Фронтова сторінка - Сторінка 2

У цей час звідкись з кукурудзи мигнув у небо тремтливий промінь ліхтарика. Тимошкін застережливо шикнув — хлопці притаїлися. Стало дуже тривожно й тихо, тільки навколо густо сіялись-шелестіли сніжинки. Крізь їхній шерхіт в кукурудзі почулося тихе шастання, хлопці придивилися й побачили, як на польову рівнинку вийшло з кукурудзи кілька чоловік. Передній присвітив ліхтарем униз, ніби шукаючи чогось, — стало видно поли шинелі, чоботи. Там десь була траншея, і вони, мабуть, ішли побіля неї, присвічуючи на дно, поки не зникли в снігових сутінках. Певно, то були німецькі санітари: вони шукали своїх поранених.

Щербак стиха вилаявся й схопився з землі. Здобудько боязно відсунувся од Кеклідзе, до якого притулився од страху, і вже сміливіше взявся за його ноги. Тимошкін так само встав, щоб виконати останній обов'язок перед загиблим. Утрьох вони піднесли важке тіло до ровика, де лежав Скваришов. Щербак, обрушуючи чобітьми груддя, за руки опустив небіжчика в чорну яму, Здобудько піддержував ноги, а Тимошкін однією рукою притримував за широкий шитий пояс. Небіжчик любив усякі ремені, кобури, портупеї — все шкіряне, особливе... Тепер воно вже нікому не потрібне.

— Гайда, ще того принесем, — сказав Щербак, випростовуючись. — Закопаємо разом.

Удвох із Здобудьком вони кудись побігли через кукурудзу й незабаром повернулися із зв'язківцем, якого, стомлено сопучи, поклали на бруствер. То був здоровенний вусатий солдат, скорчена рука його чомусь не розгиналася й незграбно стирчала ліктем угору, а від шинелі, посіченої осколками, звисало ганчір'я.

Щербак стомлено сів коло небіжчика і, з півхвилини віддихуючись, вглядався в миготливий сніговий простір. Сніг погустішав і швидко припорошив солдатові вуси, землисте неголене обличчя.

— Закурити б, холера! Та нема.

— У Кеклідзе повинно бути, — сказав Тимошкін, згадавши, як вранці, ще в живого, у нього закурювали хлопці.

Щербак поліз в окоп, а Тимошкін знесилено опустився біля зв'язківця, вже не відчуваючи того, що. звичайно відчувають здорові люди поблизу небіжчика. Здобудько ж, певно, ще не переборов у собі страху до мертвого й понуро стояв напроти. Наводчик якусь хвилину порпався в окопі й виліз, тримаючи в руках маслянку з двома рильцями, в якій Кеклідзе носив махорку.

— Йому вже не треба, — сказав він. — Одкурив своє.

Затуляючись од вітру, Щербак скрутив цигарку, прикурив з-під поли й притих у зажурі...

— Трохи знайомі, — помовчавши, кивнув він на зв'язківця.— Колись на формуванні разом патрулювали. Веселий був дядько. Все про жінок розказував.

Щербак швиденько перекурив, і вони опустили зв'язківця до своїх двох хлопців. Потім Щербак і Здобудько взяли лопати.

Надійшов кінець. Вони зробили, що могли, — для живих, які відступили на схід, і для мертвих, що назавжди зосталися тут, на кукурудзянім узбіччі чужої землі. Ніхто не промовив на цьому нічному похороні ні слів жалю, ні хвали небіжчикам, пролопотіла тільки земля об палатку, як завжди, тупий біль стиснув серця та змокріли повіки. І добре, що простір окутала ніч і нікому не треба було одвертатися й ховати ту невільну слабість...

Розділ другий

Зовсім уже самотні і нічим більше не зв'язані з тим клаптиком землі, на якому вони два тижні жили й билися з ворогом, хлопці рушили на схід.

