Фронтова сторінка - Сторінка 14

Коли б у цієї трійки було більше патронів, то, напевно, вони б ще одбилися.

Але патронів було дуже мало для такого бою, і через деякий час Тимошкін аж переполошився, подумавши, що магазин, мабуть, уже спорожнів. Щербак теж перестав стріляти. Навкруги стало трохи тихіше, тільки з боку ворога якийсь автомат сипав усюди кулямив сніг, у ожеред, десь у повітря над ними. Засмерділо димом це в ожереді, саме в тому підстрішку, де вони недавно ховалися, щось курилось, і вітер крутив, стелив по землі гіркий смердючий дим.

— Володько! Гукнув з диму Щербак. — Де писар?

Тимошкін трохи підвів голову й прислухався, але за ожередом нічого не було чути — ніякого руху, ні пострілів — мабуть, там щось трапилося. Правда, хлопець і зараз не дуже шкодував за Гришкою, але ж у такий час потрібний був і Блищинський. Щербак, певно, вже перезлився й тепер турбувався й про цього оборонця.

" Повзи туди: може, поранили, — все морщачись від болю, сказав він.

Ожеред густо димився, але вогню не видно було. Німці лежали в полі, дехто з їхнього цепу, видно, був поранений і поповз до деревець. Раз у раз потріскували автомати. Підхопивши біля коня свою зброю, Тимошкін поповзом попід ожередом подався на той бік, до Блищинського.

Він заповз за ожеред, тут здалося хлопцеві трохи затишніше, і можна було підвестися. В ту мить щось несподівано рвонуло на голові його шапку, вона шарпнулася й насунулась на саме вухо. Тимошкін оглянувся, зірвав її з голови — в шапці з двох свіжих дірок стирчала вата. Він знову насунув її й подався далі.

Але де ж це Блищинський? Тимошкін доповз попід ожередом до його довгого боку, куди півгодини тому кинувся Гришка, і ніде не побачив того. Спершу щось полохливо-самотнє ворухнулося в душі; оглядаючись навкруги, він не знав, що й подумати. Але ось зовсім близько біля ожереду він побачив сліди. Широкі ступні німецьких обшитих валянок кривулясто бігли по снігу в тил і зникали в недалеких кущах винограднику.

Так ось воно що!

В одну мить хлопець усе, зрозумів і аж застогнав од безсилої злості й болю. Чому він не приповз на якусь хвилину раніше? Коли б хоч здалеку він побачив, як утікав той гад, то, незважаючи на Івана й на німецький вогонь, кинувся б по тих ненависних слідах і догнав би його. Але він спізнився, і земляка вже ніде не видно було.

За кілька коротких хвилин, поки хлопець лежав під кулями за тим ожередом, цілий рій стривожених думок пронісся в його голові.

Підла, огидна людина! Чому він не дав тоді Іванові застрелити його? Чому він увесь час тільки одвертався від усього нелюдського в ньому, не хотів з ним зачіпатися й усе думав, що люди самі побачать і покарають його? Біль образи стискав хлопцеві серце від усвідомлення того, що Блищинський через його безпечність ошукав їх, поранених, і тим підставив обох під смерть. Звичайно, за їхніми спинами він тепер врятується, виживе, дочекається світлого дня і кліщем зуміє вп'ястися в нове повоєнне життя — вп'ястися в найсолодше і м'яке місце. На його грудях висітимуть бойові медалі, в кишенях лежатимуть папірці, що дадуть йому потрібні права в житті, і він проповідуватиме те, в що сам не вірить, робитиме кар'єру.

