Галапагос - Сторінка 27

Я з'явився вгорі на спостережному посту, і один із членів команди, швед, побачив мене. Він якраз напився. Моє обезголовлене тіло було повернене до корми, а руки підняті. В руках я тримав, наче баскетбольний м'яч, свою відтяту голову.

Отже, я, стоячи поруч із капітаном Адольфом фон Кляйстом на містку "Баійї де Дарвін", був невидимий, і ми чекали закінчення нашої першої ночі у відкритому морі після поспішної втечі з Гуаякіля. Капітан усю ніч не спав і був уже тверезий, але страждав од страшенного головного болю, що його в розмові з Мері Хепберн порівняв із "золотим свердлом поміж очей".

Мав він і інші сліди своєї ганебної поведінки напередодні ввечері — садна й подряпини, що їх дістав, коли не раз падав, намагаючись вилізти на дах автобуса. Капітан, звісно, ніколи б так не нажлуктився, якби знав, що на нього ляже бодай якась відповідальність. Він уже пояснив це Мері, яка також усю ніч не склепила очей, доглядаючи 'Джеймса Уейта на верхній палубі, ближче до корми та офіцерських кают.

Уейта поклали саме там, підмостивши під голову згорнену блузу Мері, бо на решті судна було надто темно. Нагорі, коли сховався місяць, принаймні було трохи видно від зірок. Потім, коли зійде сонце, *Уейта мали перенести до каюти, щоб він не розжарився до смерті на голих металевих пластинах.

Решта пасажирів залишились на човновій палубі внизу. Селіна Макінтош спала в центральному салоні, підклавши під голову замість подушки собаку; там же знайшли притулок і шестеро дівчаток канка-боно. Вони лягли так, щоб бути одна для одної ніби подушкою. Хісако ночувала теж на носі, але не в центральному салоні, а в туалеті, втиснувшись між унітазом та раковиною для вмивання.

"Мандаракс", якого Мері передала капітанові, лежав у шухляді на містку — в єдиній шухляді на всьому судні, в якій хоч щось було. її залишили трохи висунутою, тож "Мандаракс" слухав і перекладав багато чого, що там казалося протягом ночі. Через випадковий збіг обставин він перекладав усе на киргизьку мову, в тому числі й капітанів план дій, а саме: вони мають іти прямим курсом на галапагоський острів Бальтру, де є й доки, й аеродром і невелика лікарня. Там-таки є й досить потужна радіостанція, тож вони дізнаються напевне, що то були за два вибухи і як себе почуває решта світу в тому разі, якщо випала величезна метеоритна злива або, як припускала Мері, розпочалася третя світова війна.

Отож і цей план з таким самим успіхом можна було перекладати не на киргизьку, а на будь-яку іншу малозрозумілу мову, бо курс вони тримали такий, що з Галапагоськими островами напевне б розминулися.

Щоб збитися з курсу, досить було й капітанового невігластва. Та він іще збільшив помилки, коли вночі, ще не прохмелівши, заходився раз по раз міняти курс — мовляв, щоб не попасти під метеорити. Великий мозок підказував йому, нібито зоряний дощ не вщухає. Щоразу, вздрівши зірку, капітан боявся, що вона впаде в океан і викличе припливну хвилю.

Тож він і міняв курс, щоб ця хвиля прийшлася на ніс судна. А коли встало сонце, йому, завдяки його великому мозкові, вже не страшно було опинитися де завгодно й пливти куди завгодно.

Тим часом Мері Хепберн, то засинаючи, то прокидаючись і дбаючи про Джеймса Уейта, робила те, на що сучасним людям мозку вже не вистачає. Вона вдруге проживала своє життя. Ось вона знов дівчина й лежить у спальному мішку. Ледве розвиднилося, коли її пробудив жалібний крик дрімлюги. Мері зупинилась на ночівлю в заповіднику штату Індіана — живому музеї, на клапті первозданної землі, якою вона була ще до європейців; колись ті проголосили, що не потерплять .жодної рослини чи тварини, які не придатні до їжі або яких не культивує людство. Коли юна Мері виткнула голову зі свого кокона — спального мішка, то побачила напівзогнилі колоди та не зіпсовану греблями річку. Вона лежала серед запаху прілого листя, створеного віками відмирання та розпаду. Тут було безліч харчів, якщо ти мікроорганізм або здатний перетравлювати листя, але ситним сніданком для людської істоти, якою Мері була мільйон і тридцять років тому, тут і не пахло.

Ще тільки почався червень. Повітря було цілюще.

Пташиний крик, який вона почула, долинув із заростів вересу та сумаху за півсотні кроків. Мері вдячна була цьому будильникові, бо й сама, коли лягала спати, мала намір прокинутись рано-вранці і уявити собі, що спальний мішок — то її кокон, і видертись із нього в любосній знемозі, як оце тепер робила з усією життєрадісністю повноліття.

Яка радість!

Яка насолода!

Було чудово, бо подруга, яку вона взяла з собою, ще спокійно собі спала.

Тож Мері крадькома, обережно ступаючи, перетнула галявину, щоб побачити в лісовій хащі ту ранню пташку. А натомість перед нею з'явився високий, худорлявий і серйозний на вигляд молодик у матросці. То він скрикував пронизливим криком дрімлюги. Це був Рой, її майбутній чоловік.

Мері стояла роздратована, збита з пантелику. Особливо ексцентричною деталлю тут, так далеко від моря, їй здавалась матроска. У неї було таке відчуття, що цього вторгнення їй, мабуть, слід побоюватись. Та якщо цей дивак надумає переслідувати її, то муситиме спершу продертися крізь вересові хащі.

