Ферма - Сторінка 13

Все це було, коли ти ще для мене не існував, і перейматися цим не варто. Це так, ніби ти переймаєшся чимсь, що було ще до твоєї появи на світ. Хіба ти не відчуваєш, що я тебе люблю?

Мені хотілося внести ясність:

— Я відчуваю, що ти — жінка, яка вміє любити, і що бути з тобою в ліжку цим разом припало мені.

— Ні,— сказала вона.— Так виходить, що я звичайна шльондра, а насправді воно не так, і причина якраз у тобі: Це ти зробив мене жінкою, яка вміє любити — тільки ти, бо ти вмієш приймати любов, і цього тебе твоя мама навчила. І це прекрасно.

— Талант слабака,— вважав за потрібне відгукнутися я.

Дорогою ішов Річард з капелюхом. Капелюх був не батьків, а материн — широкий в'єтнамський бриль із плетеної соломки зі стрічкою, що натягувалася під підборіддям і була кріплена шовковим шнурком. Коли я його надягнув, обоє — і Річард, і Пеггі — розсміялися. Довершивши свій блазенський стрій, я почимчикував разом з Річардом через стернисте поле, поміг йому залізти на сидіння й показав, не вмикаючи запалювання, як працювати ручками і педалями. Хлопець — маленький король з ямочками на щоках, возведений на трон під ореолом неба — був^з давал ось, цілком задоволений. Після уроку він пішов назад на город, до Пеггі: тицьнув кулаком їй у живіт, і якусь хвилину я спостерігав, як вони жартома б'ються навкулачки. Поверх їхніх голів, на одній-єдиній дротині, що несла до нашого дому електрику, темніли шпаки та галки, немов розділові знаки невидимого речення. Я сів на трактор і знов узявся косити. Цикорій та золотушник вже позгортали пелюстки, позіщулювались перед загрозою близького дощу. Крізь гущу хмар прорвалася смуга надвечірнього сонця, і на землю впала моя химерна тінь з величезною кулею замість голови. Під капелюхом було сутінкувато і затишно пошурху-вало, мов у курені. Я перевів трактор на четверту швидкість і пустився наввипередки з погодою. Раз ліве колесо провалилось у нору байбака, і від удару я ледь не злетів з сидіння. Весь час поки я вів атаку на свої прямокутники — дві фаланги нескошеної трави,— з-попід хмар, нерухомо пливучи за вітром, назирав канюк. Та ось на руку мені впала крапля; ще одна, наче нігтем, стукнула об капелюх. Фаланги змаліли: одна перетворилась у довгастий трикутник, друга набрала невиразної подоби пісочного годинника. Я спрямував трактор до вершини трикутника, вернувся назад по гіпотенузі і знов повернув до вершини. Об сірий капот вдарила важка крапля і тут же випарувалась. Ще одна. Пробіг Річард, втікаючи червонястим путівцем додому, але Пеггі так само стояла на гребені, вимахуючи мотикою. Дощ, заявивши про себе, вагався, відтягував час; я покінчив з трикутником і взявся до "годинника". По небесній території, помережаній перлистими смугами, швидко простувала розкуйовджена сиза хмара. І врешті дощ, востаннє набравшись духу, зітхнув і пустився на землю, обережно спочатку і ніжно, як з дамського пульверизатора, а тоді з такою неслабнучою силою затарабанив по капелюхові, вмить намочивши мені коліна, що закриті чашечки квітів під цим барабанним дробом аж підскакували,і від дошкульних ударів залисніла трава. Я проїхався ковзким трактором по схилу "годинника", перерізав його і, з'ївши серединку, лишився з двома трикутничками у кілька гін завширшки. На останньому розвороті я із здивуванням помітив чиюсь постать — край поля на дорозі стояла Пеггі під дощем і стежила за мною. В руках у неї була мотика, і, під'їхавши ближче, я побачив, що рудаве її волосся прилипло до голови й спливає просто по обличчю; на опущених повіках, на щоках, що ледь розступилися, наче вона от-от мала посміхнутись, лежав вираз спокійної готовності перетерпіти весь цей шквал фізичних відчуттів — такий вираз буває на лицях померлих. Не всміхнулась вона і тоді, коли я, гуркочучи на вибоїнах, виїхав біля неї на дорогу і крикнув, що вона божевільна,— а просто пішла за трактором, не підводячи очей, мов наложниця з почту в якійсь урочистій процесії, і босі ноги її блищали, обережно вибираючи дорогу між бурої твані й каміння, що його дощ обточував на очах. Мене неабияк зворушило оте її вірне чекання — я думав про тіло, віддане ради мене на поталу дощу, і мріяв дістатись чимшвидше під оборіг, зіскочити з трактора, вхопити її в обійми і кинути просто на засохле болото, змішане з солом'яною січкою, що чорними крупинками пристане до її мокрої білої шкіри. Та оборогу не було, і поки я заводив трактор у вузьке стійло, Пеггі попростувала подвір'ям до будинку, повільно бредучи по траві біля стайні, де я колись бачив, як мати обганяє батька під дощем. День закінчився.