Розпластавшись на снігу, Тимошкін, мабуть, більше, ніж порятунку, прагнув помсти Блищинському. Правда, він не знав тоді, що б вчинив з земляком — може б, застрелив, а може, побив би його мало не до смерті, бо, розумів він, — скаржитися по закону на цього нікчему не було за що. Хіба він виконував з ними бойове завдання чи зрадив Батьківщину? Вони навіть не мали певного доказу того, що він на полі бою покинув живого майора. Він виніс до своїх його сумку з секретними паперами, придумає собі якесь геройство та ще наговорить на хлопців за ту гармату. Але все в Тимошкіну протестувало проти Блищинського, і він тут заприсягся: що, як тільки виживе, що б там не стало, знайде писаря й помститься йому.

Ожеред загорівся десь, і вітер несамовито роздмухував у його череві величезне пожарище. Дим сліпив очі й до кашлю дер горло. Спантеличений новою бідою, не намагаючись уже ховатися, Тимошкін повернувся до Івана.

— Ну що?

Поранений обернув до нього спохмурніле, схудле обличчя з очима, сповненими турбот, власного болю й прихованої тривоги.

— Втік! — не став хлопець таїтися від товариша. — Втік через виноградник.

Ваня не здивувався й не сполохався, а якось дуже міцно, до білих плям на щоках, стиснув щелепи й затято подивився в простір.

— Падлюка!.. Тепер нам каюк.

Тимошкін зіщулився за сніговим наметом недалеко від товариша й пустив у поле кілька черг. Німці по одному перебігали, наближаючись до ожереду, їхні постріли раз у раз потріскували в морозному повітрі і рвали солому.

"Тепер кінець — це напевне, — думав хлопець. — Бо куди ж вони подінуться без патронів, знесилені й поранені, оточені, одрізані од своїх? Можливо, їх спалять, коли не повбивають раніше, ніж розгориться оцей ожеред, або для допиту візьмуть у полон і там закатують, уб'ють, знищать. Як же дорого обійшлася вона, та його колишня терплячість, нерішучість, те його ліниве небажання заїдатися з своєю людиною-земляком. Тепер — покарання, розплата за все..."

Але вони були молоді й дуже хотіли жити. Жити, щоб дочекатися миру, свого скромного людського щастя в житті. І ще Тимошкін страшенно не хотів гинути тому, що випустив у те заповітно-незнане майбутнє життя влазливо-гнучку зміюку — Блищинського. І, певно, тому, що вирувала в ньому ця нескорена жадоба життя, хлопець — голодний, знеможений і поранений, той, що півгодини тому не міг поворухнутися на снігу, — схопився на ноги й наказав Щербакові:

Берися за шию!

— Що ти надумав?

Товариш не зрозумів, здивувався, непорозуміло глянув на нього, а потім з раптовою надією поклав на його плечі свої руки. Тимошкін присів, підставив Щербакові спину і його великі пальці чіпко сплелися на хлопцевих грудях. Тимошкін нап'явся, напружився й, зібравши всі свої сили, нелюдським зусиллям підняв товариша й ступив у сніг під автоматний вогонь і дим від ожереду.

Розділ дев'ятий

"Ще п'ять кроків... Ще три... Ще трошки... Ще один..." — цей рахунок, мов якийсь метроном, стукотів у його голові. Потім лічба кроків плуталася, ноги підломлювалися, і хлопець падав обличчям у сніг. Під його підборіддям розчіплялися Іванові руки, він скочувався з плечей, і Тимошкін кілька хвилин знесилено хапав ротом повітря.

Крижем лежав він, припавши щокою до снігового намету, і безсило слухав, як Іван, піднявши пістолет, клацав курком. Отже, німці гналися за ними, і, щоб хоч трохи затримати їх, Іван під час коротких зупинок старанно прицілювався й стріляв.

Але вони все ж таки догонили. Тимошкінові зупинки ставали тривалішими, все менше залишалося сил і надії на порятунок. Щойно Іван заклав у пістолет новий магазин, хлопець рахував його постріли — це десятий, отже, в них зосталося шість патронів.

Шість патронів — шість можливих спроб відстояти життя.

