Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 38

— Невже ваше бздо таке плодюче? Ач які гарні чоловічі бобурки і жіночі мисі! Їх треба переженити, наплодять бурчимух!

Пантагрюель так і зробив; назвав їх пігмеями та й послав жити на поблизький острів, після чого їх там намножилось, як гною, і хоч журавлі ведуть із ними невпинну війну, вони хоробро відбиваються, бо ці людські вигризки (шкоти їх називають "ручками від шкребниці"), як щось не по-їхньому, впадають у пасію. Та воно через фізіологію й зрозуміло: серце у них мало не на гівні розміщене.

Тим часом Панурґ узяв дві склянки однакової величини, наповнив водою по вінця, поставив кожну на окремий дзиґлик, на відстані п'яти футів одна від одної, потім узяв списа п'ять із половиною фута завдовжки і поклав його на склянки так, щоб краї списа лежали на вінцях.

Потім узяв замашненьку коляку і, звертаючись до Пантагрюеля та його комбраття, сказав:

— Гляньте, панове, як легко ми переважимо ворожу силу. Достоту так само, як я оце прямо на склянках списа зламаю, не розсадивши їх і не розбивши, ба навіть крапелини не проливши, ми провалимо голови дипсодам, самі не поранившись і без усяких утрат. А щоб ви не думали, ніби це якесь чаромуття, нате, — звернувся він до Евстена, — самі ударте щосили колякою посередині.

Евстен ударив і перебив списа навпіл, і жодної краплі води не пролилося. Потім сказав:

— Я ще й не таке вмію! Гайда! Хай нас тепер бояться!

Розділ XXVIII

Як Пантаґрюель, схистившись, узяв гору над дипсодами та великолюдами

Після всіх цих розмов Пантагрюель покликав бранця і відпустив його, кажучи:

– Іди до свого царя у табір, повідом про усе, що ти тут бачив, і перекажи, щоб завтра опівдні він частував мене хлібом-сіллю; бо як тільки причалять мої галери, а це буде завтра вранці, не пізніше, я доведу йому, з мільйоном вісімсот тисяч комбраття і сімома тисячами височенців, усі ще вищі за мене, як нерозумно й необачно він учинив, удершись отак на мої землі.

Про морську підмогу Пантагрюель, звичайно, вигадав.

Полоненик відповів, що відтепер він його вірний раб, що був би радніший не лише не вертатися до своїх, а ще й битися проти них на боці Пантагрюеля, аби ж його дозвіл.

Пантагрюель не погодився, велів негайно йти, куди послано, дав йому банку з молочаєм та вимоченими в горілці перчинами і наказав віднести її цареві і сказати так: якщо цар із'їсть бодай унцію цього узварцю, не запиваючи, то може сміливо стати з Пантагрюелем на герць.

Але бранець почав його благати, молитовно склавши руки так, як просив під час битви. Пантаґрюель йому одвітував:

— Перекажи цареві те, що я тобі звелів, а потім уповай тільки на Бога, і він тебе не покине. Ось я, хоть який, як бачиш, могута, і вояцтва у мене без ліку, а проте не покладаюся ні на потугу, ні на вмілість мою, а вся моя віра в Господа, мого заступника, бо він ніколи не відвернеться від тих, хто звертає свої помисли і сподівання до нього.

Почувши ці слова, полоненик зачав просити узяти з нього розумний окуп. Пантаґрюель відповів, що його мета не грабувати і не лупити, а, навпаки, збагачувати і відпускати на волю.

– Іди (сказав він) з Богом і цурайся лихих людей, а то ускочиш у халепу.

Коли бранець пішов, Пантаґрюель так сказав своїм комбраттям:

— Хлопці, я набалакав цьому бранцеві, що ми чекаємо морської підмоги і що нападемо на них не раніше, ніж завтра ополудні, це на те, щоб вони, великого наїзду побоявшись, цілу ніч готувалися до відсічі й укріплювали табір. Але мій справжній намір полягає в тім, щоб напасти на них у перші обляги.