У будинку стояв запах її мокрого волосся. Мати розтопила в каміні вишневими поліньми, і моя дружина — вже не в купальнику, а в комбінації, мережаній долом і на грудях — сиділа біля вогню, закинувши ногу на ногу, з голубим рушником поверх плечей, і сушила волосся. Полум'я, здавалось, загрозливо впліталося в спадаючі завісою пасма; голову вона схилила наперед і наосліп масажувала пальцями шкіру. Поліна, осідаючи, потріскували. Річард читав книжку; нога його, перекинута через бильце крісла, гойдалася, мов маятник. Дощ обвіював стіни будинку, владним жестом обмахував шибки, за якими виднілася стайня, зблискував живими іскрами в шелесткій зелені винограду над вікнами, що визирали на луг. У кухні мати розставляла тарілки.

— Вони не будуть проти, якщо ми трохи раніше повечеряєм? — тихо спитала вона, коли я переходив кухню, прямуючи до сходів.

— їх і спитай,— відповів я.

Я відчував, що там, на городі, матері вдалося взяти гору над Пеггі, виставити її в гіршому світлі, і ця перемога підкосила моє терпіння. Хай не пробує удавати, ніби ми з нею в змові проти двох чужих нам людей. Досить з мене цих ігор.

Все ж, на сходах, коли я почув, як мати питає щось, а Пеггі їй охоче відповідає — що саме, я так і не розібрав,— мені стало самотньо і якось аж холодно. Нагорі я скинув мокрий одяг і, голий, вештався по кімнаті у натовпі привидів. Ось підлога у місці, де бабуся моя, пориваючись встати з ліжка, впала й померла, ховає свою історію під непроникним видом зачовганих мостин. Ось вікно, що так само дивиться на подвір'я, на стайню й дорогу, мовби й досі виглядає дідусевими очима листоношу — "ластоногу", як звав його дідусь. Сосновий комод і досі хоронить його папери та щоденники — тонесенькі червоні книжечки, де він рік за роком робив скупі записи про погоду і більше майже ні про що. У день народження моєї матері — день, що дружині його мало не загубив життя — стояло лише: "Народилася дитина". Батькові штани, розвішані на дверях ванної кімнати, окропили мене по зсудомлених крижах холодною як лід водою. Джоан так само дивилась кудись угору з тією самою вологою іскринкою, що замерзла на нижній губі, вічно виношуючи в собі зачате дитя. Витиратися я не став — я люблю, як краплі вологи з легкістю перескакують з матеріального у безплотне буття, як завдяки топографії земних стихій вода, спливаючи зверху донизу, перетікає в повітря. Так само, як збита в повітря пилюка, від котрої я тут-таки починаю чхати, для мене не просто пилюка, а живий дух дивана, а квітковий пилок — іпостась квітів. Сухий, гладкошкірий, дебелий, під невідступним поглядом широко відкритих очей мого дитячого "я", що стежили зі стіни, я натягнув білизну, зім'яті домашні штани, слизькуваті на дотик, пару шкарпеток — усіх їх Пеггі акуратно скрутила по двоє у кульки,— мокасини і чисту білу сорочку, що, здавалось, служила упаковкою для цупкої вкладки із сірого картону.

