Ферма - Сторінка 6

Одна бретелька нічної сорочки збилась набік.

— О, в мене їх достатньо. В льодівні таблетки, під подушкою таблетки...— Вона змінила тон.— Та ти не хвилюйся, тільки води дай собакам і клади жінку спати. Може, їй холодно буде, то в татовому комоді, у третій шухляді, є старий індіанський плед. А я лиш ляжу — воно все мине.

— Може, тобі незручно на дивані?

— Я завжди тут сплю. Нагорі я, можна сказати, взагалі не ночувала, відколи він ...відійшов.

Я хотів був посміхнутись, але тільки здвигнув плечима. Вона відвернулась — різко, мовби від болю. Батько помер минулого літа.

Я вийшов у ніч. Відчув босими ногами шорсткий і теплий піщаник на ґанку, а потім — пронизливий холод роси. Кущ вовчих ягід повернув до місяця своє розпанахане навпіл обличчя. Здалеку, ліворуч від мене, статечним голосом — чи то з осудом, а чи з тугою — обізвалась сова; ще далі, на шляху, відчайдушно зашипів, перемикаючи швидкість, тягач; обидва звуки донеслися звідти, де вид ніл ас я майже прозора смужка гайка — нашого гайка, що відділяв наші землі від ділянки по той бік дороги,— колись там була менонітова молочна ферма, а тепер розростався виселок. У цьому гайку моя мати впродовж усієї зими лишала на голих пеньках і валунах пригорщі соняшникового насіння для птахів. Вона відчувала, що саме на цей обідок лісу світ, наступаючи на нас, тисне з найбільшою силою.

Собаки вочевидь зраділи мені — на чужих вони звичайно кидались, могли й угризнути,— було кілька таких випадків, а раз навіть нас до суду позивали. Мабуть, мій запах чимось був схожий на материн. А може, вони вчували в мені мого батька. Обидва дорослих пси — крім щеняти коллі, якого мати воліла забрати в Шелкопфів, аніж дати їм з ним "розправитись",— були покручами дворняги і чау-чау, з одного приплоду, і доводились онуками Мітці, котру я дуже добре пам'ятав, бо то була моя собака: язик її з чорними плямками скидавсь на пелюстку братчиків, мідяна шерсть на шиї лисніла й пухнатилась, ніжна, як насіння кульбаби; Мітці мала непропорційно маленькі чутливі вушка і зграбні тонкі задні лапи, що їх одного липневого дня перерізало косаркою позиченого нами трактора — правив ним Шелкопфів син, а я тоді був у коледжі. Після цього випадку (собаку довелось пристрелити) мати купила наш теперішній трактор — старенький, із третіх рук,— навчилася керувати сама і навчила нас із батьком.

Моторошно мовчазні, начеб для них це був верх усіх сподівань, який перевищував можливості мого слуху, собаки товклися мені по ногах. Я поклав долі тарілку з ковбасою, приберігши шматок для цуцика — йому кинув окремо, просто на солому,— вхопив порожню миску, вернувся назад на ґанок, не забувши закрити за собою хвіртку на гачок, і почав помпувати воду, обернувшись, тепер уже сам, в один з голосів сільської ночі. Скреготливе повискування помпи теплої тихої ночі чути далеко, від ферми до ферми. Монотонне ремство сови перекрив жалібний крик дрімлюги. Я відніс гойдли-ву миску до загороди (світло плигало і випл юс кувалось: три собачі носи з розмаху зіткнулися докупи) і, глянувши на місяць, прикинув, що лишилась одна ніч до повні. Постояв ще хвилину просто неба, відчуваючи, як пливе час, і майже з приємністю повернувся в тісні обійми дому.

Вимкнув світло на кухні й пішов у вітальню, де в темряві лежала мати, хоча думка, що Пеггі чекає мене нагорі, тиснула на мозок. Всі предмети довкола, всі мої пам*яткові дарунки, невидимі, застигли, здавалось, у напруженому чеканні, мов ритуальне начиння перед обітним обрядом у храмі. І ще — запах. Але не дитинства — пилюки. Я сів у бабусину гойдал-.ку, що різко хитнулась назад під моєю вагою, немов це сама бабуся зіскочила, поступаючись мені місцем. Запала —піна.

