Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 40

Там теж лютують пранці?

— Авжеж (сказав Епістемон). Такої сили пранцюватих я ще зроду не бачив. Їх там сто з гаком мільйонів, хто не мав пранців на цьому світі, того наділять ними на тому світі.

— Хвалити Бога (сказав Панурґ), мене це не обходить, бо я побував уже і в Гібралтарській щілі, куйовдився в Геркулесових протоках і мене вже чавило більше, ніж моропжу!

— Ож'є Данець торгує збруєю,

Цар Тигран — бляхар,

Ґальєн Відбудовник — кротолов,

Четверо синів Емонових — зубодери,

Папа Каліст голить рудки,

Папа Урбан — похлібець,

Мелюзина — посудниця,

Матабрюна — праля,

Клеопатра торгує цибулею,

Гелена влаштовує покоївок,

Семираміда ськає клошарам,

Дідона торгує підсливками,

Пентесілея — крес-салатою,

Лукреція — доглядачка,

Гортензія — пряха,

Лівія виготовляє ярмідянку.

Отож ті, хто був великою цяцею на цьому світі, поневіряються і животіють у мізерії на тому. І навпаки, філософи і всі, хто на цьому світі каланив, на тому пошилися у велике панство.

Я бачив, як Діоген бісив своєю пурпуровою тогою і берлом у руці Олександра Великого і як філософ віддрючкував його за те, що той погано полатав йому плюндри.

Я бачив Епіктета, гожо за французькою модою вбраного, під купою дерев, оточеного гуртом панянок, усміхненого, хмільного, танцюристого, щедрого і гостинного, і біля нього лежала купа екю з зображенням сонця. Над трельяжем красувалися написані за гасло йому такі вірші:

Стрибати, танчить, жартувать,

Червоні й білі вина пити,

А на дозвіллі, то вже й, м'ать,

Побрязкачі свої лічити.

Угледівши мене, він ґречно запросив мене випити, я погодився з дорогою душею, і ми з ним колупнули по-богословському. Аж це йде до нього Кір і просить, ради Меркурія, один деньє на цибульку, а то нема чим підвечеряти.

"Ба ні, — на те Епіктет. — Деньє не подаю. Ось тобі, шельмо, екю і пора тобі вилюдніти".

Зрадів Кір такому добутку, але всякі інші халамидники з потужників, що там вакуються, як-от Олександер Великий, Дарій та іже з ними, вночі пограбували його.

Я бачив, як Патлен, Радамантів скарбник, прицінявся до пиріжків, якими торгував папа Юлій:

"Почім десяток?"

"Три бланки" — відповів папа.

"А хоч (сказав Патлен) три удари палицею? Кете сюди пиріжки, паскуднику, а сам неси ще".

Бідолашний папа заплакав і пішов. Він сказав хазяїну-пиріжечникові, що в нього пиріжки забрали, а той так дав йому в шкуру, що тамта потім навіть на козицю не годилась.

Я бачив, як метр Жан Лемер, із себе папу строївши, змушував усіх колишніх царів та пап цілувати йому ногу, а потім, пишаючись як кіт на глині, благословляв їх і примовляв:

"Купуйте індульгенції, гультяйське гультяйство, купуйте, гаращо дешеві. Розгрішую вас від вина та грінок, чи то пак від вини та гріхів, і дозволяю вам лишатися мізерією поки віку".

Відтак він нагукав Каєта і Трібуле, кажучи:

"Панове кардинали! Дайте їм по буллі — кожному торохніть колякою під зад!"

Що й було зроблено як стій.

Я чув, як метр Франсуа Війон питав Ксеркса:

"Почім муштарда?"

"Один деньє", — відповів Ксеркс.

А Війон йому на теє:

"Геть ік лихій годині, потолоч! Такої ціни тут нема. Ти нам набиваєш ціну на харч!" І взяв та й сцикнув у шерітвас, як це роблять муштардники у Парижі.

