Фіаско - Сторінка 9

Ангус забув відключити правицю з контуру!

Цей черговий ідіотський вчинок остаточно привів його до тями. Ангус розвернувся, щоб власним слідом піти назад, бо звуки пеленга зовсім розладналися. Мусив стати на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха в зоні гейзерів, — він розганятиме її випромінювачем.

Врешті Ангус відшукав те місце, де його збила з пантелику фатаморгана — дзеркало з хмар та газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав зіставляти пеленг із картою? Місце, куди його занесло, виявилось не дуже далеко від дороги, за крокоміром — якихось дев'ять миль. Але на карті там не було ніяких гейзерів — вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Через те Марлін і порадив іти з Роембдена до Грааля кружним шляхом з півдня, брамою заглибини, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. В найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак діглатор мав достатню потужність, щоб подолати навіть п'ятиметрові кучугури, а коли б застряв, Грааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті.

Але ніхто не знав, де саме пропали оті три велетоходи. Бо безперервний радіозв'язок не діяв у заглибині, на старому шляху. Його після тих катастроф покинули. Крім того, до південної западини не доходили й короткі хвилі, та й ретранслювати їх не можна було — адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. Хоча лазери Грааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила б дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Грааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цей клубок недоглядів, розбазарювання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, за якими й слід запався. Лишалась остання надія — на міцний грунт западини. Та чи такий він твердий? Ангус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо він спершу сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом, бо дорога тяглася вгору, аж поки вивела його з тієї куряви. Ліворуч височіли занурені в хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Ангус розважливо обминув це місце. Пішов каменоломнею впоперек обледенілих ущелин, у кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз і вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знявся такий гуркіт і тріск, який чує, мабуть, лише капітан криголама, таранячи полярні тороси.

Перш ніж рушити далі, Ангус дбайливо оглянув ноги велетохода. Потім ще довго морочився, поки почув уривчастий зумер однакового тону. Трохи згодом сигнал у правому навушнику засвистів, а в лівому загув басом. Отож Ангус терпляче обертався, поки зумери зазвучали в унісон.

Попереду між нагромадженими крижаними плитами відкрився досить широкий прохід, то була не водяна крига, а застиглі вуглеводні. Додолу Ангус зійшов грубозернистим сухим щебенем, щосили стримуючи швидкість, бо тисяча вісімсот тонн велетохода тягли зі схилу вниз. Вкриті хмарами вулканічні стіни кратера розступилися, й перед очима постала улоговина. Він сподівався й тут побачити місцину, забарвлену всіма кольорами райдуги, але побачив Бірнамський ліс...

З тісних отворів била добра тисяча гейзерів, викидаючи в отруйну атмосферу киплячі струмені амонієвих розчинів. Джерела під страхітливим тиском вистрілювали рідину в темне небо, перетворюючи його на каламутний хаос.

Ангус був певен — до нього струмені не доберуться, експерти дали гарантію, тож думав не про це. Слід було або відразу повернутися до Роембдена, або просуватися далі, слухаючи безневинні звуки в навушниках, мов підступний спів Одіссеєвих сирен. Брудно-жовті хмари, важкі й ледачі, розпливалися над усією западиною, аби спадати додолу дивним липким снігом, що, застигаючи, перетворювався на справжні зарості Бірнамського лісу, химерного й ворушкого.

Власне, це диво лише з великої віддалі чимось нагадувало засипану снігом пущу. Запекла гра агресивних хімічних сполук, яку весь час підживлювали нові припливи, бо окремі групи гейзерів били безперестану в непогамовне розміреному ритмі. Створювались ламкі, мовби порцелянові джунглі, що сягали чвертьмильної висоти. Цьому сприяла й слабка гравітація.

Білі склисті хащі накладались одна на одну, а коли нижні вже не могли утримати масиву мережаних розгалужень, що без упину пнулись у небо, то осипалися й завалювались із протяглим гуркотом, як вселенський склад порцеляни в хвилину землетрусу. Зрештою, саме "порцелянотрусом" хтось легковажно й назвав ці обвали бірнамських лісів.

Приголомшливе й водночас безневинне видовище обвалу можна було оглянути лише з вертольота.

Отакий був ліс Титана; зблизька він здавався нетривкою конструкцією, білопінною й мереживною, проте не тільки велетохід, а й людина в скафандрі могла продертися крізь його хащі. Не просто заглибитись у таку легшу від пемзи, застиглу піну, чимось середнім між скрижанілою маззю і мереживом, сплетеним з найтонших порцелянових волокон. Ніхто не зміг би рухатися там швидко, а все ж просувався б уперед, бо той безмір нагадував справжню хмару з драглистої павутини усіх відтінків білого — від перламутрово-опалового до сліпучо-молочного.

