Фронтова сторінка - Сторінка 5

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Добре, що цей солдат ваш якось побачив і крикнув. Отака халепа! Не вистачало вчорашнього...

Щербак, вглядаючись в темряву, обійшов кругом куща й тихенько, майже пошепки, покликав:

— Гей! Здобудько!

— Ти що, здурів?! — схопився на ноги Блищинський. — Ще почують, то буде нам. Ходімо.

Він аж підскочив до Щербака, щоб не дати йому більше гукати, але Іван, не звертаючи на нього уваги, вдивлявся в темряву й слухав. Як же було йти, невідомо де загубивши їздового, а може, навіть покинувши на загибель, під носом у німців. Тимошкіну теж було боязко тут, так близько од ворогів, але все думалося, що Здобудько ось-ось наздожене їх, і вони підуть.

Проте минав час, а їздового не було. Хлопці вже трохи спочили, Щербак і Блищинський стоячи вглядалися й чекали, а Тимошкін ще сидів на снігу й важко дихав.

— Ну годі! — нетерпляче мовив Блищинський. — Пішли!

Мабуть, почуваючи себе командиром, він закинув на плече автомат і ступив у сніг, гадаючи, що всі останні рушать за ним. Але Щербак придивлявся й слухав і не звертав на нього уваги. Тимошкін теж не підвівся з землі.

— Ну пішли, чого стояти? Може, його вже в полон узяли? Чого ж чекати?

— Та йди ти! — злісно буркнув Щербак. — Іди! Хто тобі не дає? — Він зручніше підкинув автомат на плечі, як щоразу робив, коли вирушав куди, і пішов у темряву. Незабаром сіра метушня сніжинок поглинула його.

Блищинський нерішуче потоптався на місці й вернувся під кущ. Він мовчав і, видно, був сердитий за цю затримку. Тимошкін ще не відпочив як слід, а вже почав промерзати й дрібно тремтіти.

— Треба було йому йти, от дурень, — з неспокоєм у голосі сказав Блищинський, і Тимошкін подумав, що їхній клопіт зовсім чужий йому. Зрозуміло, що Блищинському їздовий Здобудько — якийсь незнайомий солдат, яких тисячі в кожному полку. Хіба він, писар-штабіст, міг зрозуміти, що старий Здобудько — для них свій батареєць, вважай, артилерист, третій із взводу, який уцілів у цьому страшному розгромі. Як же було залишати його на загибель у тилу ворога?

— А може, він там поранений лежить, а ти тут гавкаєш, — не дуже дружньо сказав Тимошкін.

Але Гришку, певно, непокоїло тільки його власне становище, і він сердито огризнувся:

— Ну й що ж? Ти його понесеш, пораненого?

— А що ж, покинути?

— Ну, звичайно, покинути — погано. Не годиться, розумієш, не етично, — роздратовано замахав руками земляк. — Але ж іншого виходу нема. Всім не догодиш. Треба ж тверезо дивитися на речі.

Ця його цинічна одвертість хоч і не дуже нова була для Тимошкіна, проте своєю безсоромністю глибоко вразила його. Хлопець знав, що ніхто з їхньої обслуги не сказав би такого, всі вони готові були в тяжку хвилину допомогти один одному. Просто не вірилося, що ця людина — його земляк і колишній навіть товариш — стала таким циніком,

— Дивний ти, Блищинський! — подумавши, сказав Тимошкін. — Чому ж ти, коли виступаєш на зборах, говориш зовсім інше. Тоді ти як усі. А тепер, бач, які думки в тебе.

Блищинський од прикрості аж об поли вдарив.

— Свята наївність! На зборах я проповідую те, що повинен робити кожен у моєму становищі. Розумієш? Але ж тут зовсім інша справа, розумієш? Тут, брат, арифметика: або гинути чотирьом, або одному. Що вигідніше для начальства і для нас?

— Підлість тут, а не арифметика, от що!

