Ферма - Сторінка 8

Мати вже не наважувалась братися за цю непросту операцію. Але двигун завела сама,— несподівано хвацько підплигнувши, стала ногою на приступку, вхопилась за обтягнене гумою кермо і перекинула своє важке тіло на залізне сидіння. Це правда, що я, як і батько колись, сприймаючи кожне непередбачене висідання акумулятора, будь-які перебої двигуна чи бензопомпи як складну головоломку, мав звичку скипати і впадати у паніку. В матері ж, з її технічною сліпотою, було особливо цупке чуття, і невдовзі древній мотор, оживши, зашкварчав, задвигтів із силою, що вимела ластівок в голубий прямокутник неба, яке, відколи оборогу не стало, підступило до самих дверей стайні.

Вдоволена з себе, мати уступила мені місце. Сидіння було тепле; я перевірив педалі, повернув ручку підсоса в середнє положення, відпустив зчеплення і перевальцем посунув надвір. Мати ойкнула; я шарпнув підойму, що не давала громіздкій косарці битись об каміння,— ведучи трактор до будинку, я чув за спиною її гойдливе деренчання.

Пеггі з Річардом стояли на ґанку і споглядали цей парад в одній особі — актор не першої молодості, з напівсивою головою і пухким тілом городянина, що з недоречним захватом грає роль юнака. Здавалось, мій успіх їх украй приголомшив; я помахав їм рукою і був не проти спинитися, та автоматизм в управлінні в мене ще не виробився, тож я побоявся, що зав'язну. Без найменших зусиль, мов титан, тягнучи за собою шарпливу півкулю землі і неба, я, перетнувши стежку, виїхав подвір'ям на дорогу й покотився повз поштову скриньку в напрямку горішнього поля. Величезні колеса оберталися так повільно, що згори було чітко видно, як вискакують низки зубців на протекторах, мовби щільні шеренги наступаючої армії. До тракторів у дитинстві я не звик, тому й досі дивився на них, як на чудо: в той же час, як крихкі їх моторчики кріпнуть, наливаючись могутньою силою, ця сама сила розливається хвилею безмежної ніжності, відчуттям найвищої готовності вершити добро.

На полі я запустив косарку. Трактор, на кожній ямці припадаючи до землі, слухавсь моєї руки і, поїдаючи траву, рухався в напрямку далеких прадавніх озер. Стебла бились об металеві краї у мене під ногами. Вухо призвичаїлось до шарудіння й поскрипування — все це стало відтінком тиші; невидимі ножі косарки, що бігла за трактором, стелили покіс, мов рушник, за собою. Ластівки, в гонитві за комашнею, пурхали довкола мене, як чайки довкола корабля. Поле було розлоге, та під моїм натиском — дуже поміркованим, бо мати навчила мене віддавати перевагу третій швидкості, хоч батько завжди косив на четвертій, і його не на жарт підкидало й заносило — поволі піддавалося, вселяючи певність, що, сягнувши ген туди, де зарості дичок, сумаху й айланта позначали межу далекого лану, я, так само неквапно, вернусь. У матері була своя метода косьби — об'їхати вздовж межі і, по спіралі виписуючи квадрат за квадратом, повільно наближатись до центра, поки там не лишався трикутник нескошеної трави або два трикутники, як у пісочному годиннику, що теж дуже швидко зникали. Я робив це інакше: одним відчайдушним махом розрізавши поле рівно посередині, обстругував то одну, то другу половину, розважаючись то фланговими маневрами по всій площині, то прочісуванням невеличких ділянок. Для мене зразком була війна, для неї — любов. Під кінець покоси в обох виглядали однаково, тільки на материнім кострубатостей було більше — скрізь, де вона піднімала косарку, надибавши гніздо фазана чи якийсь особливо мальовничий кущик польових квітів.

Повз колеса пропливали стокротки, цикорій, золотушник, льонок, у якого що не квіточка — то крихітна балерина, за-стигла.в стрибку антраша. Розсипи квітів, мов небо в сузір'ях, ряхтіли праворуч від мене, а зліва лягали покоси зелених кормів. Стривожені трактором хмари мошви не летіли, однак, за мною, а знов починали круговерть невгомонних своїх балачок. З-під коліс вискакували тріскотливі коники; метелики полохалися, втікаючи перед крахом власного всесвіту, і припадали, тріпочучи, до полеглої трави, мов руки німої наложниці, що пестять бездиханне тіло коханця велетня. Сонце підбивалося щораз вище. Над капотом з'явився тремтливий німб варкого повітря, ілюзорно викривлюючи кожне стебельце. На боках трактора виступила піна, і я, погойдуючись в залізному сідлі, схожому формою на жіночі стегна, сам на сам з природою, почуваючись під сліпучим небом так само безпечно, як під покровом ночі, розпалений у войовничому штурмі і ніби аж невагомий, відчув у собі гарячий приплив пожадання, та не став його тамувати, думаючи про Пеггі. Моя дружина — поле.

На дорозі, коли я повертав біля межі, вигулькнула великодньо-рожева цятка — мати. Я продовжував косити, їдучи вздовж уже скошеної смуги назад, їй назустріч. Було близько полудня. Волосся на маківці стало жорстке, як сіно, і я почав чхати — зненацька і нестримно: здавалось, кожен кубічний дюйм повітря невидимо начинений квітковим пилком. Отак, не бачачи нічого перед собою, я ледь не розчавив був двох перепілок, що випурхнули з-під самих коліс. Я й не помітив, що мати не сама: з нею були Пеггі і Річард, і собаки гасали довкола, нетямлячись від радості. Я виїхав просто на них і вимкнув запалювання.