Увійти до лісу було можливо, та ніхто не міг дати гарантії, чи не перебуває саме ця частина лісу вже на межі витривалості й чи не завалиться вона, ховаючи мандрівника під кількасотметровим шаром саморуйнівного склива, яке здається пухом лише в малій кількості.

Ще раніше, коли Ангус перебував на траверсі й порцеляновий ліс ховався за чорним виступом гірського схилу, звідти линуло біле сяєво, немов провіст, що звідти має зійти сонце. Те світло нагадувало лелітки, що лягають на хмари земного Північного Льодовитого океану, коли корабель, який пливе у відкритих водах, наближається до льодових полів.

Ангус ішов назустріч лісу. Враження, ніби стоїть на кораблі або скоріше сам є тим кораблем, підсилювалось розміреним погойдуванням залізного велетня. Поки він сходив з крутизни, сягаючи поглядом горизонту, окресленого світлою лінією, ліс із висоти здавався розплесканою на поверхні хмарою, вся поверхня якої здималася й сіпалась у незбагненному нервовому тремтінні. Ангус ішов, а хмара зростала й зростала, ніби бар'єр материкового льодовика. Пілот уже бачив довгі, покручені язики, що відходили од нього; мов снігові лавини, вони рухалися в неймовірно сповільненому темпі. Лише тоді, коли од снігових клубків його відділяло кілька сот кроків, Ангус почав розрізняти отвори, що зяяли в них: і великі, наче входи до печер, і малі, мов нори. Вони темніли в сплетінні пухнастих галузок і крислатого гілля з напівкаламутного, напівбілого скла.

Під черевиками велета захряскотів щебінь, гострий і крихкий. Радіо на два голоси запевняло, що машина рухається в потрібному напрямку, тож Ангус і йшов, подужчав гомін моторів, що збільшили оберти, аби подолати зростаючий опір. Ангус чув скрекотливе зойкання хащів, які розламував колінами і корпусом велетохода, позбувшись першого переляку. Тепер він боявся лиш одного: легше знайти голку в копиці сіна, ніж бодай одного з тих, що пропали. В цій гущавині не лишалося слідів, бо фонтани гейзерів живили хмару, кожна вирва й провалина заростали швидко, мов жива рана.

Ангус проклинав неповторну красу, яка його оточувала. Той, хто назвав її Бірнамським лісом, запозичивши назву в Шекспіра, був, певно, естетичною натурою, але зараз в Ангуса, який сидів у діглаторі, виникали зовсім інші порівняння.

Через сплетіння відомих і невідомих причин Бірнамський ліс то відступав, то посувався вглиб западини, ширячись на тисячах, десятках тисяч гектарів, а самі гейзери були досить безпечні, якщо помітити їх здалеку. Лунав громовий гуркіт гейзерів, чулося страхітливе виття, наче в пологових муках кричала сама планета. Гази проривалися на поверхню й розліталися вусібіч бризкотливим скливом, перетворюючись у застиглі хащі.

Лише закінчений невдаха міг звалитися в отвір гейзера, який між двома вибухами на мить завмирає. Найлегше було обминати на безпечній дистанції саме ті, що виявляли себе постійним гуркотом, свистом і двигтінням поверхні. Натомість несподіваний вибух, навіть не дуже близький, найчастіше викликав гігантський обвал.

Повільно ступаючи крок за кроком, Ангус мало не притискався обличчям до броньованої шиби. Бачив молочно-білі застиглі струмені-стовбури. Внизу вони були найтовщі, вгорі ж розгалужувалися миготливим клубком. А в закрижанілих джунглях нижнього поверху росли нові зарості, спинаючись легкими ярусами вгору, застигаючи в скелетоподібні, павучі пагони, кокони, гнізда, плавуни, джгутики, зябра, видерті з тіла риб, але все ще дихаючі, бо все і всюди блимало, розповзалося, спліталося, з товстої паморозі снувались тонкі голчасті пагони. Вони згорталися в сувої, осідали, спливали й знову наповзали одне на одне, безперервно скрапуючи з невідомої висоти клейким молоком. Жодне слово, що виникло на Землі, не могло описати цю роботу в білому, відмитому від тіні, ясному мовчанні, у цій тиші, крізь яку проривався ще віддалений, щойно народжений гуркіт — свідчення підземного припливу десь глибоко в жерлах гейзерів.

Ангус зупинився, щоб збагнути, звідки долинає цей наростаючий гуркіт, та враз помітив, що ліс почав утягати його в себе. Не підійшов до нього, як ліс у "Макбеті", — у цих хащах ніби нізвідки, з абсолютно нерухомого повітря зроджувались мікроскопічні пластівці снігу, який не падав з неба, а просто з'являвся на темних плитах броні діглатора, на зварних швах його плечових щитів.