Ферма - Сторінка 7

Ця посмішка просила мене заходити в дім; її чисте і світле бриніння було завершальною нотою, що ввібрала у себе всю історію наших страхів, каяття і свідомої жорстокості; ця посмішка знала, що править за знак — чужого, далекого — прощення і... яка вона була радісна! Ніколи ще на фермі не було так радісно.

Я прокинувся, і, як і слід було сподіватись, різниця між дійсністю й сном виявилась незначна. Тільки ми помінялися місцями: я був у спальні, а голос Пеггі лунав унизу. Знадвору вливалося світло; ранкові промені сонця, приглушені сіткою, лягали під кутом на широкі підвіконня. Чиїсь невидимі руки накинули на мене індіанський плед. Зі стіни невиразно всміхалось моє хлопчаче обличчя; м'який комірець, за тодішньою модою, зливався із білим тлом. Нечіткі голоси внизу кружляли довкола острівців сміху. В порожній шафі знайшлися старі батькові робочі штани, щоправда, завеликі — довелося стягнути їх ременем і підгорнути холоші. В кишені лежав зігнутий цвях — мабуть, він служив батькові своєрідним інструментом.

Після довгих років — як казав мій батько — "допотопного життя" ми спромоглися, нарешті — з огляду на дідусеву хворобу, що виявилась останньою для нього,— переробити колишню кравецьку на туалетну кімнату. Все тут було якесь карликувате, і вода текла мляво в порівнянні з шумним напором міського водопроводу. На підвіконні, що правило замість шафки, поміж строкатих шеренг маминих флаконів з таблетками і просто дивовижного розмаїття предметів гігієни, що їх уже встигла повиставляти Пеггі, лежала батькова бритва. Масивніша, ніж ті, що випускаються тепер, вона була вкрита бірюзовою патиною мідного окису. Бритва складалася, як бутерброд, де лезо було начинкою. Я змінив лезо і почав голитися; краєчок його дряпав шкіру до болю, тож я — точнісінько, як батько свого часу — порізав підборіддя. Порізане місце добряче пекло і кровило, і мені пригадалася дивна, по-овечому сумирна посмішка, з якою батько спускався сходами, і на вухах у нього висіли клапті мильної піни, наче жмутики шерсті. Отаке недбале гоління було одним із численних дрібних виявів самозневаги, якими батько задобрював грізного привида злиднів: колись я цього не розумів. Мені ще не доводилось бувати в його шкурі, як доводиться тепер. А тепер я завжди, як тільки приїду додому, прокидаюся вранці з грайливо-безтурботним почуттям непевності: хто ж я насправді — я чи він?

У кімнаті, де спав Річард, денне світло згладило фотографію елегантно-стриманої Джоан, перенісши її в площину далекого минулого разом із моїм дитячим знімком: десять років, як і тридцять, однаково зблякли під тиском невідпорної реальності цього безхмарного ранку. Внизу, на темно-жовтих вичовганих мостинах підлоги із слідами собачих пазурів, наче постілка з золотої фольги під парадними дверима, що єдиною своєю шибкою визирали крізь виноградну арку на луг, лежав ромбик сонця, розцяткований тремтливими тінями виноградного листя. Ця сонячна латка, оцей самий ромбик лежав тут уже двадцять років, кожного поранку.

Пеггі смажила млинці. Річард з матір'ю сиділи за столом — хлопець їв кашу, а мати пила каву. Я помітив, що вона якось особливо обережно тримає чашку, і вмить усі інші відійшли на другий план, хоч Пеггі підвела на мене очі, широко всміхаючись, а Річард щось захоплено розказував — сюжет фантастичного оповідання, прочитаного перед сном. Пеггі була з кісками. її довге волосся, рудаве улітку й каштанове зимою, що могло розсипатися гривою чи звисати оберемком а-ля Бардо, могло вкладатися в копицю чи зав'язуватись вузликом, як у сільської вчительки, цього разу було заплетене у дві тугі косиці, скріплені гумками на кінцях. Цікаво, що добачила в цій зачісці мати" — фамільярність? Чи самовпевненість? Виклик? Солодкий запах млинців висів у кухні, мов неприйнятий дарунок, а Річард,здавалось, розповідав сам собі:

— ...і тільки один цей чоловік у цілому світі лишився та й повзе по тому теплому попелищі, надіючись моря дістатися...

