Фіаско - Сторінка 33

Деякі з них мали форму тороїда, тобто кільця, з якого стирчали нитчасті шипи, найбільші з них, кружляючи між планетою та її Місяцем, виявляли певну активність. Шипи були дипольними антенами, і їхнє випромінювання, відфільтроване од шумового фону планети, вдалося відокремити як шум в ультракоротких позарадіохвилях. Частина цього шуму припадала на жорстке рентгенівське випромінювання, нездатне досягти поверхні Квінти, бо його поглинала атмосфера.

Щодень до маси одержаних даних ГОД долучав нову інформацію, й коли Накамура, Поласар, Ротмонт і Стіргард сушили собі голови над складним ребусом, пілоти, не втручаючись у наукові обговорення, мали вже власну думку: Квінта — планета інженерів, одержимих якоюсь манією, а ще точніше, SЕТІ вклав мільярди в те, щоб відкрити цю божевільну цивілізацію. Але й вони відчули в тому навіженстві певний метод. Можливо, там велася "радіовійна", доведена до цілковитого абсурду: сторони вже нічого не передають, а намагаються лише глушити одна одну.

Фізики силкувалися підтримати ГОДа найкарколомнішими гіпотезами. Можливо, жителі Квінти настільки принципово різняться від людей своєю анатомією й фізіологією, що образи й мову їм замінюють якісь інші, неакустичні, позазорові відчуття чи коди? Може, тактильні? Нюхові? Перцепційно пов'язані з тяжінням? Може, шум — це пересилання енергії, а не інформації? Може, інформація біжить по хвилеводах потоками, які не можна виявити астрофізичне? Може, не варто всіма способами фільтрувати це ніби безглузде електромагнітне ревіння, а провести принципову ревізію всієї аналітичної програми?

ГОД відповідав зі звичною бездушною терплячістю. Чимало знаючи про людські емоції, сам він не звідав жодної.

Якщо це — передача енергії, то повинні існувати приймальні системи, котрі б давали певний мінімум витоків або втрат, оскільки стопроцентна передача неможлива. Але на планеті не видно було жодних установок, здатних приймати відповідні потужності. Частина енергії, подолавши атмосферу, йшла до багатьох орбітерів. Але інші передавачі й інші орбітери заглушували те цільове випромінювання, до того ж у вельми ефективний спосіб. Складалось враження, мовби заговорив величезний натовп, причому говорили всі люди зразу й дедалі голосніше. Якби навіть кожен із них був мудрець, рівнодіюча утворювала б дикий хоровий вереск.

По-друге, коли б якісь лінії служили для зв'язку, вони при заповненні передавальних каналів могли б нагадувати білий шум, а квінтянський шум виявляв цікаву характеристику. .Це не був "абсолютний хаос". Це була скорше рівнодіюча протибіжних випромінювань. Довжину хвилі кожний передавач витримував надзвичайно точно. Інші передавачі заглушували його або забивали шляхом змін у фазі амплітуди передавання.

ГОД наочно продемонстрував цей стан електромагнітних речей, пересунувши радіоспектри в оптичну сферу. Білу, спокійну повню планети змінило зображення різнобарвних коливань. Коли ГОД надав когерентним випромінювачам зеленого кольору, реле — білого, а контрвигіромінювачам — пурпурового, то диск Квінти зарябів од їхньої взаємодії. Розлитий пурпур огортав ретранслятори, рум'янячи їхню білину, і водночас туди вливалася зелень; виникала павутина кольорів, які розмазувалися; іноді один із них починав сильно контрастувати, і його відразу ж затирали.

Тим часом надійшла інформація від зондів, посланих на дистанційну розвідку Місяця Квінти. Два з п'яти загадково зникли в периселенії, не видимому з "Гермеса". За цю необережність Стіргард вичитав Гаррахові: той не послав услід за дозором резервний зонд, який дозволив би провадити постійний нагляд також у позамісячному просторі. Однак три зонди облетіли довкола природного супутника планети і, неспроможні пробити своїми сигналами гущу шумів, переслали одержані знімки лазерним кодом. Спершу інформацію було так стиснено, що один імпульс містив тисячу бітів у наносекунді.

Через неповну хвилину, протягом якої тривало випромінювання, ГОД доповів, що з апоселенію в бік патрульних зондів стартували три квінтянські орбітери, яких він досі не помічав, бо вони були надто маленькі. Виявити їх йому допомогло тепло їхніх двигунів, а також прискорення за ефектом Доплера. Ніщо не свідчило про те, що квінтяни вирішили перехопити земних дозорців. А втім, на це не вистачило б уже й часу, бо сліпучі цятки йшли на лобове зіткнення.

Командир наказав уникнути зіткнення. Отож дозір із трьох зондів пустив у хід свою бутафорію, плюючи перед собою великою кількістю металевої фольги та повітряних куль. Це не вплинуло на перехоплювачів, і тоді дозорці вистрелили хмару натрію й упорснули в неї кисень. Утворилася вогняна хмара. Тільки-но в ній зникли квінтянські ракети, дозорці по спіралі вислизнули з хмари вогню, однак не полетіли до корабля, а на повній швидкості зіткнулись між собою, щоб розвіятися димом.

