Фіаско - Сторінка 12

Пльєльмо бачив, як товариш рушив уперед, а полум'я смолоскипа в його руці хитається, відкидаючи назад гігантські тіні.

Враз із глибини грота виринуло величезне обличчя з опущеними додолу очима. Воно висіло в повітрі. Дон Естебан закричав. То був розпачливий крик, але Гільєльмо добре почув кожне слово. Його товариш кликав на допомогу Ісуса і його Матір. А люди, як Естебан, могли проказати такі слова, лише зазирнувши у вічі смерті. Коли розлігся крик, Гільєльмо затулив обличчя руками. Потім почувся гуркіт, спалахнуло полум'я, й Гільєльмо знепритомнів...

Відкинувшись у кріслі, Мондіан Вантенеда мовчки дивився кудись удалину, повз тих, що сиділи навколо нього, темний на тлі вікна, за яким у спадаючих сутінках видніли фіолетові зубці гір.

— У верхній течії Арагуеріти мисливці, що полювали на оленів-рогачів, виловили тіло білого чоловіка, прив'язаного до надутої повітрям бізонячої шкури. Спина його була розрубана, а ребра виламані назад у формі крил. Боячись солдатів Кортеса, індіанці хотіли спалити труп, однак у їхньому селищі саме перебувала кінна естафета Понтерона, на прізвисько Одноокий. Труп завезли •у табір і там пізнали дона Гільєльмо. А дон Естебан пропав безвісти.

— Звідки ж тоді відома ця історія?

Запитання пролунало, неначе скрегіт. Увійшов служник з канделябром. У мерехтливому світлі стало видно обличчя того, хто питав — лимонно-жовте, з безкровними губами. Він чемно усміхався.

— На початку я переказував розповідь старого індіанця. Він запевняв, ніби Мазумак усе бачить своїм Оком. Може, індіанець убирав усе це в шати міфології, та загалом казав правду. То був початок шістнадцятого віку, і європейці ще зовсім небагато знали про здатність шліфованого скла збільшувати силу погляду. Два величезні гірські кришталі, відшліфовані чи то природою, чи людськими руками, стояли на Голові Мазумака і в Гроті Утроби так, що, дивлячись в один, було видно все, що робиться навколо другого. То був своєрідний перископ, утворений двома дзеркальними призмами, віддаленими одна від одної на тридцять кілометрів. Індіанець, який стояв на вершині Голови, бачив обох лиходіїв, що залізли в Утробу Мазумака. І, можливо, не тільки бачив, а й міг їх знищити.

Мондіан рвучко викинув руку вперед. У коло жовтогарячого світла на столі впала товста в'язка ремінців. Шкіра, вкрита облупленою фарбою, була позначена глибокими надрізами. Коли вона падала, почувся шелест: була дуже стара й висохла.

— Отож, був хтось, — завершив свою розповідь Мондіан Вантенеда, — хто стежив за експедицією й потім розповів про неї.

— Виходить, ви знаєте дорогу до золотої печери? Посмішка Мондіана ставала дедалі байдужіша, ніби танула разом з гірськими верхами, розчинялася у холодній нічній тиші.

— Цей будинок, власне, й стоїть біля Вуст Мазумака. Коли тут вимовляли слово, Улоговина Мовчання повторювала його могутнім гуркотом. То був природний кам'яний гучномовець, у тисячу разів сильніший від електричного.

— Та невже?..

— Сотні літ тому у дзеркальну плиту влучила блискавка й перетворила її на купу кварцу. Улоговина Мовчання — це місцина, на яку виходять наші вікна. Дон Естебан і дон Гільєльмо дісталися сюди з боку Брами Вітрів, але Червоні Джерела вже давно висохли, а людський голос не може зрушувати каміння. Мабуть, долина була резонатором. Печеру закрив підземний поштовх. Там нависала брила, вона, мов клин, розділяла стіни ущелини. Цей клин завалило струсом, ущелину засипало. Що сталося пізніше, коли іспанці намагалися форсувати ущелину, хто викликав кам'яну лавину на колону піхотинців Кортеса — невідомо. Гадаю, цього ніхто ніколи не дізнається.

— Не перебільшуйте, дорогий Вантенеда. Скелі можна підірвати, пробити машинами, воду викачати з підземель — чи не так? — озвався гладкий, присадкуватий панотець від кінця столу. Він налив тонку сигару з марихуаною.

— Ви гадаєте? — Мондіан не приховував іронії. — Немає такої сили, яка б відкрила Вуста Мазумака, якщо Він цього не схоче, — промовив він, відштовхнувшись од столу.

Мондіан зробив це так рвучко, що згасив дві свічки. Решта горіла ясним полум'ям, а клаптики кіптяви літали над ними, мов дрібні нічні метелики. Мондіан простяг волохату руку між обличчями своїх слухачів, схопив зі столу в'язку ремінців і знову розвернув візок на місці з такою силою, аж зарипіла гума коліс. Присутні підвелися і почали розходитися.

