Фіаско - Сторінка 35

Найвірогідніше — цим когезійним світлом він вивів з ладу поглиначі хвиль, отож якісь технічні бригади мали б помітити аварію та її причини. Рано чи пізно фахівці вищого рівня мали б розпізнати сигналізаційну природу проміння. Але знову минали дні за днями, а нічого не змінювалося. Знімки нічної й денної півкулі планети тільки посилили їхню загадковість. Після заходу сонця ніщо не розсіювало темряву — обидва великі континенти, які виринули з океану, зі стрімкими, засніженими гірськими кряжами, виблискували вночі тільки під примарним світлом полярного сяйва, проте й це сяйво, яке перетоплювало безхмарні полярні льоди в примарне зелене золото, не блукало де завгодно, а ніби величезною невидимою рукою було спрямоване проти руху Квінти. Ні на внутрішніх морях обох континентів, ні в океані не виявлено жодного корабля; панувала непорушність і на розгонах прямих ліній, які стрімко перетинали "лісисті" рівнини та нагромадження скелястих хребтів; отже, вони не могли служити комунікаційним цілям. З океану південної півкулі здіймалися згаслі вулкани начебто теж незаселених архіпелагів, незліченними намистинами розсипаних по його безмежних водах. Єдиний континент цієї півкулі біля самого полюса був укритий величезним льодовиком. З тьмяного срібла його вічних снігів виростали самотні скелясті верхи, шпилі восьмитисячників, закутих у крижаний панцир. У смузі тропіків, під обручем замерзлого кільця, день і ніч шаленіли тропічні бурі, і їхні громові розряди фіолетовими розбризками посилювала крижана площина небесного персня, що, ніби дзеркало, крутився з карколомною швидкістю. Не було ні слідів цивілізаційної метушні, ні портових міст у гирлах великих річок, а гірські улоговини були вкриті вигнутою металевою бронею, що зовні нічим не відрізнялась од природної скелі; не було авіаруху також біля оточених низькими будівлями гладеньких бетонованих космодромів, яких виявлено близько сотні... Все це неспростовно доводило, що якесь віковічне лихо загнало квінтян у підземелля, звідки вони мусять спостерігати за небесними просторами й Космосом металевим зором радіоелектроніки.

Термічні виміри виявили в Норстралії й Гепарії з'єднані між собою "підземними" розгалуженнями термічні плями, схожі на печерні міста. Однак тонкий аналіз їхнього випромінювання мовби спростовував це припущення. Всі ці плями, кожна з яких сягала сорока миль у діаметрі, відзначалися дивним градієнтом випромінюваного тепла: найгарячішим був центр, а джерело тепла перебувало під літосферою на межі з мантією. Невже квінтяни черпають енергію з розтоплених надр своєї планети? Величезні, геометричне правильні території, —їх спочатку було сприйнято за сільськогосподарські угіддя, —насправді являли собою скупчення мільйонів конічних головок: мов керамічні гриби, висаджені на десятках кілометрів. Передавально-приймальні радарні антени — заявили нарешті фізики. Планета в хмарах, бурях, циклонах мовби навмисне завмерла й причаїлася, зачувши невмовкаючий голос сигналізації, яка просила хоч якось відгукнутись.

Спостереження, що мали виявити сліди історичного минулого, — руїни міст, якусь культову архітектуру, святилища, піраміди, стародавні столиці, — не принесли вартих уваги результатів. Якщо війна спустошила планету або якщо людські очі не вміли всього того розпізнати, шукаючи земних аналогій, то мостом, перекинутим понад цією чужістю, могла бути тільки інженерна діяльність квінтян. Отож почали шукати установок, певна річ, гігантських, здатних викидати океанічні води в космічний простір.

Розташування цих установок вдалося вирахувати. За напрямком обертання льодового кільця довкола екватора можна було визначити місце планетних водометів. Однак і тут плани шукачів розладнав фактор, який ускладнював розпізнання цих установок: їх було розташовано на берегах океану — в смузі, над якою оберталося скуте морозом кільце, але від постійного тертя кільця об розріджену атмосферу там не вщухали бурі та зливи, тому всі спроби збагнути методи, до яких удалися інженери Квінти в минулому столітті, щоб стріляти морями у вакуум, скінчилися крахом.

Численні фотографії екваторіальної смуги, хоч і заповнили вщерть архіви корабля, однак мали не більшу цінність, ніж плями на таблицях тестів Роршаха. Незрозумілі контури зірчатих утворень, що часто повторювались на континентах, люди могли тлумачити як завгодно, не обмежуючи своєї земної фантазії. ГОД виявився безпорадним проти тисяч цих знімків, й астронавти збагнули, що машина, призначена для нібито цілком об'єктивного аналізу інформації, перебуває під впливом зашкарублого антропоцентризму. Ми нічого не довідалися про невідомий Розум, зауважив Накамура, натомість побачили, які міцні узи розумової спорідненості зв'язують людей з комп'ютерами. Невідома цивілізація, розташована трохи не на відстані випростаної руки, наче знущалася з безпорадних дослідників. Пришельцям скрізь увижалися підступні пастки, немовби для когось — але для кого? — дуже важило кинути їм сповнений надії виклик та ще й у самому кінці дороги, біля мети. Ті, кого мучила ця думка, таїлися з нею, щоб не заразити товаришів поразництвом.

