Фронтова сторінка - Сторінка 3

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Блищинський же поруч з ними був людиною випадковою, характер мав особливий, зовсім не такий, як у них. І через це, а може, від його недоречного нагаду про трибунал, чи від чогось іншого в Тимошкіна заворушилось невдоволення, що з'явився він тут у цей ось важкий час. Не думалось, а якось відчувалося, що в такій великій біді краще б їм бути без нього. Вони, всі три артилеристи, були рядові, об'єднані попередньою службою, однією бідою й однією турботою — якнайскоріше добутися до своїх. А Блищинський був їм чужий.

Правда, вони з Тимошкіним були земляки, з дитинства знали один одного, хлопчаками вони вибігали всі сільські стежки, вилазили всі дитячі схованки. Але саме звідти, з дитинства, і взяла свій початок його неприязнь до цього хлопця. Скільки потім у армії не доводилося їм зустрічатися, Тимошкін ніколи не відчував до нього тієї щирої й світлої радості, яка охоплює кожного при зустрічі з земляком на війні.

З низького, осілого майже до самої землі неба косо падав сніг, шмагав обличчя північний вітер, як і раніше, наскрізним гострим болем обзивалася якась жилка в пробитій долоні Тимошкіна. Блищинський, навіть не оглянувшись на земляка, який відставав, швидко йшов, поки не догнав Щербака. Так вони й пішли вдвох — Іван розвалькуватою, широкою ходою здоровила, а Блищинський якось вихитуючи ногами, в перешитій по-офіцерському шинелі, з сумкою на боці. Дужі й здорові, вони розмовляли про щось, Блищинський, видно, в чомусь уже переконував Щербака, показуючи рукою в бік від того напрямку, куди вони йшли. Тимошкін знав, що він не звірятиметься на Івана, а домагатиметься, щоб командувати самому й накидати їм свою волю. Блищинський такий був змалку, завжди пнувся в усьому випередити інших, якщо це було вигідно йому, і терся біля тих, хто був сильніший за своїх товаришів. Тепер він швидко визначив, що з трьох на цьому полі визначніший за інших — Щербак, що він сильніший і, може, сміливіший, і тому почав зближатися з цим мовчазним хлопцем. Тимошкіна ж він уже не брав до уваги, бо той хоч і земляк, але був слабший, молодший, поранений, а тому для нього мало що значив.

Перегодом, боязно озираючись назад, пішов уперед і Здобудько. Тимошкін притомився, все більше відставав, і кривда, як біль, потихеньку точила його душу.

Буває ж так у житті, а особливо, мабуть, на війні, що чужа, незнайома людина може стати тобі ріднішою за рідну, а своя й знайома з якоїсь причини втрачає всі свої привабні якості. Тимошкін дуже добре зрозумів це за роки свого знайомства з Блищинським і півроку фронтової дружби з Іваном. Ні, він не ображався тепер на цього хлопця, і ніколи не сказав би йому про ці свої думки, бо знав, що Щербак ніколи не покине в біді, допоможе, а якщо поранять — винесе. Але тепер, стомлений, зоставшись позаду, він все більше відчував, як щемить усередині непогамована досада і все через те, що в супутники до його товариша набивався цей Блищинський.

Як і передні хлопці, Тимошкін старався йти швидше і все ж таки відставав, а вони, за розмовою, здається, не помічали того. Правда, він розумів, що йти треба швидко, бо коли вони не виберуться до світанку, то завтра їм буде кепсько. Та від усвідомлення цього йому не було легше. Якесь невиразно-тривожне передчуття підіймалося всередині в хлопця, і думалося, що все те приніс з собою оцей писар Блищинський.

Часто трапляється на війні, що гине найкращий, найсміливіший і товариський хлопець, а якогось задираку, себелюбця або нікчему не бере ні куля, ані хвороба. Так сталося і з його товаришами. Багато їх було — скромних, чудових його земляків, з якими провоювали вони два партизанські роки, але ось під час блокади, на порозі заповітного визволення, за кілька днів один за одним загинули вони — найкращі його хлопці. А Блищинський вижив. Він теж у той час був з ними в лісі, і не скажеш, що ховався, — сховатися там не було як, — просто йому щастило. І потім, уже в армії, з іншими, кращими й дорожчими, його, може, назавжди розлучила невблаганна воєнна фортуна, а з цим ось довелося разом потрапити в полк, і тепер він — рукою дістати — поруч.

Тимошкін не одразу зрозумів його: може, він тільки здається таким несимпатичним крутієм, а насправді, може, й нічого собі хлопець. Кепсько якось складається в житті, що все — і погане й добре — пізнається часом через біль невдач і помилок. Коли поруч немає розумного, доброго товариша, перші роки твого самостійного життя — як ті перші кроки в дитинстві — багаті на спотикання й штурхани.

