Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 110

Суворий Катон, агеластичний наш праотець Крас, людиноненависник Тимон Атенський, Геракліт, сміхозневажник, хоть сміх людині притаманний, і ті б пожвавішали на гук цієї знадливої музики і на вид юнаків, цариць і німф, що шпарко і розмаїто рухалися і пересувалися, підскакували, гасали, скакали і кружляли так спритно, що ніхто нікому не заважав. Що менше лишалося гравців на бойовищі, то цікавіше було стежити за хитрощами і каверзами, з допомогою яких вони одне одного переймали, як їм музика підказувала. Ба більше: якщо понад-природне це видовисько баламутило наші змисли, вражало наші уми і стрясало всю нашу істоту, то ще дужче хвилювали і жахали наші серця звуки музики, і нині вже не здавалося цілком неймовірним, що Ісманій, сидячи за одним столом з Александром Великим і ділячи з ним мирну трапезу, спровокував його під дією таких модуляцій скочити на рівні і взятися до зброї. У третьому турнірі переміг золотий цар.

Під час танців цариця непомітно зникла, і більше ми її не бачили. Прислужники Гебера провели нас до нього і, виконуючи царицине веління, занесли нас до списків. Потім, добравшись до порту Матеотехнії, ми, ловлячи ходовий вітер, поквапилися піднятися на борт, а то б довелось нам чекати до кінця третьої місячної кватири.

Розділ XXVI

Як ми висіли на острові Годосі[497], де шляхи ходять

Два дні ми пливли, і от перед нами постав острів Годос, де ми узріли річ незвичайну. Дороги тут — істоти живі, якщо слушна думка Арістотеля про те, що відмінною прикметою істоти живої є її здатність рухатися самотужки. І справді, шляхи тут ходять, як живі, і є серед них шляхи блудні, не кажи ти планети, шляхи нахожі, шляхи сплетені, шляхи скрижовані. Я почув, як мандрівці часто питають у місцевих мешканців: "Куди ця дорога іде? А он та?" А їм відповідають: "Між Півднем і Феверолем, до такої-то парафії, до такого-то міста, до такої-то річки". І подорожани, потрібну їм путь обравши, не труждаючись і не здорожуючись, добираються, куди призначено: це як сісти до суденця в Ліоні і допливти по Роні до Авіньйона чи Арля. Але, як ви самі здорові знаєте, далеко не все йде гладесенько-рівнесенько і на світі нема нічого досконалого, а тому й тут, як нам сказали, існують люди з числа чатувальників доріг і гранярів бруку, і бідолашні дороги бояться їх і тікають, як від опришків. Люди ці сочать нахожі шляхи і ловлять їх, наче вовків, арканом або ж, наче бекасів, тенетами. У мене перед очима одного такого чоловіка схопило правосудия за те, що він помилково, ні в тин ні в ворота, обрав шлях спудея, тобто найдовший, а інший, навпаки, хвалився, що обрав стежку найкоротшу, себто стежку війни, і що завдяки такому вдалому вибору перший доскочив свого.

Карпалим з цієї нагоди сказав Епістемону, що якось бачив, як той, наставивши дашком долоню, мочився під парканом і його, мовляв, тепер не дивує, що Епістемон перший являється на вранішній вихід доброго Пантагрюеля, бо в нього, мовляв, куцачок і як слід верхи не натупаний.

Я побачив на цьому острові Бурзький гостинець, зауважив, що ходить він черепашачою ходою, і в очі мені впало, як він зі страху давав дмухача, узрівши підводчиків, — а що як підводчики затопчуть його кінськими копитами і переїдуть підводами, от як Туллія переїхала колісницею свого батька, Сервія Туллія, шостого цезаря римського.

А ще я там упізнав добрий давній Ферратський шлях, що йде від бескеття і береться нагору таким собі великим ведмедем. Побачивши його здалеку, я несамохіть подумав, що так удають святого Ієроніма, як лева ведмедем замінити: шлях цей такий достоту хиренний, і така сама в нього біла розкошлана борода (для вас це льодовики); на ньому висіли буйні, неоковирні соснові рожанці, і він нібито колінкував, а не стояв і не лежав, і бив себе в груди гострими каменюками. Я жалів його і боявся. Нас відкликав убік місцевий бакаляр і, показуючи на гладеньку білу і подекуди соломою присипану дорогу, сказав:

— Тепер ви не знехтуєте думкою Талеса Мілетського про те, що вода початок усього, а також твердженням Гомера, що все бере початок в океані. Ось ця сама дорога вийшла з води і до води повернеться; два місяці тому тут плавали в суденцях, а нині по ній їздять возами.

— Теж мені дивина (сказав Пантагрюель). У нашому світі відбувається по п'ятсот таких метаморфоз, а то й більше.

Потім, придивившись до розтечі рухливих шляхів, він сказав нам, що Філолей і Арістарх саме на цьому острові філософували, а Селевк тут виснував, що насправді довкола своїх бігунів крутиться не небо, а земля, хоть нам і бачиться навпаки: адже, як ми пливемо по Луарі, нам здається, ніби дерева на березі йдуть, тоді як вони нерухомі, а рухає нас хід судна.

На кораблі повертаючись, ми побачили, як неподалік від берега збираються колесувати трьох чатувальників шляхів, які самі потрапили в капкан, і що на малому вогні підсмажують одного страшенного лотра, який, гранячи брук, зламав йому ребро; нам сказали, що це дорога нільських гребель і гаток.