Пеггі спитала:

— Де це ти такі шаровари роздобув?

— Ти порізався,— сказала мати. Голос у неї був рівний, сірий, як небо перед дощем.

— Голився татовою бритвою.

— Отакої! І чого?

Може, я вторгся куди не слід, осквернив святиню?

— Вона там така самотня лежала.

Мати відвела очі, й відчуття грози розвіялось. Голос її пом'якшав, погнучкішав.

— Я б її викинула, та колір у неї дуже вже гарний. Я хоробро ступив уперед.

— А хто ця гарнесенька раба, що то нам млинці смажить?

— Бач, яка розумниця? Знайшла пакет готової суміші — я й забула про нього. А пахнуть як смачно!

— Мій тато,— озвався Річард,— їх просто на багатті смажить, тонюсінькі такі, з самої муки з водою.

— Ну, чим не розумник? — сказала мати.

— Що це ти тут розказував про тепле попелище? — поцікавився я.

Пеггі, перекриваючи черговий шиплячий залп, гукнула від плити:

— По-моєму, такі жахіття не можна читати перед сном!

— Це, видно, після атомної війни,— пояснив Річард.— Точно не знаю, не сказано,— і тільки той чоловік лишився, один-єдиний на всій Землі, і повзе по радіоактивній пустелі, повзе та й повзе, не знати куди — тільки потім здогадуєшся, що до моря. Він чує, як хвилі шумлять.

— Ти чув,— спитала мене мати,— як пси валували десь біля третьої ночі? Певно, олень поблизу був. Або в шелкоп-фівської гончої тічка почалася.

— Так раптово? — спитала Пеггі.

— Ні, мамо, не чув. Я ж міцно сплю, ти знаєш. Я ще маленький.

— А я тепер від кожного шереху зриваюся,— сказала вона.— Чую навіть, як у вас ліжко рипить.

— Може, ми до нього глушитель купимо?

— Ну-ну, Річарде,— втрутилась Пеггі,— повзе він до моря...

— Перепрошую,— сказала мати.— Давай, Річарде, розказуй.

— Так-от,— доповз він до моря, ліг у воду й чекає смерті, і так йому легко на серці, бо він весь час думав, що як помре в морі, то клітини його не вмруть, а зародять нове життя, і вся еволюція почнеться з самого початку.

— Я згодна з твоєю мамою,— сказала моя мати.— Такі речі нездорово читати на ніч.

— Кому млинців? — спитала Пеггі.— Холонуть же.

— Це ще не кінець,— противився Річард з тривогою в голосі, що зазвучав у цю мить, як голос його мами.— Вся суть — і яка суть! — в останній фразі, коли він лягає у воду і дивиться догори — я забув сказати, що то було вночі,— дивиться на небо і бачить зорі, але малюнок їхній зовсім не такий, як нині! Розумієте,— ви весь час думаєте, що все це діється в майбутньому, а воно, виявляється, вже було бозна-скільки віків тому!

— Не розумію, до чого тут зорі,— сказала Пеггі, спритними, звичними рухами голих рук розставляючи тарілки й накладаючи кожному млинців.

— І я, Пеггі,— підтримала мати.— Я думала, зорі нерухомі.

— Ну ти й дивачка, мам,— сказав Річард.— Зорі ж весь час рухаються, тільки поволі, нам цього не видно. Колись Арктур може стати Полярною зіркою.

— Не пащекуй.

— Я не пащекую.