Я бачив Вільного Лучника з Баньйоле — він інквізитор над єретиками. Він застукав Персфоре тоді, як той обсцикав мур, де було намальовано антонів вогонь. Лучник оголосив його схизматиком і був би спалив живцем, якби Морґан не підніс йому в рахунок профіциту та інших дрібних поборів дев'ять бочок пива.

Тут у слово вскочив Пантагрюель:

— Ну, розкажеш усі ці придибенції іншим разом. А зараз ось що скажи: як там трактують лихварів?

— Я бачив, — сказав Епістемон, — як вони по риштаках іржаві шпильки та старі цвяхи виловлювали, достоту, як у нашому світі жебраки, але за квинтал цього брухту дають заледве скибку хліба, да ще й відпускають видавцем. Тим-то ці побідаші іноді по три тижні у роті ріски не мають, а гнуть спину від зорі до зорі й усе сподіваються, що і в їхнє віконце засвітить сонце. Але вони там такі трудяги і такі двожильні, що про своє бідування забувають, ладні зі шкури вилізти за той мозолений гріш.

— А зараз віддамо належне (сказав Пантагрюель) їді. І закликаю вас, хлопці, промочити горло — нам доведеться киснути у вині цілий місяць.

Тут вони виставили батареї пляшок і справили бенкет із табірних припасів, але бідолашний цар Анарх так і не звеселився, і Панурґ зауважив:

— Якому ж ремеслу навчати тепер його царську величність? Треба, щоб він був добре підкований ще до того, як доведеться йому піти к нечистому.

— Справді (сказав Пантагрюель). Роби з ним що хоч, я тобі його дарую.

— Уклінно дякую (сказав Панурґ). Я від дарунків не відмовляюсь, а від вашого й поготів.

Розділ XXXI

Як Пантаґрюель вступив до столиці амавротів і як Панурґ женив царя Анарха і зробив його продавцем зеленого соусу

Після цієї блискучої звитяги Пантагрюель послав Карпалима до столиці амавротів оповістити, що царя Анарха взято в полон і що всі їхні вороги розбиті. Оповіщені цією новиною городяни стрункими лавами вийшли назустріч переможцю і з великою помпою і радісним тріумфом ввели його до міста, а в місті сяяли веселі вогні і на вулицях стояли круглі столи, угинаючись від потрав. Здавалося, що повернулась доба Сатурна, — з такою великою учтою і бучністю справляли свято.

На віче Пантагрюель заявив так:

— Панове! Коваль клепле, поки тепле. Тому, поки ми кріпко не заюрили, я хочу взяти штурмом усе Царство Дипсодів. Рушати в похід я поклав завтра після гулів, отож хай усі охочі йти зі мною на цей час будуть готові. Не те щоб мені бракувало людей, аби підбити країну, я своїми силами обійдусь, але я бачу тут таке многолюддя, на вулицях не протовпитися. Ось я й хочу взяти колоністів до Дипсодії і дати їм увесь цей край, наймальовничіший, найблагодатніший, найбагатший у світі, хто там був, може це підтвердити.

Чутка про цю постанову облетіла весь город, і назавтра на головному плацу зібралося мільйон вісімсот п'ятдесят шість тисяч одинадцять душ, не рахуючи жінок і дітей. І всі посунули просто на Дипсодію таким ладком, що їх можна було порівняти з синами Ізраїлевими, коли ті, вийшовши з Єгипту, переходили Червоне море.

Але перш ніж описувати цю виправу, я хочу сказати про те, як Панурґ повівся з полонеником, царем Анархом. Панурґ згадав розповідь Епістемонову щодо того, як на Єлисейських полях трактують колишніх царів та багатирів і як ті царі та багатирі заробляють хліб якимсь-то сороміцьким і ницим ремеслом.

І от одного дня він вирядив царя в полотняну синю купину, як звичайного чоловіка, та в морського крою плюндри, зоставивши босим, бо взуття, за його словами, тільки подобу псує, а ще він надів на царя синю шапочку з великою каплуновою трепіткою, ба ні, даруйте, здається, не з одною трепіткою, а з двома, і голубий, переполаса зелений, пас, кажучи, що така ліврея йому саме враз, бо він тепер обертає.