Мати сказала:

— Бідна дитина, то ти отак мучишся з самого ранку?

— Від чого мучуся?

— Таж від лихоманки своєї.

— Ні, мене щойно вхопило — як вас побачив.

— Як нас побачив? — обернулася мати до Пеггі.— Джо каже, це в нього психосоматичне.

Пеггі принесла лимонад у скляній банці з дротяною ручкою — колись у таких консервували фрукти. Переймаючи банку, я вмисне торкнувся її пальців, та не завважив ніяких змін у бадьористо-настороженому виразі її обличчя. Пеггі була в білих шортах і жовтій безрукавці, потемнілій на проймах, що терлись об спітнілу шкіру. Коли я відірвався від питва, вона, у мимовільному пориві співпричетності, що свід-

чила, мабуть, про страх, облизнула верхню губу, вусату від крапельок поту. Не відповівши на материну репліку, вона не зводила з мене пильних очей, мовби силкувалася пригадати, де ми бачились раніше.

_ Ну, то чим ти займалася цілий ранок? — спитав я.—

Обідати ще не пора?

Мати сказала:

— Таж ти тільки годину, як на полі! А ми посуд помили і оце з собаками на прогулянку йдемо, як учора домовлялись. Хочеш з нами?

— Мушу докосити.

— А ти вже багатенько зробив. На якій швидкості?

— На третій.

— Пильнуєш за гніздами?

— Поки що не траплялись. %

— Я бачила, ти двох перепілок сполохав. На каміння часто натикався?

— Зачепив був один там, на повороті.

— А, той валун. Батько щораз від нього шматок відколупував; дотепер він уже мав би зовсім з землею зрівнятися.

Річард сказав:

— Ці трактори такі повільні, правда?

По материному обличчю було видно, що вона готується до якоїсь пишномовної тиради.

— Це тому,— сказала вона Річардові,— що вони — як люди, приречені на смерть: у них ноги наполовину в землі.

Вона весь час підкидала мені, як гачок, думку про свій недалекий кінець.*

Річард зніяковів, а я розізлився на матір — навіщо дитину морочити?

— Хочеш поводити трохи?

Це моє, як виявилося, злощасне запитання було викликане не просто потребою провчити матір, помститися їй. Я людина слабовільна, і, як кожному слабакові, мені завжди хочеться, щоб і інші знали, що їм можна, а чого ні. Сам я можу тільки ДР пори до часу терпіти тягар невисловленого вголос.

12"

355

А мати якраз почувається вільно, як удома, в атмосфері натяків та недомовок, де завжди можна обернути кота хвостом.

Річард відказав недбалим баском:

— В принципі я не проти.

— Навіть і не думай.

Якби Пеггі хоч трохи загаялась, мати, мабуть, і не стала б його захищати.

— Чому ж,— сказала вона.— Семмі Шелкопф водив трактор, маючи вдвічі менше років, а розуму — і поготів.

— Так, і скалічив Мітці,— зауважив я.

— Як ми з татом ходили в похід, він мені дозволяв моторним човном керувати на озері.

— Навіть і не думай.

— Мамі краще знати, Річарде,— сказала моя мати. І звернулася до мене, пробуючи, як тримається її гачок: — То ти не хочеш з нами пройтися? Боюсь, щоб ти не перегрівся на сонці.

— Ні, я коситиму до обіду.

Я коситиму, а мати хай використовує нагоду, аби зблизитися з Пеггі — такою була наша домовленість. Хай поспілкуються самі, без мене. Я боявся загубитись серед їхніх не-порозумінь і, побачивши, як мати відвела ображений погляд, а Пеггі стиснула губи, подумав,— може, якраз цей жаль до мене і допоможе їм знайти спільну мову. Жінки рушили геть, обережно ступаючи по стерні: Пегті — щоб не подряпати ніг у відкритих сандалях, а мати, опустивши голову, вишукувала огріхи, понівечені гнізда, скалічених птахів. Річард і собі почав гасати, вкупі з собаками, полюючи за жмутиками льняного пуху та капустянками, що навперемінки носилися в повітрі. Я з гордістю відзначив, що обидві вони — і мати, і Пеггі — рославі, дорідні жінки. Тільки великий багатій може мати право на таких жінок, і ця велеможність додавала ще більшої ваги тріумфальному нашестю моїх владних коліс на буйноцвіт-ні сіна, що, покірно лягаючи під них, оберталися в покоси.

На п'ятому чи шостому гоні я побачив їх знову — барвисті цятки, що вигулькнули з лісу і, вертаючись додому, вервечкою покотились по схилу, що спускався до руїн тютюнової повітки. Собаки так само вибрикували, хлопчик біг підтюпцем, а жінки плентались позаду. Поки трактор довго й повільно розвертався, я не зводив з них очей, і мені ввижалось, що ціла ця вервечка міцно прив'язана до мене.

Під полудень небо, наче вмліваючи від спеки, почало маячити прозорими голубуватими хмарками. Знявся вітрець, миттю висушивши піт і схолодивши тіло з одного боку. Скошена зелень раз по раз набирала брудного відтінку, пірнаючи в тінь від хмаринок, а небо над лісом взялося тьмяним нальотом, як шпалери за диваном, що його давно не зсовували з місця. Дві прямокутні армії-недобитки ще чекали мого удару, відрізані одна від одної двадцятьма ходками трактора, коли прибіг Річард кликати мене на обід.

По той бік дороги, на розі іншого, малого поля,росла висока стара груша, схожа на розхристаний фонтан. Багато гілок усохло, чимало поїла гниль, тому на вцілілих дерево плодоносило особливо рясно; грушкам було тісно, і вони, навіть не достигнувши, падали.