Одначе полишімо Пантаґрюеля з його апостолами і поговорімо про царя Анарха та його бойову дружину.

Полоненик, повернувшись, явився до царя і розповів про те, як прийшов височенний височенець на ймення Пантаґрюель, як він розшарпав і підсмалив шістсот п'ятдесят дев'ять лицарів, і лише він один урятувався, аби повідати про все цареві, до того ж, цей великолюд звелів передати цареві, щоб той завтра опівдні чекав його на обід, бо Пантаґрюель постановив на нього напасти.

Потім бранець передав цареві банку з узварцем. Але тільки-но цар проковтнув одну ложку, як горло йому обпалило вогнем, на язичку вискочив чиряк, а язик облупився, і якого помічного йому не давали, не полегшало, він тільки нив без краю, а ледь відірве кубок від рота, язик знову пече і горить. Довелося без упину лити йому в горлянку через лійку вино.

На нього дивлячись, капітани, баші і сердюки теж наважились покушати цього зілля, аби перевірити, чи справді воно викликає таку спрагу, але і їм сталося те, що й цареві. І вони так добряче нарізалися, що по всьому табору пішла чутка: хтось, мовляв, вернувся з полону і сказав, що завтра вранці треба чекати нападу, а тому цар і його отамани готуються до бою і все перекидають і перекидають чарку. А за ними і вся рать нализалась, налигалась і наликалась. Перепилися так, що повалилися посеред табору спати, як свині.

А тепер повернімося до доброго Пантагрюеля й оповімо про те, як він поводився далі.

Пішовши з того місця, де стояв їхній трофей, він узяв, як патерицю, щоглу зі свого судна, наладував на марс двісті тридцять сім барилець анжуйського білого вина, привезеного з Руана, прив'язав до паса бочку з сіллю, понісши її так само легко, як подружки ландскнехтів кошички, і рушив у путь зі своїм комбраттям.

На підході до ворожого табору Панурґ сказав Пантагрюелеві:

— Хочете, сеньйоре, добро вчинити? Зніміть із марса анжуйське біле і випиймо його по-бретонському.

Пантагрюель залюбки погодився, і вони стільки укутали вина, що у всіх двісті тридцяти семи барильцях жодної крапелиночки не зосталось, якщо не рахувати фляги з турської вивареної шкури, що її Панурґ налив про запас (він охрестив її Vade mecum[227]), та ще на денці бузи для оцту.

Потому як вони набуцались, Панурґ дав Пантаґрюелеві якоїсь диявольської приправи — суміш літонтрипона, нефрокатартикона, айвового повидла з майками та інших сечогонів. Нарешті Пантагрюель сказав Карпалимові:

– Ідіть у місто, стеребкайтесь, як щур, по муру, вам це завиграшки, і закликайте городян зараз же виступити і вдарити на ворога, а потім спустіться, візьміть запалену походню і підпаліть усі таборові намети і шатра. Відтак зарепетуйте своїм несвітським репетом і тікайте.

— Гаразд (сказав Карпалим), а що як я ще й усі гармати їм заклепаю?

— Ні, ні (сказав Пантагрюель), ліпше пустіть із димом їхні порохівні.

Послухавшись наказу, Карпалим негайно пішов, зробив усе, що йому звелів Пантагрюель, і комбраття, яке було там, виступило з города.

Підпалюючи намети і шатра, Карпалим так обережненько ступав по тілах, що ніхто й не ворухнувсь, усі хропли собі любісінько і пухли. Опинившись там, де стояли гармати, він підніс ґнота до їхнього припасу, і це замалим не вийшло на лихе. Полум'я спалахнуло так швидко, що сіромаха Карпалим ледь не згорів, і, не був би він такий побігущий, спікся б, наче підсвинок; він рвонув звідти щодуху, як стріла з арбалета не зривається.