Убраного так Панурґ привів його до Пантагрюеля та й питає:

— Вам знайомий цей бамбула?

— Уперше бачу, — відповів Пантагрюель.

— Перед вами цар-сподар. Я хочу зробити з нього порядну людину. Ці царі-псарі всі лежні та подушкоспали, нічого не знають, ні до чого не голінні, тільки й уміють, що горопашним підданцям лихо кувати та світ ґвалтувати війнами, ради своїх прибаг і витребасів. Хочу, щоб він у мене приломився дещо робити — навчу його торгувати зеленим соусом. Ось-ну, кричи: "Кому соусу зеленого?"

Нетяга прокричав.

— Занизько береш, — сказав Панурґ і, піймавши його за вухо, почав утокмачувати. — Тягни вище: соль-ре-до! Оце так, соколику! Горлянка у тебе незлецька! Щасливе життя почнеться для тебе віднині, як ти перестав царювати.

І Пантагрюель тішився від усієї душі. Смію вас запевнити, що він був найдобріша тут, на відстань досягу шпади, людина.

Отак-то Анарх і пошився в непоганого продавця зеленого соусу.

Через два дні Панурґ оженив його зі старою потіпахою і сам урядив весілля з баранячими головами, смаженою свининою з гірчицею і битим-різаним із часником, причому п'ять возів цих наїдків Панурґ послав Пантаґрюелеві, і той упер усе, ще й облизувався, а з трунків там була грушівка і горобинівка, танцювали ж під музику найнятого від Панурґа сліпого скрипаля.

Після сніданку Панурґ повів подружжя до палацу, відрекомендував його Пантаґрюелеві й зауважив, показуючи на молоду:

— Вона боїться тепер бздіти.

— Чого б то? — вразився Пантагрюель.

— Бо вона (сказав Панурґ) уже надгризена.

— Що ти таке гомониш? — допитувався Пантагрюель.

— Бачиш (сказав Панурґ), коли смажать каштани, вони страшенно бздять; і от, щоб уникнути цього бзда, їх надгризають. Оскільки ця новоженка добряче надгризена знизу, вона більше не бздить.

Пантагрюель подарував молодятам хатинку в глухому завулку та ще камінну ступку, щоб соус готувати. Отак і зажили вони у власній господі, і з царя вийшов чи не найбідовіший з усіх продавців зеленого соусу, які водилися в Утопії. А втім, до мене докотилася поголоска, що малжонка дає йому затвору, а горопашний бевзь навіть не борониться.

Розділ XXXII

Як Пантаґрюель накрив язиком усе військо і що автор узрів у його роті

Коли Пантагрюель ступив із вояцтвом на землю дипсодську, дипсоди зраділи і поспішили здатися; самі йому при підході підносили ключі від усіх міст. Лише альмироди[230] на пню стали і відповіли його окличникам, що здадуться не інакше, як на почесних умовах.

— Як? (сказав Пантаґрюель). Домагатися ще чогось, коли зостається змирщину пити? Ну що ж, гайда! Доб'ємо в їхньому лігві!

Стали у шики, налаштувавшись наступати. У поході чистим полем їх заскочила злива, усі затрусилися з дюді і ну тулитись одне до одного. Тоді через отаманів Пантагрюель заявив, що це пусте, йому, понад хмарами, видно, що це мряка, ба навіть мжичка, хай військо вишикується, і він його накриє. Тут усі вишикувались зімкнутими колонами, Пантагрюель висолопив язика лише наполовину і накрив усіх, не кажи ти квочка курчат.

Тим часом я, повідач правдомовних цих оповідок, сховався під лопушиною, зарівно лопухатою, як арка Мантрибльського мосту. Коли ж побачив, як добре вони притаковилися, то рушив до їхнього укриття, але влізти туди не зміг, забагато там напхалося люду. Як той казав: довгий був би жупан, якби поли не короткі.