Вона була одягнена, як спала, тільки не взута, в самих панчохах. Він, однак, почув її кроки, бо мав напрочуд гострий слух. Такий був і його батько. Це була їхня сімейна риса. Він заговорив перший:

— Привіт!

— Привіт,— озвалась Мері. Потім вона пояснить, що була певна: у цьому раю земному вона сама-одна — та ось несподівано, наче з-під землі, постає це створіння в матросці й поводиться так, ніби все тут — його. Рой, проте, заявить, що саме вона мала, по суті, такий вигляд, ніби все належить їй.

— Що ви тут робите? — спитала вона.

— Я не знав, що в цій частині заповідника можуть спати люди,— відповів він. І мав цілковиту рацію, Мері це знала. Вони з подругою порушували правила цього живого музею, перебуваючи там, де вночі дозволено перебувати лише нижчим тваринам.

— Ви моряк? — запитала вона.

Рой відповів ствердно, хоч, мовляв, як сказати правильніше, то моряком він був донедавна. Оце щойно демобілізувався з військового флоту і перед тим, як поїхати додому, подорожує автостопом по країні. І значно охочіше його підбирають тоді, коли він у матросці,

Нині нікому не спаде на думку запитувати, як Мері в Роя, "Що ви туї робите"? Причини, щоб бути в певному місці, тепер такі незмінне прості й очевидні. Ніхто не стане плутано розповідати, як ото Рой: що демобілізувався у Сан-Франціско, одержав готівкою гроші на квиток додому, купив собі спальний мішок і подався автостопом у мандрівку до Великого каньйону, Йєллоустонського національного парку та інших місць, де завжди мріяв побувати. Особливо його зачарували птахи, до яких він навчився звертатися їхніми голосами.

А якось Рой почув по радіо в автомобілі, що в цьому невеличкому заповіднику штату Індіана бачили пару білодзьобих дятлів — виду, що вважався давно вимерлим. І він одразу поїхав сюди. Історія з дятлами виявиться містифікацією. Ці великі, гарні жителі первісних лісів справді вимерли, оскільки людські істоти знищили всі їхні природні середовища. Не було вже для них достатньої кількості гнилих дерев, спокою та тиші.

— Над усе вони потребували спокою і тиші,— мовив Рой. — Як, мабуть, і ми з вами. І мені шкода, що я потурбував вас. Але я не робив нічого такого, чого б не робив птах.

У її великому мозку щось клацнуло, коліна затремтіли, в животі похололо. Вона закохалась у цього чоловіка.

Нині ніхто про таке не згадує.

2

Марення Мері Хепберн урвав Джеймс Уейт такими словами:

— Я вас дуже кохаю! Прошу, вийдіть за мене заміж. Я такий самотній... Я гак боюсь...

— Бережіть сили, містере Флемінг,— мовила вона. Він пропонував їй одружитись раз по раз цілу ніч.

— Дайте мені руку,— попросив він.

— Щоразу, як я даю вам руку, ви її не відпускаєте.

— Обіцяю, що відпущу.

Вона простягла йому руку, і він кволо стиснув її. Він не марив ані майбутнім, ані минулим. Окрім серця, що ледве тріпотіло, в ньому мало що лишилось, так само, як і в Хісако Хірогуті, що втиснулась між розхитаним унітазом та раковиною для вмивання на нижній палубі. Окрім плода й матки, у неї теж лишилося не багато.

Хісако, подумала Мері, не має задля чого жити, крім її ненародженої дитини.

Люди й досі, як завжди, гикають, і досі сміються, коли хтось пукне. І досі вони намагаються втішити хворого лагідним тоном. Цей тон, супроводжуваний чи ні словами, передає хворому те, що він хоче почути, як і Уейт мільйон років тому.

Звертаючись до Уейта, Мері казала багато чого, але досить було самого її тону, щоб він почув: "Ми вас любимо. Ви не самотній. Все буде гаразд". І таке інше.

Певна річ, жоден із теперішніх утішників не має за плечима такого складного любовного життя, як у Мері Хепберн, і жоден страдник — такого складного любовного життя, як у 'Джеймса Уейта. В нинішніх людей, коли йдеться про любов, усе зводиться до одного і найпростішого: був у партнерів період нересту чи ні. За теперішніх часів чоловіки й жінки починають жваво й безпорадно цікавитись одне одним, гульками на плавцях і всім іншим тільки двічі на рік або — це тоді, коли бракує риби — лише раз на рік. Так багато залежить нині від риби.

Що ж до Мері Хепберн та * Джеймса Уейта, то ці могли через любов з'їхати з глузду — за сприятливих обставин — майже будь-коли.

На тій верхній палубі, перед самим сходом сонця, *Уейт справді кохав Мері, а Мері справді кохала його — чи, правильніше сказати, того, за кого він себе виставляв. Усю ніч Мері називала його "містер Флемінг", і він не просив, щоб вона зверталася до нього на ім'я. Чому? Бо не міг згадати, яке саме в нього фальшиве ім'я.

— Я вас зроблю дуже багатою,— мовив "Уейт.

— Добре, добре,— погоджувалась Мері,— не хвилюйтесь.

— Складні проценти на капітал,— казав він.

— Бережіть сили, містере Флемінг,— відповідала вона.

— Прошу вас, вийдіть за мене! — благав він.

— Поговоримо про це, коли потрапимо на Бальтру,— казала вона. Бальтру Мері назвала йому як мету життя. Вона воркувала й мурмотіла до нього всю ніч, розповідаючи, які чудові речі чекають їх на Бальтрі, неначе Бальтра була таким собі раєм, і святі з ангелами мали вітати їх на причалі, не кажучи вже про достаток їжі та ліків.