Фіаско - Сторінка 53

Kopотко кажучи, комп'ютерний розум дедалі різкіше розходився з людським, сприяв людському, доповнював Його, продовжував, допомагав розв'язувати завдання, непосильні для людини, і саме через це не наслідував його й не повторював. Шляхи їхні розійшлись остаточно.

Машину запрограмовано так, щоб ніхто, втому числі й сам творець, не і могли відрізнити її в інтелектуальному контакті від домогосподарки чи професора міжнародного права. Вона — їхній імітатор, ефект тотожності триватиме доти, поки хтось спробує звабити ту "жінку" й мати з нею дітей, а того "професора" — запросити на сніданок. Якщо йому вдасться мати з нею дітей, а з ним поснідати, то це вже остаточно доведе ліквідацію різниці між природним і штучним. Але що з цього? Чи можна з допомогою сидеральної інженерії створювати синтетичні зірки, які до найменших деталей тотожні з космічними? Можна. Невідомо тільки, навіщо. Історики кібернетики визнали, що її прародичам світила надія рзгадати таємницю свідомості. Кінець тій надії поклали здобутки середини XXI століття, коли комп'ютер тридцятого покоління, надзвичайно балакучий, інтелігенгний, чаруючи своєю людяністю живих співрозмовників, зали ґав їх, чи знають вони, що таке свідомість у тому розумінні, яке вони вкладдють у це визначення. Бо він, мовляв, не знає. Це був комп'ютер, здатний до заданого самопрограмув'їння, і, звільнившись із заданих йому директив, як дитина з пелюшок, він розвину" у собі здатність імітувати людей так, що вони не змогли його вже "демаскунали" як машину, котра імітує людину, хоча не є нею. Однак це ні на волосок не прояснювало таємницю свідомості, оскільки машина знала в цьому пиіанні рівно стільки, скільки знали люди.

А втім, хіба могло бути інакше? Вони вже мали перед собою кінцевий результат програми, яка "автоантропізуться" і яка внаслідок цього знає про свідомість стільки, скільки й вони.

Видатний фізик, присутній на тій дискусії, зауважив: те, що, можлтво, й думає так само, як людина, знає про механізм влакного мислення стільки, скільки й людина, тобто нічого. Чи то зі злості, чи щоб зм'якіпши їхні; розчаруванння, він сказав розчарованим тріумфаторам, що подібні труднощі переживали вчені його фаху, коли сто років тому вирішили були приперти матерію до стіни так, щоб вона призналася: молекулярна вона за своеіо природою чи хвильова. Матерія, на жаль, виявилася підступнпою, більше того — просто-тазки злочинно підступною, —затуманила свою відповідь поясненнями, мовляв, вона — і така, і така, а в перехресному вогні наступних дослідів остаточно збили їх з пантелику, бо що більше вони про неї довідувалися, то меншше це узгоджувалось не лише зі здоровим глуздом, але й з логікою. Зрештою довелося пристати на їїх покаяння: молекули почасти є хвилями, а хвилі — молекулами, абсолютний вакуум — далеко не абсолютний, бо в ньому повно віртуальних молекул, які вдаютьи., ніби їх немає; енергія здатна бути негативною і внаслідок цього може бути менше енергії, ніж нуль; мезони в проміжку Гайзенберіргівської невизначенності вдаються до хитрих трюків, ламаючи священні закони поведінки, до того ж так швидко, що на цьому свинстві ніхто їх не спіймє. Річ у тому, заспокоював їх той видатний фізик, лауреат Нобелівської премії, що на запитання про свою "остаточну суть" світ відмовляється дати "остаточні" відповіді. Незважаючи на те, що гравітацією можна вже орудувати, ніби палицею, ніхто й далі не знає "суті" гравітації. Тож нічого дивного, що машина по водиться так, наче вона наділена свідомістю але для того, щоб з'ясувати, що вона в неї така ж, як і в людини, їй, людині треба було б самій обернутись на цю машину. В науці необхідна стриманність до запитання, яких не можна ставити ні собі, ні світові, а той, хто їх усе-таки ставить, схожий на того, хто має претензії до дзеркала, що воно повторює кожен його рух, але не хоче пояснити, яке воліціональне джерело його рухів. Незважаючи на це, ми користуємось дзеркалами, квантовою механікою, сидерологією й комп'ютерами з неабиякою вигодою для себе.

Темпе не раз заходив до Герберта на такі розмови, що точилися довкола близької їм справи — ставлення до ГОДа. Цього разу він відвідав лікаря з суто особистим, болючим питанням: Темпе не був схильний до звірянь навіть перед людиною, яка повернула йому життя — а може, саме перед нею, коли завдячував їй дуже багато. Як правило, в присутності Герберта він тримав язик за зубами — остерігався говорити відтоді, як довідався на "Еврідіці" від Лаугера про таємницю обох лікарів: почуття провини, яке їх не полишало.

Не розпач штовхнув Темпе на візит, а те, що це почуття прийшло невідомо звідки, зненацька, мов хвороба, і він утратив певність, чи може й далі виконувати свої обов'язки. Не мав права цього приховувати.