Доктор Герберт сидів, утупившись у миготливе полум'я свічки. З відчиненого вікна тягло прохолодою. Він здригнувся від пронизливого холоду, перевів погляд на служника, який уніс і розіклав перед розжареними ґратами каміна важкий оберемок Дров, управно розкидав жар і виклав над ним дах із полін — справжній витвір мистецтва. В цю мить хтось відчинив другі двері й провів рукою по ніші. Довкола все знову змінилося. Камін з грубого каменю, служник біля каміна, стільці з різьбленими спинками, канделябри, свічки, вікна і гірська ніч за ними розпливлися в рівному тьмяному світлі. Зник і широкий стіл із сервізом, і в білій невеличкій залі зі склепінчастою гладенькою стелею, лишився сам Герберт на єдиному стільці перед квадратною дошкою й недоїденою печенею в тарілці: тільки ця частина столу вціліла.

— Бавишся? В такий момент? Старі розваги? — допитувався прибулий.

Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ноги, взуті у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший від Герберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м'язиста шия.

— Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам'ять.

Герберт, трохи розгублений, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягся вздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямі. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхів, які біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з'явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими кучугурами термітників. Голографічні видива з'являлися несподівано, оточували обох чоловіків і ‘гак само несподівано зникали, "переплавлялися" в інші образи.

Герберт терпляче чекав, коли його колезі надокучить цей перегляд. Стояв з пачкою гістограм у руці й думками був далеко від цих видив, якими, можливо, хотів угамувати внутрішній неспокій.

— Щось змінилося? — запитав він урешті. — Так?

Його молодий колега повернув залу його попередній аскетичний вигляд, посерйознішав і якось невпевнено пробурмотів:

— Та ні, нічого не змінилось. От тільки Араго просив, щоб ми зайшли до нього перед нарадою.

Герберт розгублено закліпав очима — його прикро вразила ця новина.

— І що ти йому сказав?

— Що ми прийдемо... Чого ти так дивишся? Не хочеш іти?

— Не хотів би, та розумію, що ти відмовитися не міг. Але ми й без теологічних суперечок маємо над чим сушити голову. Чого він од нас хоче? Щось казав?

— Ані слова. Він не лише порядний, але й розумний чоловік. І вміє берегти таємницю.

— Отож тактовно нам натякне, що ми канібали.

— Не верзи дурниць. Зрештою, ми йдемо не на суд. І на борт їх узяли для того, щоб оживити. Це він теж добре знає.

— І про кров знає?

— Не маю уявлення. А хіба це так страшно? Трансфузію робили ще двісті років тому.

— В його очах це буде не трансфузія, а наруга над останками — щонайменше.

— Їм уже й так нічого не допоможе. А трансплантації старі як світ. Я на релігіях не дуже розуміюсь, але в усякому разі його церква не виступає проти цього. А взагалі, звідки ці сумніви — підтримає операцію священик чи ні? Командир дасть згоду, і гадаю, що більшість екіпажу — також. Араго навіть не має права голосу. Летить з нами, як ватіканський апостольський спостерігач. Як пасажир.

— Ніби все так, Вікторе. Але в гістограмах виявилася фатальна несподіванка. Не можна було брати ці останки на нашу "Еврідіку". Я був проти. Чому їх не відправили на Землю?

— Ти сам знаєш-так склалось. А крім того, я вважаю, що коли хтось і повинен брати участь в цьому польоті, то в першу чергу — вони.

— І багато їм буде з цього користі, коли в найкращому разі пощастить реанімувати одного коштом усіх інших.

Віктор Терна вирячився на Герберта:

— Що з тобою? Схаменись! Хіба ж це наша провина? На Титані не було умов поставити діагноз. Так чи ні? То що ж тепер балакати? Я хочу знати, з чим врешті маю йти до цього домініканця. Тебе що — навернули до віри пращурів? Убачаєш у тому, що ми заміряємося зробити, щось погане? Гріх?

Герберт, досі зовні спокійний, заговорив, насилу стримуючи роздратування:

— Ти чудово знаєш, що я буду вимагати того ж самого, що й ти і головний лікар, і знаєш мої погляди. Повернути до життя давно загиблих — яке в тому зло? Зло полягає в тому, що з двох померлих пощастить оживити тільки одного і що ніхто з нас не зважиться вибрати, кого саме слід воскресити... Шкода часу. Ходімо. Хочу якнайскоріше з цим покінчити.

— Я мушу перевдягтися. Почекаєш?

— Ні. Піду сам. Приходь туди, до нього. На якій це палубі?..

Вони вийшли разом, але сіли в різні ліфти. Набравши потрібний код, Герберт понісся овальним срібним тунелем. Яйцеподібний ліфт м'яко загальмував, увігнута стінка розійшлася, мов діафрагма фотоапарата. Перед Гербертом простяглися ряди ввігнутих дверей з високими порогами, як на старих морських кораблях. Він знайшов двері під номером 84, з маленькою табличкою "Р. П. Араго, МА., ДП. ДА". І поки відгадував, що ховається за літерами "ДА". — "Делегат Апостольський" чи "Доктор Ангелікус", — думка ця була така ж безглузда, як і недоречна, — двері розчинилися.

Він увійшов до просторої каюти з багатьма заскленими стелажами, повними книжок. На двох протилежних стінах висіли картини в світлих рамах, займаючи місце від стелі до підлоги. З правого боку він упізнав "Дерево Пізнання" Кранаха з Адамом, змієм і Євою, ліворуч — "Спокусу святого Антонія" Босха. Поки Герберт розглядав потвор, що пливли небом цієї "Спокуси", Кранах провалився за книжкові полиці, утворивши прохід, з якого вийшов Араго в білій сутані.