— Ти просто дурень, — пояснив Блищинський. — Наївний, як затичка! Був такий і такий зостався. Життя тебе, розумієш, ні на макову зернину не навчило.

— Ти вже мудрий! Навчився за чужі спини ховатися!

— Де я ховався за чужі спини? Скажи, де? Ти що, думаєш, у штабі так собі, хихоньки? Там що, люди не гинуть? Кожному своє, голубчику. Ось майор Андреев загинув. А я його рятував, тягнув. Але ж мертвого я не понесу. При всій повазі до майора. Розумієш?

Тимошкін змовчав. Блищинський потупцяв ще коло куща, а потім неохоче скинув автомат і сів оддалік. Може, з позицій своєї залізної логіки він і мав рацію. Тільки Тимошкіну чужим було таке розуміння логіки. Здобудько не був його товаришем, він взагалі мав невелику вагу в їхньому взводі, але Тимошкін теж не покинув би його на загибель під носом у німців. Тут була якась, може, й м'якотіла, зате людська логіка, навіть коли б загинув і той, хто рятував Здобудька, і арифметика таким чином виявилася б не на користь хлопців"

Вони лежали в темряві, запорошені снігом, задубілі, з тривогою й напруженим чеканням у серцях. Блищинський повернувся на бік і чекав так — змалку знайома Тимошкіну людина на цій чужій, далекій землі. Але дивна річ — хлопець не міг тепер знайти в собі й краплини почуття до Гришки: ні товариськості, ні ворожості. Його наче й не було поруч. Від нього Тимошкіну нічого не треба було. Коли б навіть що й трапилося, він не чекав би від нього допомоги, коли б загинув Блищинський — він не знав, як би сам поставився до того. Невідомо, що почував Блищинський до нього (мабуть, те ж саме), але зовні вони були поки що стримано-спокійні. Все ж таки їх придушила одна біда, і з-під неї вони вибиралися разом.

І тоді хлопцеві в серце почала вповзати тривога. В них не було годинника, вони не знали, скільки часу йшли й чи давно пропав у темряві Щербак, тільки, здавалося, просиділи вони на снігу довгенько. В Тимошкіна вже все околіло всередині. Не витримавши холоду, він устав і заходився грітися, розмахуючи руками. Дуже мерзли ноги в мокрих чоботях, а поранена рука і зовсім уже замерзла. Блищинський якось терплячіше переносив холод, з купою снігу на плечах і на шапці він зігнувся на землі, позираючи в той бік, де зник Щербак.

Сніг усе йшов і йшов, сипався й мів косими пасмами з неба; повільно минав час, а Щербака й Здобудька не було. Тимошкін уже витоптав стежку під цим самотнім колючим польовим кущем, видививсь, як кажуть, очі, а ніхто ніде не з'являвся. Від напруження в голову лізли всякі недобрі здогади: чи не потрапив у якусь пастку й сам Щербак? Чи не наразився часом на засідку? А може, не донесе пораненого Здобудька? Чи, може, заблудив у темряві? Може, треба було йти шукати його, а може, чекати тут, де він покинув їх? Всі ці думки своєю тяжкою непевністю гризли хлопцеві душу, але він не знав, що робити, щоб скоріше дождатися Щербака.

Блищинський мовчав недовго. Видно, нарешті, дойняв і його холод, — сержант схопився, потупав на одному місці, гріючись, і загомонів невдоволено й буркотливо:

— Ну от, не послухав мене, а тепер десь попався. Пошли дурного, а за ним другого. Розумієш? А ми мерзнемо тут!

Тимошкін мовчав, оглядався навколо й слухав, а той вів своєї:

— Факт — попався десь. Або заблудив.

Тимошкін мовчав. Хлопцеві не хотілося сперечатися

з ним, бо він уже знав, що той скаже далі. Але Блищинський сказав несподіване:

— А може, він самотою до своїх рвонув? Одному зручніше. Безумовно. Так і є.

— Що ти мелеш? Ти б подумав спершу, що верзеш?