— А хлопчик ніби розумненький,— озвалася мати.

— По-моєму, так і є.

— Дивно,— провадила вона,— бо по його матері цього не скажеш.

Цей удар, нанесений в темряві, упав мені на обличчя, як подушка, задушливим згустком тепла. Я відчув себе так само, як у хвилину, коли, кілька років тому, в цій же кімнаті, зрікся Джоан. Все ж я віддав належне — не міг не віддати — материній проникливості. На гідну відповідь я так і не здобувся.

— Невже?

— Ти мене дивуєш,— вела далі мати. Голос звучав глухо, бо лежала вона горілиць.

— Чим?

— Тим, що тобі для відчуття певності себе потрібна обмежена жінка.

— Ти ж її не знаєш. ї не хочеш знати.

— Я знаю те, чого б воліла не знати. Я дивлюся на свого сина і бачу дорослого чоловіка, якого рідний батько не впізнав би.

— А ти за батька не розписуйся. І послухай, що я тобі скажу.— Мій голос зірвався на шепіт, на шипіння; я встав, і гойдалка, звільнившись, ударила мене по ногах: — Ти вже раз отруїла мені сімейне життя, і вдруге я прошу не втручатися. І прошу шанувати мою дружину. Вона зовсім не мусила сюди приїжджати. Вона боялася цього. Але ти просила, щоб ми приїхали. Так от, ми приїхали.

Вона засміялась,— я вже й забув цей коротенький смішок, котрий вона втягувала в себе разом із повітрям, реагуючи так на якусь несподіванку.

— Я хотіла сказати, що розумом хлопчик, мабуть, вдався у батька. Тільки й того.

— Не знаю. Я його батька лиш раз бачив. Мати зітхнула.

— Не сердься на мене, Джо. Просто я стара баба, якій уже давним-давно нема з ким і словом перемовитись, хіба що з собаками. Думала, хоч із сином побалакаю, та, видно, забагато хотіла.

Ця тактика самозвинувачення, хоч яка знайома, і досі діяла невідпорно; у тій каламутній суміші пафосу й блазнювання гнів мій якось розчинився, і я, боячись, що перейду на її бік, вирішив поставити крапку.

— Мені пора. На добраніч.

— Спи міцно, Джо.

— Приємних снів, як казав дідусь.

— Приємних снів.

Я вийшов з вітальні, де місяць почав уже порпатись тихо, мов злодій, підбираючи дешеві блискітки і срібні скалки, і навпомацки вибрався нагору по крутих і холодних сходах. Річард у сні дихав легко і рівно. Я провів пальцями по його голові. Як вернемось до Нью-Йорка, обов'язково поведу його стригтися. Темрява в нашій спальні справила на мене враження чіткої видимості навиворіт: здавалось, мене, практично сліпого, дуже добре видно крізь голубі шибки двох вікон, що виходили на залитий місячним світлом луг. У наріжному вікні, спотворений дефектом скла, завис, мов блискуча цятка у товщі морської води, червоний вогник телевізійної вежі, що її, скріпивши павутиною тросів, звели недавно біля автостради. Під ледь відчутним тиском далекого світла кімната поволі розпадалась на свої складові частини: вікна, камін, комод, дзеркало, ліжко. Стояки ліжка малювались пласкими силуетами з округлими голівками-ананасиками, що поступово надимались, набираючи третього виміру, однак саме ліжко губилось у пітьмі: невичерпна прірва, оксамитне озеро між блідих прямокутників широких підвіконь. Я намацав стільця і роздягнувся.

_ Де моя піжама?

Загадкова прірва скрипнула, і почувся голос Пеггі:

— А вона тобі потрібна?

— Нам не буде холодно?

— Постараємось, щоб не було. Коли я ліг, вона спитала:

— Що сталося?

— Нічого особливого.

