, розгублено потер підборіддя, кругле й гладеньке, мов дитячий задочок.

— Слухай-но, Рудо, — нерішуче почав він, — ти, мабуть... ну, трохи... перевтомився, чи що...

Марек махнув рукою.

— Ет, це пусте... Якби ти хоч трохи знався на фізиці, я пояснив би тобі, як діє мій карбюратор , що в ньому те вугілля спалюється. Розумієш, це цілий розділ вищої фізики. Але ти сам побачиш унизу, в підвалі. Я насипав у машину півкілограма вугілля, потім закрив її й запечатав у присутності нотаріуса, при свідках, щоб ніхто не міг досипати вугілля. Іди подивись на неї, йди вже, йди! Ти однаково нічого не зрозумієш, але — йди до підвалу! Йди вже, чуєш?

— А ти що, не підеш? — здивовано спитав Бонді.

— Ні, йди сам. І... слухай, Бонді... довго там не затримуйся.

— А чому? — спитав Бонді ледь підозріливо.

— Так... Ну, вважай, що там... нездорово. І засвіти лампочку: вимикач зразу біля дверей. Ото, що гуде в підвалі, — то не моя машина: вона працює зовсім безгучно, не зупиняється і запаху ніякого не дає... То гуде... м-м... ну, вентилятор. Ну, йди вже, йди, я почекаю тут. Потім розкажеш мені...

Пан Бонді спускається в підрал, трошечки радий, що на хвилину спекався цього божевільного (адже нема сумніву, що Марек збожеволів), а трошечки заклопотаний тим, як же йому чимшвидше викрутитись і втекти... О, ти диви: в підвалі грубезні двері, герметизовані, ніби в броньованих підземеллях банку. Гаразд, засвітимо. Вимикач зразу біля дверей. Посеред склепистого, бетонованого, чистого, мов монастирська келія, підвалу лежить на бетонній підставці здоровезний мідний циліндр. Закритий з усіх боків, тільки нагорі ґратчасте віконце, запечатане сургучними печатками. Всередині машини темно й тихо. З циліндра розміреним плавним рухом висовується шток, що повільно обертає важкий маховик. І це все. Тільки вентилятор гурчить у підвальному вікні, не змовкаючи ні на хвилину.

Мабуть, це протяг від вентилятора, чи що... Пан Бонді відчуває на чолі якийсь дивний повів, йому здається, наче в нього волосся піднімається дибом; а потім — наче він пливе в безкрайому просторі, летить, не чуючи власної ваги. Г. X. Бонді падає навколішки й застигає в якомусь неймовірному, ясному блаженстві, йому хочеться співати й кричати, йому вчувається шелест незмірних, незліченних крил. І раптом хтось міцно хапає його за руку й тягне геть з підвалу. Це інженер Марек; у нього на голові щось схоже на шолом від водолазного скафандра. Він тягне Бонді сходами нагору. В вестибюлі скидає металевий шолом і втирає піт, що виступив йому на чолі.

— Насилу встиг, — задихано, в жахливому хвилюванні, вимовляє він.

РОЗДІЛ III

Пантеїзм

У пана Бонді якесь таке почуття, ніби все це йому сниться. Марек з материнською турботою садовить його в крісло і біжить по коньяк.

— На, випий хутчіше, — мурмоче він, тремтячою рукою подаючи йому чарочку.