Ферма - Сторінка 11

Термін оренди швидко скінчився. Річардів батько — Маккейб, як вона завжди його називала, не по імені — працював заступником декана у Йєльському університеті. Наготувавшись його зненавидіти, я, на свій подив, навіть сподобав цього чоловіка. Одного зросту з Пеггі, рудий, сором'язливий і вже лисіючий, він мав вигляд боязкого зовні, однак певного себе, вродженого вченого. Колись моя мати мріяла, що я стану поетом чи принаймні вчителем; жодної з цих надій я так і не виправдав. У Маккейбові ж я бачив того, ким міг би стати й сам. Фізично він був до неприродності молодий. Теніс і бадмінтон виробили у ньому лаконічність, пружинистість рухів. У чітко окреслених, аж надто червоних губах було щось від вампіра, мовби він і справді смоктав кров своїх студентів. Завчена, завжди напохваті, усмішка з чарівливою, як у Річарда, прогалинкою між зубів, а очі — темно-карі, хмурні, безрадісні — готові були, здавалось, ту ж мить по-дитячому налитись стражданням. Професійна звичка вести бесіду, що виявлялась у надмірній уважливості до нас, іноді — коли в Пеггі нервово зривався голос — зраджувала його, і він неспокійно вертів зап'ястями, ніби поправляючи манжети сорочки. З колишньою своєю дружиною він тримався люб'язно й розважливо, але дуже вже, як здавалось, обачно.

Після цього знайомства мені захотілось докопатися-таки, хто ж кого покинув. Досі я гадав, що все йшло від Пеггі: Пеггі прийняла рішення, Пеггі наполягала, Пеггі боролася і виборола свободу; однак безрадісний блиск у круглих карих очах декана Маккейба справив на мене дивне, суперечливе враження, яке ще посилив підкреслено міцний потиск його руки при прощанні. Здавалось, він так багато прагне втиснути у цю коротку мить контакту зі мною — співчуття, готовність простити, утвердження власної переваги, відчуття полегкості, що я виявився цілком незлобивою людиною, вдячність, ненависть — що ще? Я так і не зумів добитися від неї, чим же він їй не догодив. Просто у нас темпераменти різні. Я це відчула перша, а в Маккейба вистачило такту визнати, що так воно і є. Але що саме тебе не задовольняло? Він жорстоко поводився з тобою? Гуляв? Та ні, не зовсім. Як це — не зовсім? Ну, поки я сама його на це не штовхнула. То ти його сама підштовхувала? Мимоволі — спочатку. Вона відкинула назад волосся. Може, він імпотент? Який там імпотент! Не плети дурниць, Джо. її протест здавався надто бурхливим — машинальний, несвідомий рефлекс, вироблений постійною звичкою самозахисту. Я ж не мав на думці почути від неї, що вони взагалі ніколи не кохалися. Чи, може, мав? Так чим же він тоді тобі не догодив? Не знаю. Не можу цього пояснити. З ним я якось не відчувала себе жінкою. А зі мною? З тобою — так. По чому ж це відчутно? Ти так поводишся, ніби я — твоя власність. Це чудово. І цього не можна навчитися. У тебе воно само собою виходить. А в нього не виходило? Він був самозакоханий і несмілий. Я йому була тягарем. Він любить книжки і чоловічу компанію. І тому не одружується? їй досить було сказати: "Так", але вона сказала: Тому, і ще тому, мабуть,— додала безтурботно,— що йому здається — він мене й досі кохає.

Хмари, що повивали це розлучення, нависли над полем, де я косив. Небо, яке донедавна було армадою цитадельних укріплень й ареною політичних маневрів, приступило до анатомічного розтину мертвого нині шлюбу: ось просвітлена рука, що, здається, заснула на спотвореній жіночій груді; ось темні громаддя дощових хмар, наче сварливі адвокати; ось гострий голос Пеггі врізався лезом у п'ятикутний моріжок блакиті. Я, як міг, відганяв від себе думку, розбурхану матір'ю, що я — дурень з дурнів, що в очах Маккейба я був гідний сміху й жалю. Раз вона спала з ним після того, як вони розійшлися, розлучилися офіційно — це може означати тільки одне: що вона хотіла його повернути, але так і не домоглася свого.

Затрубив клаксон.

Під'їхала мати старим батьковим "шевроле". Я покинув трактор серед поля, обтрусив сорочку. Поруч з матір'ю сидів Річард.

— А Пеггі де? — спитав я.

— Сказала, що не поїде. Не хоче перевдягатися.

— Ти її чемно просила?

— Дуже чемно — правда, Річарде? — Мати посунулась, звільняючи мені місце за кермом.

— Вона сказала,— озвався Річард,— якщо тільки вона нам не потрібна, то краще вдома залишиться.

Я чомусь їм обом не вірив.

— Якось не по-товариськи виходить. Це не страшно, що вона лишиться сама?

— О господи! — сказала мати.— Ми ж через п'ятнадцять хвилин повернемось! А собаки для чого? Я тут сім років щодня була сама, а ось уже рік і щоночі,— і ніхто ні разу пальцем не торкнув.

— Але...

— ...з мене прибуток невеликий — ти це хочеш сказати? — Розгарячіла, вона не знала стриму, і я й слова не встиг вставити, щоб заспокоїти її: — Що ж, тоді ти лишайся, ми з Річардом самі поїдемо — не уявляю тільки, що люди скажуть, чого це раптом мені тампонів заманулося. Зрештою, пусте — в Галілеї мене й так за пришелепкувату вважають. Хоч Пеггі, по-моєму, куди краще зуміє постояти за себе, ніж усі ми, разом взяті.