Як дорого обійшлося йому це рішення, він зрозумів тільки тоді, коли відчинив двері: побачивши порожню каюту, відчув полегкість. Хоч корабель ішов без тяги й на його борту панувала невагомість, командир наказав усім приготуватись до можливого будь-якої хвилини гравітаційного стрибка, а особисті речі позамикати у стінних шафах. Незважаючи на це, він побачив у каюті страшний безлад: книжки, папери, стоси знімків були розкидані всупереч такій властивій Гербертові акуратності, близькій до педантизму. Темпе побачив лікаря крізь вікно на всю стіну; стоячи навколішках у своєму саду за склом, Герберт надівав пластикові ковпаки на кактуси. Виходить, він із цього почав рекомендовану підготовку?

Темпе пролетів коридором до оранжереї й буркнув щось на знак вітання. Лікар, не обертаючись, відчепив пояс, який притискав його коліна до землі — справжньої землі, — і так само, як гість, піднявся в повітря. На протилежному боці похилою сіткою вилися рослини з дрібними, пухнастими листочками. Темпе вже не раз хотів запитати, як називаються ці виткі рослини, — він зовсім не знався на ботаніці, — але все якось забував. Лікар, нічого не кажучи, кинув лопатку, яку тримав у руці, так, що вона ввігналася в газон, і скористався імпульсом, якого надав собі, щоб потягти за руку пілота. Обидва попливли в куток, де в ліщиновій гущавині, наче в альтанці, стояли плетені крісла з пристібними ременями.

Коли вони сіли й Темпе завагався, з чого почати, лікар сказав, що вже чекав на нього. Нічого дивного; "ГОД дивиться на всіх".

Дані про душевний стан одержують не безпосередньо від машини, щоб уникнути синдрому Гікса — почуття цілковитої залежності від головного бортового комп'ютера. Це почуття може спричинитися до того, чому повинен запобігти психіатричний нагляд, а саме: до манії переслідування та іншої параноїдальної маячні. Окрім психоніків, ніхто не знає, якою мірою кожна людина "душевно прозора" для програми стеження під назвою духу Ескулапа в машині. Немає нічого простішого, ніж довідатись про це і пересвідчитись, однак установлено, що навіть психоніки погано переносять такі одкровення, коли їм говорять про них самих, і тим гірше це впливає на мораль команди під час далеких польотів.

ГОД, як усякий комп'ютер, не був запрограмований так, щоб у ньому міг з'явитись бодай слід якоїсь індивідуальності, в ньому від людини було не більше, ніж у термометрі, який міряє їй температуру, але визначення температури тіла не викликає таких захисних рефлексів, як вимірювання душевного стану. Ніщо нам таке не близьке і ми нічого так не намагаємось приховати від оточення, як найінтимніші почування власного "я", поки раптом виявиться, що апарат, ще мертвіший за єгипетську мумію, вміє наскрізь просвітити це "я" з усіма його закамарками.

Для дилетантів це схоже на читання думок. Про телепатію тут не може бути й мови — просто машина знає кожного довіреного її опіці краще, ніж він сам себе разом з двадцятьма психологами. Спираючись на виконані перед стартом дослідження, вона створює собі параметричну систему, яка моделює душевну норму кожного члена команди й оперує нею як формулою розмірності; до того ж вона завдяки сенсорам своїх терміналей повсюдна на кораблі і, мабуть, найбільше довідується про своїх підопічних, коли вони сплять: за ритмом дихання, рухом очних яблук, ба навіть хімічним складом поту, бо кожен пітніє в неповторний спосіб, і в порівнянні з ольфактометром комп'ютера навіть найкращий гончак нічого не вартий. Адже пес, крім нюху, не має діагностичної виучки. І це так, бо комп'ютери вже вщент розбили лікарів, так само як і шахістів, і ми використовуємо їх у ролі помічників, а не докторів медицини, бо люди викликають у людей більше довіри, ніж автомати. Одне слово, Герберт говорив без поспіху, розтираючи в пучках зірваний з ліщинової гілочки листок, ГОД тактовно супроводжував його під час "прогулянок" і вбачив у них ознаки кризи.

— Якої ще кризи? — не стримався пілот.

— Так він називає сумніви в доцільності нашої сізіфової праці.

— Сумніви в тому, що в нас немає шансу на контакт?..

— Як психіатр, ГОД не цікавиться шансами контакту, тільки значенням, якого ми йому надаємо. За його висновком, ти вже сам не віриш ні в реальність своєї ідеї, тієї, з "казкою", ні в сенс порозуміння з Квінтою — навіть якби до цього справді дійшло. Що ти на це скажеш? Пілота огорнула страшенна апатія.

— Він нас чує?

— Ну звичайно. Та ти не хвилюйся. Адже тобі й так було відоме все те, про що я розповів. Ні — стривай, поки що помовч. Ти знав і водночас не знав, бо не хотів цього знати. Це типова реакція самозахисту. Ти не виняток, любий мій. Якось ти запитував мене, ще на "Еврідіці", навіщо все це і чи не можна від цього відмовитись. Пригадуєш?

— Так.

— От бачиш. Я пояснив тобі, що, за статистикою, експедиції з постійним психічним контролем мають більше шансів на успіх, ніж ті, які такого контролю позбавлені. Я навіть показував тобі цю статистику. Аргумент незаперечний, отож ти вдався.до єдиного виходу, до якого вдаються всі: спробував про це забути. А як з діагнозом? Він слушний?..

— Слушний, — відповів пілот й обома руками взявся за ремінь на грудях.

Ліщина тихенько шуміла над ними під лагідними повівами вітерцю. Штучного.

— Я не знаю, як він міг, але це не так важливо. Так, це правда. Я не пам'ятаю, відколи ношуся з цим... Я... не маю звички мислити словами. Слова для мене якісь...