Добре ще, що над ними опускалася ніч. В густій синяві неба роями мерехтіли зорі, оповивався сутінками сніговий зимовий простір. Він був дуже великий, але зовсім пустельний і тісний, щоб сховати двох чоловіків. Куди бігти й де шукати порятунку — вони не знали й пленталися виноградником у той бік, куди гнали їх німці.

А десь не дуже далеко гуркотів бій і чути було вибухи. Лежачи в снігу, Тимошкін виразно чув знайоме парне "трах-бах" то стріляли танки. Відчуття близькості своїх надало ще трохи сили. Зіпершись на лікті, він знову підставив Іванові спину, і той зчепив на його шиї свої закоцюблі руки. Хитаючись, хлопець підняв страшенно важке тіло товариша, і тієї ж миті спохмурнілу нічну далеч, мов низька блискавка, кресонув трасер. Він був короткий і швидкий мигнув і пропав. Ледве тримаючись на ногах, Тимошкін стояв, втупивши очі в ніч, і тоді знову побачив коротенький переривчастий блиск. Це було десь далеко, збоку від могили, біля самого нічного виднокруга. Якась несподівана надія спалахнула в ньому, здається, знову поверталися втрачені сили, і він, пригнувшись ледве не до самої землі, широкою ступою пішов поміж кущами. Ваня весь час мовчав за спиною, ноги його, здається, волоклися по снігу, а він, зціпивши зуби, душив у собі стогін і тримався.

Цього разу Тимошкін пройшов не менше тринадцяти кроків. Тринадцять широких натхненних кроків назустріч порятунку, до недалеких своїх. Потім знову впав коліньми в сніг, задихаючись, підвів голову й задивився в ніч.

Там, у далечині, з'явився вогник. Ще разів два мигонули трасери, долинуло глухе далеке "трах-бах", а потім уже тріпотів, горів і моргав на вітрі лише один яскравий червоний вогник.

Ваня також підвівся на лікті, придивився й сказав те, від чого в Тимошкіна боляче занило щось усередині.

— Наша тридцятьчетвірка...

Так, то горіла тридцятьчетвірка. Хлопці вже надивилися, як горять усякі танки, і здалека, не так по силуетах, як по вогню, могли розпізнати їх. Не знати чому, але тридцятьчетвірки завжди спалахували, мов смолоскипи, й горіли яскравим, поривчастим полум'ям. Віддавшись щемливому смуткові, хлопці якийсь час дивилися на цей далекий вогник — свіжу могилу невідомих, але до болю рідних своїх.

— Рус, здавайзь! — знову закричали їхні догонці, і з темряви знову загуркотіла-зацокотіла черга. Кулі то сям, то там скубнули кущі, одна вискливо зрикошетила в ніч. Німці, здається, підійшли вже зовсім близько і давно б розстріляли обох, якби не було винограднику.

Ваня відкинув назад руку й вистрілив. У відповідь прогуркотіло кілька черг, і вони побачили вогники з автоматів. Це було не далі, як за двісті метрів.

Але сили в хлопця вичерпалися. Підняти Щербака, щоб утікати, Тимошкін уже не міг, а іншого рятунку в них не було. Ваня зрозумів те, вони розповзлися вбоки, щоб не лежати разом, притаїлися під кущами виноградної лози й притихли.

Здається, наближався кінець.

Не бачачи їх, вороги обстріляли навздогад кілька місцин і змовкли, певно, чекаючи, поки вони знову покажуться або обізвуться. Тимошкін крижем лежав за густим-прегустим кущем і тільки чекав Іванових пострілів.

Він боявся збитися з ліку, бо останні два патрони потрібні були їм самим.

І в той час обізвався Щербак.

— Тимошкін, — тихо покликав він. — Повзи!

У хлопця від тих слів у передчутті чогось поганого стрепенулося серце, але він мовчав, придивляючись до розплатаної на снігу постаті.

Повзи! Я затримаю.

Тихо, сам собі, Тимошкін усміхнувся, Чудна людина! Скільки вони були разом, але він, мабуть, так і не розпізнав свого товариша.