Я сів за кермо, відпустив зчеплення, як звик був на тракторі, і старий "шевроле" незграбно шарпнувся з місця. Здавалось, у його металевому тілі ще й досі живе батькова звичка шаленої, беззастережної їзди. З путівця ми виїхали на мощену містечкову дорогу, а звідти на шлях, яким їхали вчора, звернувши на південь від автостради. Шлях провадив в Олтон. Через милю знайома, щебенем крита дорога влилась у нове чотирьохрядне шосе із сизою пунктирною лінією посередині. Білі стовпці були оснащені вгнутими рефлекторами.

Між двома берегами гладко обтесаних вибухом червонуватих скель шосе протинало гору, що її огинав старий шлях, і нас несло в Олтон з відчуттям, якого я ніколи не знав: це було, мов чаклунство. Начебто ми пливли, зовсім не торкаючись землі.

— Де ми є? — запитав я.

— На задвірках ферми Бенджі,— відповіла мати. Бенджі Хофстеттер доводився їй — і мені — родичем.— Власті виплатили йому чималеньку суму,— з гордістю додала вона.

Угідь, які ми з батьком так часто проїжджали по дорозі до школи і зі школи, не було; замість затоплених в зелені закрутів, замість затишних просік, що мигтіли обіч, замість рекламних щитів на стінах сараїв — замість всього цього, що незмінно вписувалось у скрижалі нашого щоденного паломництва, тепер пролітали мимо якісь невиразні картинки з пожухлою недоглянутою травою і розкришеною глиною. Мати, нітрохи не пригнічена цим, на відміну від мене — швидше, навпаки, сказала тільки, що тепер до торгового центру на околиці Олтона можна добратись за стільки ж часу, як до Галілеї — містечка, що раніше було на пів-дорозі.

їй конче хотілося саме в торговий центр. Яскраве розмаїття товарів, всюди музика, сюрреалістичне нагромадження автомобілів — серед усього цього я, виринувши з батькової запилюженої машини, почувався, мов гість з того світу. За моєї пам'яті тут колись було міське звалище сміття, оздоблене невеликими сморідними багаттями й рудими, мов іржа, бур'янами. В універсамі ж нічим не смерділо й не пахло, бо навіть ріпу тут пакували в целофанові мішечки, і в повітрі стояла рівномірна, ледь кислувата синтетична прохолода. Мене дратувала жадібність, з якою мати і Річард сновигали в проходах, розбагатілі моїми грішми. Мене тягнуло до Пеггі — гризла думка, що раптом час зробить якийсь жорстокий зигзаг, і вона постаріє або й зовсім зникне, і я лишуся ні з чим — зостанеться лиш ця реальність, ця гнітюча тінь моєї матері, ця голодна дитина — втілення мого власного "я", це блискотливе роздолля дешевих товарів,— все це убоге багатство.

Річард з матір'ю не квапились, черги до кас тяглися чималенькі, і тільки коли пакунки були вже в машині, я подумав, що Пеггі, мабуть, увечері залюбки випила б джину з тоніком. Винний магазин, власність штату, містився по той бік автомобільної стоянки. Асфальт, раз по раз розм'якаючи за день, повикривлював лінії-позначки. Мати пішла з Річардом до аптеки купувати йому окуляри від сонця. Наша поїздка немилосердно затягувалась. А поки ще доберемось додому — вийде більше години. Натискаючи на газ по дорозі назад — чари, навіяні білим широким шосе, якось уже пригасли,— я згадував свою дружину у страдницьких позах. Згадався той час — немалий шмат часу, який я волів би забути,— коли впродовж двох років через мою нерішучість вона зазнала стільки розчарувань і принижень. Я знову побачив її того блідого недільного ранку на початку березня, коли після першої відвертої, болючої розмови з Джоан попереднього вечора я стрівся з Пеггі в парку. Річард вигойдувався, їздячи туди-сюди на велосипеді — різдвяному дарунку, якого Пеггі з ощадливості купила йому на виріст. Я сказав їй, що пообіцяв Джоан почекати півроку, не приймаючи жодного рішення — шість місяців, протягом яких ми не повинні зустрічатися — інакше домовленість не матиме сенсу. Вона тільки кивала головою — весь час кивала й кивала на знак згоди, мовби все так і мало бути і вона схвалює мій намір, мою великодушність щодо Джоан, мою самопожертву,— тому я був такий ошелешений, коли вона раптом уткнулась обличчям мені в плече, крикнувши просто в пальто: Іди, іди собі, Джо! — і вибухнула гарячою лавою сліз, що обпекли мені шию, і я збагнув, що її зовсім не тішить моя перемога над коханням до неї, бо це кохання — вона сама, це єдине, чим вона живе — моїм коханням до неї, і бачить, що нею знехтували, бачить перед собою нескінченну порожнечу, в якій нема і ніколи не буде нас поруч удвох — порожнечу, що я її в цю мить (сірий хідник, кілька чорних на талому снігу постатей парафіян, дерева, що починають набухати бруньками, няні-негритянки в прозорих ботиках) не бачив ніяк. Пригадалась вона півсидячи в ліжку, г0ла — струнка шия і плечі окреслені чітко на тлі волосся, крізь яке просочується сяйво міських вогнів у вікні з синіми верхніми шибками,— і голос, незвично тоненький, поривчастий: Ти мене забудеш? А на ранок — так, здається, це було саме того ранку, коли я, поїхавши начебто до Сент-Луїса, прокинувся в Нью-Йорку й побачив, що падає сніг. По той бік вулиці навпроти її вікон кожна брунька, тулячись міцно до голих гілок платанів, накрилася білою підківкою. Одягаючись (синхронно із вірним моїм двійником у Сент-Луїсі, що саме квапливо збирався на літак о дев'ятій сорок), я поставив на програвач платівку, яку приніс ще вчора увечері і якої пекуча потреба любові не дала нам прослухати.