Якийсь час ішли кукурудзою, продираючись крізь її стеблисті густі зарості. Було темно, холодно й вітряно. Від шерхоту підмерзлого кукурудзяного листя зовсім не чути було, де що робиться. Але, здавалося, навколо все притихло. Тимошкін ніяк не міг заспокоїтися від того, що сталося сьогодні, а може, від рани чи ще від чого, і весь час тремтів, як у пропасниці. Щербак своїм дужим тілом розсовував тугі стебла, за ним ліз замковий, увесь час захищаючи здоровою рукою поранену. Останнім плентався Здобудько.

Гірко це було й прикро — в кінці війни, після стількох перемог і удач переживати нещастя розгрому. Коли б хоч їх зосталося більше, а то занадто вже небезпечно й сумно було втрьох ховатися на чужій землі, остерігаючись кожного шереху і кожного руху. Добре, що в цій біді поруч надійний товариш, з яким зв'язує тебе щось більше, ніж просте полкове знайомство. В цьому розумінні Тимошкіна трохи втішала присутність Івана Щербака. Поки живий був наводчик, хлопцеві легше було переносити всяке лихо, і вдвох з ним він без страху пішов би на край світу.

Колись, ще в Молдавії, Тимошкін прийшов у цей полк із запасного, де його місяців зо два вчили на автоматника, і тому про гармати він мав тільки приблизне уявлення. І от сталося так, що, певно, через помилку штабників він потрапив у ту команду, з котрої поповняли артилерійські батареї дивізії. Командир одної батареї, який приймав їх, дізнавшись, що Тимошкін не має потрібної йому спеціальності, наказав повернути його на збірний пункт, щоб звідти послати в піхоту. Перед тим вони зробили великий марш, добираючись до фронту, хлопець при своєму малому рості і не дуже великій силі зовсім підбився і вигляд мав у той час, звичайно, дуже кепський. І тоді єфрейтор Щербак, який із старшиною повинен був супроводжувати їх у полк, попросив у комбата дозволу взяти його в свою батарею. Невідомо, як йому вдалося вмовити капітана, але вже за одне те Тимошкін вдячний був цьому хлопцеві. Мало того, Щербак ще взяв його в свою обслугу, в якій сам був за наводчика, навчив Тимошкіна артилерійської справи, а згодом став і товаришем.

Хто він йому був? Ні родич, ні земляк — зовсім не знайомий фронтовик-хлопець. А тепер ось Тимошкін — його заступник, замковий. Щодня вони стояли попліч за гарматою, разом гнули в окопі голови під час бомбування, разом мерзли на холоді, гріючи один одного своїми тілами. Щербак був мовчазний, стриманий, часом занадто впертий, але справедливий. А ще він був сміливий. У Тимошкіна не було жодної медалі, а він уже має орден Слави й орден Червоної Зірки.

Нарешті кукурудза закінчилася, і наводчик першим вийшов на вже стемнілий, затуманений снігопадом простір. Шурхіт кукурудзи стих, і навкруги стало надзвичайно насторожено. Снігова крупа все сипалася, попереду видно було безлюдне зимове поле, і на його тьмяній рівнині вони побачили недалеко самотню постать. Швидкою ходою чоловік простував кудись уздовж кукурудзи, мабуть, у той же бік, куди йшли й вони. Насторожено придивившись, Щербак притишено гукнув:

— Гей!

Ніби спіткнувшись, невідомий одразу ж спинився, оглянувся, але, певно, не помітивши їх, знову підбігцем попрямував у своєму напрямку.

— Хтось із наших, — упевнено сказав Щербак і дужче гукнув: — Гей, зачекай!

Присипаною снігом стернею вони пішли до нього, чоловік насторожено чекав, притискаючи до грудей наставлену на них зброю. Та ось стало видно його незав'язану шапку з розтопірченими навушниками — вона остаточно вже впевнила, що це не ворог. Щербак, ідучи попереду, спокійно закинув на плече автомат, хлопці придивлялися до окутаної мороком постаті. Чоловік, ніби остовпівши, тривожно чекав.