Розділ XXVII

Як ми поминули Острів дерев'янки і про орден братів курник

Потім ми підпливли до Острова дерев'янків, які, звичайно, каші ніколи не просять; проте острівний цар, Беній Третій, зустрів нас дуже гостинно і після напійки повів нас оглянути монастир, заснований, закладений і збудований ним для братів курник, — так він узивав цих ченців і зараз же пояснив, що на материку мешкають покірники і сервіти Пречистої, item[498] славні і шановані брати мінорити, бемольники папських булл, брати мініми, копченооселедники, а також брати восьмушники, а вже куцішого імени, ніж курники, для монаха й вигадати годі. За статутом і оприлюдненою грамотою Квінти, що так до островиків лицювали, вони були вбрані, як критники, ось тільки, скажімо, в анжуйських бляхарів простьобані коліна, а в цих дахарів животи були з набивкою, тому що тут дуже шановано перебивників животів. Матню вони носили таким собі чопанцем, причому кожен ченчик був двоматнистий: одна матня спереду, друга матня ззаду, і ця двоматнистість мала б уособлювати собою якісь святотаємні і страшенні секрети. На ногах вони мали черевики, круглі, наче кринички, цим мешканців Піщаного моря наслідуючи; до того ж бороду вони голили, підошви на їхньому взутті були обцвяховані, а щоб усім було розумно, що до Фортуни їм байдуже, вони голили і вискубували в себе буцімто свинячу щетину, заріст на карку, від маківки аж до лопаток. А спереду, від скроневих кісточок, волосся в них кучмилося й кущилося як-попадя. Так вони протифортунили, вдаючи, нібито їм не залежало на земних благах. А щоб показати свою цілковиту зневагу до ворожої Фортуни, вони ще носили, тільки не на руці, як вона, а за поясом, як от чотки, гостру бритву, двічі вдень і тричі вночі гострячи її й правлячи.

До ніг кожного кріпилася кругла куля, бо, як відомо, таку кулю має Фортуна під ногами. Богородиця підв'язувалася у них спереду, а не ззаду; отож-бо облич у них не було видно, і вони могли вволю сміятися і над самою Фортуною, і над тими, кому пофортунило, стеменнісінько як наші дворки, коли на них так званий мармизник, або, по-вашому, півличина (старожитні охрестили цю напівмаску амуром, бо амур покриває багато гріхів). Що ж до карку, то в них він завжди відкритий, як у нас вид, а тому вони могли ходити як їм заманеться: і вперед животом і вперед задом. Як вони йшли вперед задом, то здавалося, що це і є природна їхня хода: черевики круглі, де треба, красується матня, а лице ззаду гладеньке і чисто виголене, і на ньому і два ока і рот, ніби на кокосовому горісі. Як же вони йшли вперед животом, здавалося, що вони у хованки грають. Любота на них глянути!

А жили вони так: ще й чорти навкулачки не билися, як вони залюбки натягали одне одному чобітки з острогами. Ось так у чобітках з острогами вони й спали або ж принаймні хропли, водночас окульбачуючи носа скельцями чи в гіршому разі окулярами.

Нас такий звичай дивував, поки ми не дістали пояснення; мовляв, Судний день застане людей на спочивку й уві сні. Отож, аби показати, що їм, не те що пестунчикам долі, стати на суд не страшно, вони й пухнуть у чобітках з острогами, готові спасти на коня на перше ж сурмління сурми.

У саме полудня (а їхні дзвони, як на церковних, так і на трапезних дзиґарях, були влаштовані за винаходом Понтанія, тобто підбиті найтоншим пухом, а замість била начеплені лисячі хвости), у саме полудня вони прокидалися і роззувалися, мочилися, хто хотів, калялися, хто хотів, проте всі, з принуки і ведлуг суворого статуту, широко і щедро позіхали і снідали цими позіхами. Цеє видовисько мене щиро втішало. Повісивши чобітки й остроги на козлах, вони спускалися у дворик, старанно мили руки і рота, потім сідали на довгий ослін і чистили зуби, поки ігумен їм не свистів, заклавши два пальці в рота; тоді кожен роззявляв вершу якнайширше, і позіхали вони з півгодини, а то й більше чи менше, це вже скільки там мав тривати, на думку ігумена, сніданок на те чи інше храмове свято. Після снідання вони влаштовували урочисту процесію з двома корогвами, на одній було гарно вдано Чесноту, а на другій Фортуну. Один курника ніс попереду корогву з Фортуною, другий ішов слідом, тримаючи корогву з Чеснотою і кропило, вмочене в меркурієву воду (Овідій описав її у Фастах), і цим своїм кропилом буцімто підганяв переднього курнику з Фортуною.

— Це проти (сказав Панурґ) Цицерона й академіків, на їхню думку, попереду має йти Чеснота, а Фортуна ззаду.

Проте нам розтлумачили, що їм так діяти і приписано, бо їхня мета — це відчухрати Фортуну.

Під час ходу вони дуже зграйно курникали крізь зуби якісь антифони, я цієї говірки не втяв; а все ж слухаючи пильніше, зауважив, що вони співають лише вухами. О, яке це сладкозвучіє, і як зливалося воно з грою дзвонів! Тут уже незграйности бути не могло.

Пантаґрюель висловився влучно із приводу цієї процесії, сказавши так:

— Ви підмітили, вловили хитрощі курникання? Під час ходу вони вийшли в одну церковну браму, а ввійшли у другу. Вони устереглися ввійти туди, звідки вийшли. Гонором свідчусь, це люди хитрі, і не просто хитрі, а хитрющі, хитруни, хитрюги, і не тільки похитрі, а й на хитрощах ходять і хитрують, аж уже схитрилися і перехитрилися.

— Ця хитрість (сказав брат Жан) з окультної філософії запозичена, і я в ній ні бе ні ме.

— Тим-то (озвався Пантаґрюель) вона й небезпечна, що нам невтямки.