— Пригадую це оповідання,— озвався я.— Суть там така, що всі ми, з динозаврами, дубами й комашками включно,— що все на світі походить від одного отого єдиного чоловіка. Річарде, а з тобою не буває, коли ти засинаєш, що ти сам собі здаєшся велетнем? Кожен палець на версту упоперек?

— Буває, і часто,— сказав він.— Моторошна штука. Це якось пояснюється, я читав, тільки де? В "Сайєнтіфік амері-кен", певно.

— Отак, мабуть, і з тим чоловіком було, коли він у воді лежав і чекав смерті,— як ти гадаєш?

— Може бути,— відповів Річард, ніяковіючи від того, що вимисел, який досі, здавалось, належав тільки йому, виявився запозиченням з реального життя.

— Дуже приємно,— сказала мати,— що він так піклувався про своїх нащадків. Ні* Пеггі, цього вже забагато. Мені слід утримуватись від мучного.

— їжте, їжте. Там ще море тіста.

— Я ж лусну! — вигукнула мати, і я навмисне розсміявся, бо вона явно була переконана, що їй отаким підступним способом вкорочують віку.

Після сніданку ми з матір'ю пішли заводити трактор. Добігала десята. Взагалі час на фермі напрочуд еластичний. Малим, бувало, чалапаю через сад, обвішаний кошиками полуниць — чотири на правій руці і ще два — на лівій, спина мокра від поту, очі, насліпавшись за червоними цятками між зелені, болять — ще б пак, стільки часу вистояти навкаряч над безкрайніми рядами густого, потайливого листя! — а вдома роблю несподіване відкриття, що на годиннику (ні, він, мабуть, зупинився: в моїй уяві цей годинник на каміні був пов'язаний, як у пісні співається, із серцем мого дідуся, і вмить прийшла страшна думка, що той помер) — на годиннику лиш пів на десяту, день щойно почався. І навпаки, того ж таки дня (а подібних днів було чимало), буквально на хвилинку взявши до рук журнал, щоб краще перетравити обід, нашвидку зготований бабусею, я, підвівши очі зі свого кутка на дивані, побачив запилений "шевроле" листоноші біля нашої поштової скриньки, що вже наполовину сховалась у тінь від стайні, бо вже — невідомо й коли — почало вечоріти.

А в цю мить мені здалося, що день і поля разом з ним зараз ринуть на нас і затоплять, мов хвиля припливу, якщо ми негайно не розбудимо трактора. Мати квапливо наддала ходи, та зразу ж приклала руку до грудей, бо їй забракло повітря. При денному світлі аж боляче було дивитися на лахмате, заросле повійкою й подорожником подвір'я.

Трактор — старожитній сіренький "форд" з вузьким капотом, що нагадував морду мула — звичайно чекав під тим самим незугарним оборогом, що його мама нарешті позбулася-таки. Там, стоячи просто на землі, на вичовганих каменюках, між якими засихало болото, змішане з солом'яною січкою, він ховався від дощу, але був незахищений од вітру, котрий в непогоду заносив сюди, під навіс, дошкульні дотики зливи. Свого часу мене пов'язували з цим місцем особливі, палкі почуття: сліди від сокири на бантинах довкола, здавалось, ще й досі дзвеніли, а трактор, що поцокував остигаючим мотором, став для мене ледь чи не справжнім, живим другом, відколи ми з ним побачили, як мати обганяє батька, біжачи додому під дощем.

Тепер він стояв в одній із загород стайні, де в позбавленому сонця повітрі тхнуло спорохнявілими кізяками. Мати намацала в яслах маслянку і почала змащувати вузли; почулось лунке, ніби механічне, булькання. Я з натугою відкрив капот, Щоб заправити трактор. Бензин, вихлюпуючи з каністри блідо-бузковим струменем, під впливом чудодійної алхімії тіней у баку перетворювався в темнаве золото, а каністра, спливаючи стрічкою рідини, дедалі дужче скакала у мене в руках, мов розкручена бобіна.