— Еге, то ж земляк твій, — оглянувшись, гукнув Щербак.

Підійшовши ближче, Тимошкін побачив, що то справді його земляк, писар полкового штабу, сержант Блищинський. Давно вже, мабуть, од самої дунайської переправи, вони не бачилися, хоч і служили в одному полку. Правда, в тому не було нічого дивного — різні в них були справи й різні обов'язки, і тому не дуже часто сходилися їхні стежки. Один, як то кажуть, терся коло штабу, а другий день у день тупав полями за піхотою, тільки й знаючи, що копати землю та тягати гармату.

Блищинський, понуро придивившись до них, теж впізнав Щербака й Тимошкіна і, здається, невдоволений тим, що вони його затримали, сказав:

— Ну, а я думав... Давайте скоріше! А то німці.

Вони оглянулися, — справді, треба остерігатися, бо

до поля бою, де вже з'явилися німці, було зовсім недалеко. Поки вони приглядалися один до одного, там, за кукурудзинням, де зосталася їхня гармата, прогарчала машина й почувся якийсь приглушений голос. Добре, що вечірній снігопад завішував уже зимовий простір.

Щербак, не спиняючись, ішов уперед, а Тимошкін з Блищинським — поруч. Було вітряно й не по-фронтовому тихо, тільки шерхотіла збоку кукурудза, а попереду, десь далеко й ледве чутно, раз по раз гахкали вибухи. Певно, неабияк стурбований тим, що трапилося, Блищинський ішов швидко, загрібаючи чобітьми м'який сніг і оглядаючись на всі боки.

— Ну, досиділися! Дав німець перцю? Ех ви, вояки розхвалені! А ще артилерія! Де ж ваші яшки? Мабуть, розбіглися хто куди? І гармати покидали?

Це він казав про них, артилеристів, — казав з неприхованою зневагою, з глумом, тоном роздратованого військового начальника, який має право пробирати підлеглих.

— Нема вже кому розбігатися. На вогневій позакопували, — затамувавши досаду, відповів Тимошкін. — А ти чого відстав?

— Бо дурень — з пораненим майором Андрєєвим возився. А він помер. Ось документи забрав, — він поплескав по сумці, що на довгому ремінчику теліпалася аж біля колін.

Ще одна смерть і те, що Блищинський все ж таки по-солдатському поставився до чоловіка, їхнього спільного начальника, трохи зм'якшили холодну настороженість Тимошкіна до нього, хлопець подумав, що й писар, видно, хапнув горя за сьогодні. Стримавши зітхання, він довірливо сказав і про свою біду:

— А ми гармату покинули. Коней побило...

— Покинули? І не зірвали? — якось фальшиво здивувався Блищинський і, поводячи сюди-туди худе, довгоносе обличчя, глумливо сказав: — А ви забули, хлопчики, що за це — трибунал?

Щербак, байдужий до їхньої розмови, швидко йшов уперед, а в Тимошкіна від тих слів Блищинського знову затремтіла всередині непевна ворожість до нього. А його земляк, здається, був байдужий до їхніх справ і тепер мовчав, заклопотаний своєю невдачею. Він ступав широко й поквапливо, а Тимошкін поступово відставав, бо стомився та й не дуже хотів іти поруч. Він знав давно, що люди вони різні і навряд чи зможуть колись зрозуміти один одного. Ззаду за його спиною скоро тупав низенький Здобудько, приклад його гвинтівки на довгім ремені ледве не черкався об землю. Старий незабаром догнав хлопця, й вони пішли разом.

Неприємне й суперечливе почуття ятрило і без того розтривожену душу Тимошкіна.

До Щербака й Здобудька він уже звик, хлопець бачив їх коло себе в добру й лиху хвилину і знав, на що кожен з них здатний.