Колись хлопці жили в одному селі. Їхні хати не те, щоб були поруч, та й ровесниками вони не були (коли Тимошкін пішов у перший клас, Блищинський вчився в четвертому), але в їхньому селі дітей було небагато, і малі товаришів собі не вибирали. Тому від раннього дитинства Володя з Гришкою товаришували — разом бавилися, пасли Грищиних гусей, бігали влітку по лісі, а взимку за три кілометри ходили в містечкову школу. Тимошкін, як молодший, у всьому тягся за Гришкою й старався, чим міг, догодити товаришеві, був йому відданий і щирий; той же часом не дуже шанував їхню дружбу і тим завдавав чимало кривди Тимошкіну. Найостанніший і найпам'ятніший випадок і тепер ще ятрить серце прикрістю,

...Сталося те одної давньої довоєнної зими. Тимошкін учився тоді в шостому класі, Гришка ходив у дев'ятий. Вчився Блищинський добре, вважався активістом у всіх шкільних починаннях, був членом учкому й незадовго перед тим вступив до комсомолу. На зборах чи мітингах він часто виступав "від імені школярів" і піднесено читав з папірця зарані складені промови. В числі його товаришів у той час були доросліші містечкові хлопці, він постійно з ними водився, і їхня дружба з Тимошкіним уже ледве тепліла. Тимошкін розумів, що ставав уже не потрібним йому, і особливо й не набивався, тільки в школу вони ходили все ж таки разом. Звичайно Тимошкін заходив до нього вранці, чекав, поки він одягнеться, поснідає, і тоді навпростець, через замерзле болото, вони йшли в містечко.

Одного разу, перейшовши вже те болото, вони вибралися на добре в'їжджену дорогу і йшли нею не поспішаючи. І ось коло одинокої придорожньої верби Тимошкін наступив на якийсь гаманець. Перед тим їх обминуло двоє саней з людьми, що їхали, певно, на базар у містечко. Знахідка їх, звичайно, зацікавила. В гаманці був паспорт, якісь папери, п'ятдесят карбованців. На ходу переглянувши, Гришка засунув гаманець у кишеню. Тимошкін сказав, що треба занести його в міліцію або віддати в учительську, але Гришка на те тільки засміявся й покепкував з наївності товариша. На великій перерві він з таємничим виглядом покликав Тимошкіна з класу й повів його в крамницю. Там Гришка купив цукерок, цигарок, дав меншому товаришеві п'ять карбованців грошей і сказав, щоб усе було шитокрито, а документи треба спалити. У Тимошкіна тоді невість що робилося в душі, — він і боявся, й ненавидів себе й Гришку, але хитрувата самовпевненість Блищинського якось збивала його з пантелику. Тимошкін побоявся палити документи, почав плакати, і вони домовилися, що гаманець з документами й рештою грошей оддадуть в міліцію.

Але Гришка, розваживши, перемінив ту ухвалу. На другій перерві він знову прибіг до Тимошкіна й сказав, що відніс у міліцію тільки гаманець та паспорт. Тимошкін злякався, а той лише сміявся, мовляв, усе буде гаразд, треба тільки мовчати про гроші.

І ось через день чи два вранці, перед самим дзвінком на уроки, в коридорі з'явився якийсь дядько в кожушку, директор і класний керівник. Всі вони йшли до дев'ятого "б", де вчився Блищинський. У Тимошкіна серце затенькало від страху, що їх викрили. Він уже хотів утекти, щоб сховатися, але перше, ніж зробити це, крізь одчинені двері з класу почув, як дядько дякував Гришці. Виявляється, він, як то кажуть, махнув рукою на свої п'ятдесят карбованців, йому дорожчі були документи, і в нагороду за "добрий" вчинок він дав Гришці червінця. Потім про цей благородний вчинок написала стінна газета, вчителі хвалили хлопця, а учні дивилися на нього, ніби на якогось героя. Ідучи того дня додому, Гришка курив цигарки "Червона зірка", посміювався й вихвалявся. Обурений і збентежений, Тимошкін кинув йому тоді ту пожмакану п'ятірку й висловив свій наболілий гнів. Блищинський розізлився, сказав, що він — дурень, звелів мовчати й пригрозив розправою.

Кілька днів після того Тимошкін ходив, мов у тумані. Вночі схоплювався з ліжка, кричав і плакав, налякав батька й матір, вони думали, що він захворів. Не раз підходив він до дверей учительської, але так і не зважився увійти туди, щоб розповісти, як усе трапилося. Блищинський же догадувався про його муки, але не розмовляв з ним і поводився погрозливо-холодно. Добре далася хлопцеві взнаки та його поступливість на дорозі і в крамниці.

Незадовго перед війною Гришка з батьками перебрався жити в містечко. У Тимошкіна тим часом з'явилися кращі товариші, і він уперше звідав справжню хлопчачу дружбу. З Гришкою вони тоді зустрічалися рідко. Ще через рік Блищинський закінчив десятий клас і вступив до медичного інституту. На той час неприязнь Тимошкіна до нього вже притупилася, але, як і раніше, Володя вважав Гришку за негідника.

Коли почалася війна і в містечку з'явилися німці, приплентався з міста й Гришка. Якийсь час він сидів на материній шиї, тинявся по містечку й придивлявся до нових порядків. Батько його, мобілізований на початку війни, десь пропав (може, відступив на схід, а може, й загинув), а до матері незабаром пристав приймак з оточенців. Під зиму, коли почала організовуватись поліція, приймака також утягли в цю зграю наймитів. Поліцай з нього був нікудишній, він заливав сліпи самогоном, двічі п'яний загубив гвинтівку, і начальство вигонило його із служби. Але поліцаї були потрібні, і його брали знову. Взимку ж у містечку організувалося інтендантство; школу й усі кращі приміщення німці перетворили на склади. У приміщенні сільмагу якісь приїжджі прислужники відкрили майстерню по ремонту амуніції й малярню, де фарбували всякі військові речі та вивіски. Ці вивіски й усякі оголошення німецькою й білоруською мовами розвозили по всій окрузі. І ось у цій малярні під весну опинився й Гришка Блищинський.

Майже рік чорною й білою фарбою мазав він на фанері, блясі й дошках кривулясті готичні літери, свастики, стрілки й усякі знаки, до яких німці були великі аматори.