Блищинський постукав каблуком об каблук і з упевненістю, яка ніколи його не залишала, розважливо пояснив:

— Слухай, завжди виходить на моє. Розумієш? Я казав йому: не йди. Він пішов. Тепер одне з двох: або в німців, або дременув, а нас покинув. Ну доведи, що не так?

— Що доводити? Він же не ти.

Блищинський фальшиво засміявся, потім, урвавши сміх, зітхнув:

— Своя сорочка ближче до тіла. Стара істина.

Від тієї самовпевненості, з якою це було сказано, Тимошкін занепокоївся. Звичайно, він, навіть помираючи тут, не подумав би, що Щербак навмисне покинув їх, але ж правда, що міг він і заблудитись у темряві й проминути цей кущ. Справді, скільки ж можна чекати і чим допомогти йому й собі? Ці питання-клопоти великою тривогою підіймалися в хлопцевій душі.

Нарешті Блищинський, певно, вирішив доконати земляка.

— Ти послухай: якщо ми до ранку не виберемося, то завтра нам капець. Розумієш?

Тимошкін був не впевнений і не знав, що робити далі. Десь поруч у сніговій, заметілі німці, невідомо, де фронт, ніде ні пострілів, ні ракет, все навкруги причаїлось, затихло, тільки сніг шорсткими косими пасмами ліпив і ліпив з вітряного неба. Його вже намело багато, під ним сховалася трава, по коліна грузли чоботи, а він сипав і сипав.

Тривога кістлявими пальцями стискала хлопця, не давала стояти на місці, примушувала щось робити. Але що можна було надумати? Тільки дивитися й чекати. Блищинський помітно нервував, та й Тимошкін почав розуміти, що вийде, мабуть, так, як каже Гришка: і Щербака вони не дочекаються, і себе не врятують.

Нарешті Блищинський підкинув плечем автомат.

— Ну, ти як хочеш, а я пішов.

І він побрів снігом геть від земляка в темряву ночі.

На мить Тимошкін розгубився, закусив губу, в нього не вистачило рішучості спинити сержанта. Це було жахливо — залишитися самому в такому непевному становищі. Але він все ж таки почекав трохи, з болем, тугою й розпачливою надією вдивляючись туди, де давно зник Щербак. Всіма силами своєї душі він прагнув, щоб товариш показався, обізвався, як-небудь дав знати про себе. Але минав час, а ніхто ніде не озивався серед ночі.

Тоді хлопець, лаючись і в думках проклинаючи німців, завію й свого земляка, щораз озираючись, пішов по ще помітному, припорошеному сліду Блищинського.

Розділ четвертий

Шкандибаючи сам-самісінький у цій сніговій каламуті, Тимошкін зрозумів, що Щербак — найбільша його втрата сьогодні. Ще недавно, як тільки закінчився той розгромний бій і німецькі танки посунули на схід, здавалося хлопцеві, що гіршого вже не буде. Загинула половина їхніх солдат, полягло багато командирів, прорвалися вороги, і їх зосталося лише троє. Але серед них був Щербак — як завжди, мовчазний, рішучий, діяльний. З ним не відчував самотності, і велике горе якось легше було переносити вдвох. А тепер він був сам: ні Здобудька, ні славного хорошого Вані. Блищинський йому був непотрібний; пішов він — і хлопець не шкодував за тим: хіба міг допомогти в біді такий себелюбець, як він?

І все ж таки Тимошкін ішов його слідом — ішов, бо знав, що Блищинський хитрий і завжди знайде вихід із будь-якої біди. До того ж, на майоровій сумці в нього був компас. Заметені сліди були ледве помітні на снігу. Вони вели через широке поле, перетнули схований у снігу путівець, який можна було розпізнати по ряду телефонних стовпів з двома нитками дроту. Потім, задихаючись, хлопець перейшов невеличкий пагорбок, обминув кілька ожередів соломи і знову поплентався полем.

Вітер шалено шмагав сніговою жорствою по його обличчю, але сніжинки потроху рідшали й завія вщухала.