Після семисот годин марної дипломатії Стіргард відважився послати на Квінту першу ракету — "Гавриїла". "Посол" дав сигнал про це за сорок вісім годин до старту, повідомляючи квінтян, що цей зонд, не оснащений жодною зброєю, здійснить посадку на Гепарії — великому північному континенті, за сто миль від зірчастої забудови; в пустелі з безпілотним посланцем гепарійці зможуть порозумітись машинною мовою.

Незважаючи на те, що планета не відповіла й на це звернення, "Гавриїла", двосегментну ракету з мікрокомп'ютером, який, крім стандартних програм контакту, був також здатний переглядати й змінювати їх за непередбачених обставин, усе ж таки було виведено на орбіту в апоселенії. Поласар оснастив "Гавриїла" найкращим з малих тераджоулевих двигунів, які були на борту "Гермеса", щоб ракета могла подолати чотириста тисяч кілометрів за кільканадцять хвилин.

Швидкість шістсот кілометрів за секунду в апогеї "Гавриїл" мав розвинути тільки над іоносферою. Фізики лаштувалися підтримувати з ним постійний зв'язок за допомогою випущених поперед нього зондів-передавачів, але командир відхилив цей варіант. Він хотів, щоб "Гавриїл" діяв автономно і переслав їм дані тільки після м'якої посадки, пучком хвиль, який могла сконцентрувати на "Гермес" атмосфера Місяця.

Стіргард уважав, що завчасне розташування передавачів між Місяцем, за яким ховався "Гермес", і Квінтою можуть виявити на планеті, і це збільшить підозріливість представників параноїчної цивілізації. Політ "Гавриїла" наодинці підкреслював мирність його місії.

"Гермес" спостерігав цей політ, який відбивався на дзеркальних екранах "Посла", з п'ятихвилинним запізненням через ретрансляційну відстань. Ідеально охолоджений, дзеркальний — рефлектор давав чудове зображення. "Гавриїл" виконав маневри, які унеможливлювали виявлення базового корабля, і незабаром з'явився у вигляді темної голки на тлі білих хмар, що оточували планету. Через вісім хвилин люди біля моніторів заціпеніли. Замість того, щоб летіти до визначеного місця посадки на Гепарії, "Гавриїл" рухався на південь по кривій зі зростаючим радіусом і передчасно втрачав швидкість. Причину повороту виявили відразу. Вище від тропічної смуги в напрямку "Гавриїла" по математично ідеальних траєкторіях наближалися чотири чорні цятки — дві зі сходу й дві з заходу. Східні винищувачі вже скорочували дистанцію, яка відділяла їх від "Гавриїла". Переслідуваний почав змінювати свою форму. З голки він обернувся на крапинку, оточену сліпучим сяйвом. Утративши швидкість з чотиристакратним перевантаженням, замість спускатись до планети, він стрельнув свічкою вгору. Всі чотири переслідувачі теж змінили курс і почали сходитись між собою. "Гавриїл" удавано непорушне застиг у центрі трапеції, грані якої творили винищувачі. Трапеція маліла на очах, тобто вони теж змінили орбітальний рух на гіперболічний і наблизились один до одного, сяючи жаром збільшеної тяги.

Стіргардові кортіло спитати Ротмонта, як програміста, що тепер зробить "Гавриїл", бо, судячи із сліпучого сяйва переслідувачів, вони володіли величезною рушійною силою. Вся п'ятірка віддалялась од планети, розвинувши таку силу віддачі, що в білому морі хмар під нею утворилася широка воронка. В затемненій стерновій рубці панувала мовчанка. Ніхто з людей, які спостерігали це неповторне ‘видовище, не озивався. Чотири цятки наближалися до "Гавриїла". Доплерівський віддалемір й акцелерометр викидав на край поля бачення свої маленькі червоні цифри цілими жменями. Важко було стежити за швидкістю переслідувачів. "Гавриїл" почав уже втрачати перевагу, бо згаяв час на гальмування й зміни напрямку польоту, тимчасом як переслідувачі, зайшовши йому з флангів, весь час нарощували швидкість. ГОД показав на моніторі прогнозовану точку сходження п'ятьох траєкторій. За показаннями віддалемірів і доплерівським. зміщенням, винищувачі мали наздогнати "Гавриїла" через кільканадцять секунд. Кільканадцять секунд навіть для людини, яка думає в мільярд разів повільніше, ніж комп'ютери, чимало — особливо при граничній напрузі уваги.

Стіргард і сам не знав, чи припустився помилки, не оснастивши зонди бодай захисною зброєю. Його охопив гнів безпорадності. На "Гавриїлі" не було навіть автодеструктивного заряду. "Чесні наміри теж повинні мати межі". Це було все, що він устиг подумати.

Квадрат гонитви зменшився до розмірів маленької літери. Хоча втікач і переслідувачі вже віддалилися від планети на цілий її діаметр, від удару їхніх тяг затремтіла поверхня моря пір'їстих хмар, і крізь вікно, яке утворилося в цьому морі, показались океан та нерівна берегова лінія Гепарії. Рештки хмар зникали у вікні, мов жмутики цукрової вати на сонці.

Темне тло океану погіршило видимість. Тільки червоні цифри віддалеміра, що все ще сипались на екран, сповіщали про становище "Гавриїла". Переслідувачі оточували його з чотирьох боків. Вони були вже поряд. І раптом вікно в хмарах випнулось, немовби планета збільшилася до велетенських розмірів, гравіметри видали різкий тріск, монітори вмить почервоніли й зображення відновилося.