Стіргард стяг на борт корабля всі спостережні зонди з їхніх орбітальних пунктів, а ГОД тим часом демонстрував дані розвідки. На зворотній пустельній півкулі Місяця, поритій кратерами, снував туди-сюди вогник зі спектром ядерної плазми. Він рухався так швидко, що якби його не затримувало належно сконцентроване магнітне поле, то він вилетів би в простір і відразу б згас. Що, власне, рухалося там між двома старими кратерами зі швидкістю шістдесят кілометрів за секунду? Що це був за мандрівний пломінець? ГОД запевняв: планета ще не виявила "Гермеса", принаймні ніщо не свідчило про це. ГОД фіксував постійний шум і потріскування, яке було спричинене входженням супутників в атмосферу, а також їхнє зіткнення з льодовим диском, бо атмосфера Сексти замінювала йому лінзи радіоскопів.

Думки про те, що робити далі, розділились. Повідомляти квінтян про своє прибуття не хотілося. Не слід було виявляти себе доти, доки пощастить розгадати бодай одну з безлічі загадок. Аргонавти розмірковували: послати безпілотний спускний апарат на зворотний бік Місяця чи краще посадити на нього корабель? Про шанси цієї альтернативи ГОД знав рівно стільки, скільки й люди; відверто кажучи, нічого. Аускультація, здійснена дозором, давала підстави вважати Місяць незаселеним, хоч він і мав атмосферу. У півтора раза масивніший від земного, він, однак, не міг її утримати. До того ж новим ребусом виявився й склад атмосфери: інертні гази аргон, криптон і ксенон з домішкою гелію. Без постійного поповнення ця атмосфера розсіялася б упродовж кількох сотень років.

Про інженерну діяльність на Місяці ще переконливіше свідчив отой вогник плазми, однак сам Місяць мовчав; не мав він і магнітного поля, й Стіргард зважився на посадку. Якщо там і жили.якісь істоти, то тільки в підземеллях, глибоко під скелястим панцирем, подірявленим кратерами й кальдерами. Вилискували моря застиглої лави, які величезними колами розбігалися від найбільшого кратера.

Стіргард вирішив .сідати,, обернувши "Гермеса" на комету. Корпусні кінготони, відкриті вздовж бортів, почали випускати з резервуарів піну; вона оповила весь корабель великим коконом з нерівномірно затужавілих пухирів. У цій губчастій масі "Гермес" стримів, як кісточка в плоді. Навіть зблизька він скидався на довгасту брилу, вкриту воронками кратерів. Лопнуті пухирі зробили його оболонку схожою на астероїд, справіків бомбардований хмарами пилу й метеоритами. Шлейф вихлопних газів мав прибрати подобу хвоста комети, що в міру її руху до перигелію відхиляється з орбіти в афелій. Цю ілюзію створювали дефлектори тяги. Щоправда, детальний спектральний аналіз виявив би імпульс і склад газів, який не зустрічається в комет. Але такої можливості важко було уникнути.

"Гермес" із гіперболічною швидкістю перейшов від Сексти до орбіти Квінти — врешті-решт трапляються, хоч і рідко, такі спритні позасистемні комети, — після двох тижнів навігації, загальмувавши за Місяцем свій стрімкий рух, висунув назовні маніпулятори з телевізійними очима. Ілюзія старої, пощербленої скелі була просто-таки чудова — тільки під енергійним ударом псевдовалуни еластичне вгиналися, мов повітряна куля. Самої посадки приховати не пощастило. Входячи кормою в атмосферу Місяця, "Гермес" вогнем спалив кожух своїх сопел, решту довершило тертя об атмосферу. З корабля здерло розпечений камуфляж, і голий броньований велет, спресовуючи під собою полум'я, шістьма розчепіреними лапами став на грунт, попередньо випробувавши його міцність серією снарядів.

З корабля дощем посипалися рештки кожуха. Коли цей дощ ущух, люди оглянули місцевість аж до обріїв. Від плазмового маятника їх відділяв випуклий край великого кратера. При тискові в чотириста гектопаскалів, який тут існував, для повітряної розвідки можна .було застосувати вертольоти, і то відкрито: починалася гра за невідомими правилами, хоча й з відомою ставкою.

Вісім вертольотів, розісланих у тисячомильному радіусі, ніхто не зачепив. З їхніх знімків склалася карта, яка охоплювала вісім тисяч квадратних кілометрів. Карта типового безповітряного небесного тіла з хаотичним розписом кратерів, частково заповнених вулканічним туфом. Тільки на північному сході відеомагнітофони зафіксували вогняну кулю, що носилась над скелястим грунтом, розтопленим у неглибоку улоговину. Цей район вертольоти обстежили повторно, щоб зробити спектральний аналіз під час польоту й після посадки. Один з вертольотів навмисне наблизили до плазмової кулі. Перше ніж спалахнути, апарат устиг передати докладно її температуру й силу випромінювання порядку тераджоуля. її живило й спрямовувало змінне магнітне поле, яке сягало 1010 гауссів.

Після глибоких зондувань магнітного підґрунтя улоговини Стіргард звелів ГОДові скласти схему виявленої там мережі з вузлами, від яких глибоко під літосферу вели численні вертикальні шахти. І не дуже здивувався, ознайомившись із поданим висновком. Призначення цієї гігантської установки було незрозуміле, однак не виникало сумніву, що роботи перервано в повному розпалі, і всі входи, які вели до штреків та шахт, було закрито чи, точніше, засипано з допомогою вибухів, після того як у тунель і колодязь скинули все важке устаткування. Плазматичне мікросонце живили термоелектричні перетворювачі з допомогою системи магнетоводів, черпаючи енергію з глибин літосфери, — близько 50 кілометрів під зовнішньою оболонкою місячної кори.

Хоч Стіргард і послав туди важкі всюдиходи для ґрунтовніших досліджень і дочекався їхнього повернення, однак він звелів швидко стартувати.