— Ти тремтиш, як цуцик. Чи ти так, прикидаєшся?

Я знайшов її руки, міцно стиснув за зап'ястя, наче боявся, щоб вона,бува, не втекла від того, що я мав сказати, і, налігши на неї тілом, лице в лице — я чув її вологий віддих і по ледь видному поблискуванню білків зрозумів, що очі в неї розплющені,— сказав просто в неї:

— Мені тридцять п'ять років, я ціле пекло пройшов і не розумію, чого ця бабуня повинна мати наді мною таку владу? Це смішно. Це принизливо.

— Вона щось говорила про мене?

— Ні.

— Говорила.

— Давай спати.

— Спати?

— А що, ти не хочеш?

Вона змовчала. Благословенна та мить, як слова уже не потрібні.

Моя дружина пишнотіла — пишна у стегнах і тонка в стані; і коли дивитись на неї зверху, твориться враження земного роздолля, багатства, що належить мені, від чого моє власне тіло повниться солодким чуттям розростання; коли я вступаю в цю землю, вона розгортається цілою низкою мальовни-

чих краєвидів, і я бачу, немов крізь африканські арабески балконної решітки, сніжно-білі хвилясті поля розкритих коробочок бавовни, бачу стрункий ряд пологих горбів, що дрімають, повиті в зів'ялу малярську охру, а за ними — сіро-стінний французький замок, майстерно приліплений до крутого зеленого схилу так, що кожен виступ доповнюється башточкою, далі — щось схоже на Антарктиду, і врешті — спуск у багряно-чорну долину, де тихо снується річка, невидима між тінистих берегів, порослих виноградом, якого ніхто не зриває. І над усім, наче небо, прохолодне й далеке, висить — витає, існує, є — є відчуття, що вона тут — цілком свідома, впевнена й беззастережна, і це відчуття рятує мене від страху перед падінням, яким би глибоким воно не було. З Джоан цього я не знав — цього відчуття неба. Я боявся задихнутись у ній. Вона, як і я, блукала безпомічно у темних печерах, куди хіба що при землетрусі може прорватися сніп світла. З нею можна було пуститись у недалеку, манівцями, дорогу лише після довгих приготувань, та й то не іти — повзти у потемках без найменшої певності, куди ця дорога нас виведе. А з Пеггі я лечу, я ширяю, я вільний, і воля ця, раз — побіжно, потай — пізнана на смак, стала для мене необхідною, мов кисень, стала джерелом сили, вагомішої, ніж сила тяжіння.

— Спимо?

— Тут така тиша дзвінка.

— У комоді є плед. Принести?

— Тобі він потрібен?

— Ні, якщо ти лишишся зі мною.

— Гм. А знаєш, чого я тебе з цуциком порівняла? Ти ж їх годував, і від тебе ледь-ледь псиною тхне. Смішно так. Ти мені такий подобаєшся — сільський хлопець.

— Ти чудо. Я люблю твоє тіло.

— Люби. Люби моє тіло, всю мене люби.

— Ну, якщо ти дуже хочеш...— Я вже засинав.

Мати побажала мені приємних снів. І ось я вже десь Удесяте, мабуть, бачив коротенький сон, що вперше уторгся був у сплячий мій мозок, коли його почали будити перші проблиски думки про розлучення і другий шлюб. Снилось мені, що я вдома, на фермі. І стою перед нашим будинком, дивлячись поверх повитої виноградом арки, де ягоди зеленіють так само, як листя, на вікна спальні, почуваючи себе, мов хлопчак, який соромиться постукати в двері, щоб викликати товариша. У затягненому сіткою вікні з'являється розпливчасте обличчя Пеггі. На ній — оранжева нічна сорочка, моя улюблена, лиш бретельки трохи скошені, і коли вона нахиляється гукнути мені щось крізь сітку, посмішка в неї просто чарівна; видно, що вона щаслива, повна захвату перед усім цим, новим і незвичним для неї, що закохана в нашу ферму і готова, засяявши на ній сонечком, винагородити мене за всі ті похмурі дні і роки, проведені тут.