Мати зразу оцінила нове убрання:

— Он і мій міський франт з'явився!

Вона лущила горох, куплений у торговому центрі. Горошинки зі стручка мелодійно сплигували в друшляк. Я теж сів за стіл і взявся їй помагати. Це було кроком до примирення. Згорблена над роботою, мати, здавалося, зовсім мене не бачила. Впоравшись із першою пригорщею, яку набрав був із целофанового мішечка, я потягнувся по другу.

— Скажи мені,— тільки тепер озвалася мати,— як вони там?

— Хто "вони"?

— Таж діти твої. Ти що, їх так скоро забув? Енн, Чарлі і Марта.

Маленькі восково-зелені кульки, що самі по собі сплющились у стручку до форми кубиків, одна за одною вискакували з-під великого пальця і збилися в гурт на долоні. Калатнувши ними в друшляк, я спромігся на відповідь:

— Добре. їм там, у Канаді, завжди подобалось, і, по-моєму, вони раді були, що їдуть.

— Хоча й без тебе.

— Бо зі мною вони їхати ніяк не могли. Я збирався одружуватись.

— Не треба так голос підвищувати. У мене хвороб доволі, та я ще не глуха.

— Гаразд.

— Чомусь Чарлі,— сказала вона,— мені краще запам'ятався, ніж дівчатка. Такий жвавенький чоловічок був.

— Був?

— Для мене — був. Навряд чи я його ще колись побачу.

— Звичайно, побачиш.

— Я думала, він фермером буде. Статура у нього така — ручки, ніжки міцні, тугенькі, груденята колом...

— Взагалі він напрочуд міцний, як на свій зріст.

— Ще б пак! Його лиш на руки взяти — оце коли ти чи не вперше був його сюди привіз, дивлюсь — він розсівся в дідусевім кріслі та й ніби снить наяву, і так мені захотілось притулити того пампушка до себе! Взяла я його на руки — аж то добрий собі камінчик, м'язистенький такий і — не-вдоволений!

Я розсміявся.

— Це було до того, як ти його лінійкою вдарила, чи після того?

— Як він мене вдарив, ти хочеш сказати. По-моєму, до того, а може, й тоді саме — хоча навряд. Але пам'ятаю, як він на мене подивився — так холодно-холодно: "Що ти, бабуню, собі думаєш? Щоб оце мій спокій порушувати?!"

— Дивний він був з отими своїми снами наяву. Одна з тіток Джоан казала навіть, що він недоумкуватий, раз він може так довго сидіти без руху.

— Сидів, бо мав про що думати, ось чому. Це був дуже серйозний парубійко — я таких і не бачила.

Слово "парубійко", здавалось, живцем злетіло з дідусевих уст.

— А я?

Мати зосереджено помовчала.

_ Ні, ти не був задумливий. Ти був чутливий. Тільки в

серпні розпогодиться, як ти з першого ж дня починав чхати, і так до самих морозів. Вічно тобі очі сльозились, а потім їх так заліплювало, що й не відкрити — аж серце боліло дивитися. У Чарлі більше від Джоан, від її характеру — та сама страшна замкнутість, та ж сила.

— Так, Джоан була сильна. Правда, пасивно — вона ніколи не починала першою.

Мати, вловивши докірливий натяк, різко махнула рукою, відмовляючись повертати туди, куди я хилив.