Перескочивши шанці, він зіпонув і желіпнув так, що можна було подумати, ніби то чорти зірвалися з цепу. Від його лементу прокинулися вороги, але знаєте як? Вони прочнулись очманілі, ніби їх збудив дзвін до утрені, у люсонців, так у тих цей дзвін називається почухай яйця.

Тим часом Пантагрюель розсипав із бочки сіль, а що вороги спали з розтуленими і роззявленими ротами, то він забив їм сіллю горлянки, і горопахи запирхали, як барани, і завопіяли:

— Ох, Пантагрюелю, нащо ти розкидаєшся головешками!

Нараз Пантагрюелеві приспічило одлити (давалося взнаки Панурґове зілля), і він набурив так щедро і рясно у їхньому стані, що всі табірники потонули, потоп затопив десять миль довкружжя, і, як свідчить літопис, якби тут була ще й батькова кобиляка і нацюркала стільки само, то потоп був би ще страшніший, ніж за Девкаліона, бо щоразу, як кобила сечила, розливалася річка, більша за Рону і Дунай.

Угледівши теє, вихідні з города сказали:

— Вони загинули лютою смертю, гляньте, кров так і цебенить.

Проте, узявши Пантагрюелеву урину за вражу кров, вони обманулися, обмарені відсвітом палахкотючих шатер і блідим місячним сяйвом.

Вороги ж, продерши очі й бачачи з одного боку пожежу, а з другого повінь і сечопотоп, не знали, що сказати і що подумати. Которі гомоніли, що настав кінець світу і Судний день і що все пожере вогонь, которі — що морські божества, такі як Нептун, Протей, Тритон та прочая, переслідують їх і що це насправді солона морська вода.

О, хто міг би тепер оповісти, як Пантагрюель потрактував отих триста велетнів! О моя Музо, моя Калліопо, моя Таліє! Надихни мене, покріпи мій дух, бо де мені взяти слів для опису цієї грізної битви? Ось вона, притичина, для суворого логіка, ось він, капканище, ось вона, труднація, де сам чорт ногу зламає!

Мені б тепер келих найкращого вина, яке будь-коли пили ті, хто цю правдомовну історію читатиме!

Розділ XXIX

Як Пантаґрюель побив триста велетнів, закутих у камінні лати, та їхнього отамана Вовкулаку

Бачивши велетні, що їхній стан затоплений, обачненько винесли на раменах царя Анарха з фортеці, достоту як син Еней свого батька Анхіза з підпаленої Трої.

Панурґ, угледівши їх, сказав Пантагрюелеві:

— А он, сеньйоре, і велетні йдуть. Упарте їх щоглою, ведлуг нашої давньої герцівницької регули, пора показати їм звагу, а ми теж не відстанемо, присягаюсь, я кластиму їх покотом. А що? Давид он завиграшки укландав Ґоліята. А потім цей дебелий курваль Евстен, сили в нього, як у чотирьох биків, теж не буде церемонитись. Мужайтеся, бийте їх чим-попадя!

А Пантагрюель у відповідь:

— Мужности у мене стільки, що можу ще й продати. Та бач, сам Геркулес не важився йти супроти двох.

— Оце перднули (сказав Панурґ) мені в носа. Порівнювати себе з Геркулесом! На Бога, та у вас у зубах більше сили, а в гузні більше тями, ніж у Геркулеса у цілому тілиську і в душі! Людина варта стільки, у скільки себе сама ставить.

Поки точилася між ними ця розмова, підійшов Вовкулака з усіма своїми великолюдами, глядь, аж Пантагрюель однісінький, от і повзяв він зухвалий і необачний помисел убити цього чоловічка. Звертаючись до своїх побратимів височенців, він сказав так:

— Гей ви, бахурі бездольники! Клянусь Магометом, як хто з вас сікнеться заломити он отого, ви у мене вмрете злою смертю.