Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 43

А чого ж він цим домігся? При появі верблюда всі перепудились і вжахнулися; побачивши рябого чоловіка, одні кпили, інші гидилися цим страшним виродком, явною помилкою природи. Словом, цар хотів догодити єгиптянам і підігріти прихильність, цілком природну у підданців, але тільки вхопив шилом патоки. Аж ось коли до нього дійшло, що куди більше чарує і вабить людей щось гарне, гоже й довершене, а не смішне і виродливе. Відтоді він зненавидів і невільника і верблюда, і невдовзі і той і той, занедбані і занехаяні, ноги задерли.

Згадка про цей приклад кидає мене між страхом і надією, бо я боюся замість очікуваної втіхи здобути огиду, замість скарбу — присок, замість кралі — двійку, замість догодити моїм читальникам — роздратувати їх, замість розвеселити — образити, замість сподобатися — осоружитися, і дійде ця справа до того, чим закінчилася вона в Евкліонового півня, оспіваного Плавтом у Горнці і Авзонієм у Грифоні та ще деінде: цей самий когутик розгріб скарб, за теє його ток-ток у лобок і в торбу. А станеться таке, сам винен. А як ставалося вже колись, то може статися ще раз. Але не бути цьому, бий мене Геркулес! Я вірю, що всі вони такого особливого робу та своєрідного зробу, який у предків називався пантаґрюелізмом; завдяки цьому робу і зробу вони не зрозуміють зле того, що вилилося з душі щирої і нелукавої. Я не раз був свідком, коли вони, наткнувшись на порожні кишені, здобріли тим, що брали за дзвінку монету добрий намір.

А зараз повертаюся до своєї бочки. Нумо, дружки, шелепнемо! По повній, по повній, хлопці! Не смакує, не пийте. Я не з тих неприторенних п'яндиголів, які силують, приневолюють і силоміць змушують горілчаних братів і кумпанів сьорбати і сьорбати, та ще й за одним замахом, та ще й намонятися усмерть, а це вже казна-що. Хай усі чесні мочеморди, всі чесні подагрики, всі, в кого жадота, приходять до моєї бочки, і як не хочуть, не п'ють, а як хочуть і як вино смакує їхньому Вельможному Вельможеству, хай п'ють щиро, вільно, невимушено, нічого не платячи і не кремпуючись. Такий мій декрет. І не бійтесь, що вина забракне, як це сталося на весіллі в Кані Галілейській. Щоразу для вас розчоплюючи, я не забуватиму доточувати в дучку. Отож моя бочка буде бездонна. В ній грає живчик, невичерпне джерело. Такий був трунок у Танталовому кубку, чий образ шанувався серед мудреців-брахманів; така була в Іберії соляна гора, прославлена Катоном; така була золота віть, присвячена богині підземного царства й оспівана Вергілієм. Це був правдивий ріг достатку, повний веселощів і пустощів. І хоть іноді вам здасться, ніби вина тільки і є, що насподі, але денце ніколи не буде сухе. На дні її, як у Пандориній сулії, живе Надія, а не Безнадія, як у бочці Данаїд.

Затямте гаразд усе сказане тут і кого саме я запрошую, бо (щоб ніхто не купився), за прикладом Луцилія, який прямо заявив, що пише тільки для тарентян і консентинян, я розчоплюю її для вас, добрі люди, перепійці первого розливу, подагрики другої руки. А суціги-хабаролюбці з їхніми кендюхами, як лантухами, з їхніми дупельцями, як дуплами, хай не турбуються, не на їхній плащ дощик.

Про голови у квадратних шапках і всяких зоїлів теж не згадуйте, благаю вас, іменем чотирьох половинок, що вас породили, і благовісних щиколодок, що тоді їх парували. А ще менше про безскоромників, дарма що вони добрячі бражники, дарма що всі коростії, бо ніколи не висихають і знай тільки жують. Чому про них анітелень? А тому, що виросли вони не на добрі, а на злі, на тому злі, від якого ми просимо Господа нас визволити, хоть іноді перебираються на старців. Старій мавпі гарної міни не скроїти.

Агій на вас, собаки! Геть з-перед очей моїх, геть з-перед мого Сонця, балахонники бісові! Явились, сраки, обмовляти моє вино й артикули гнути на мою бочку? Ось бачите ціпуру Діогена — це він заповів після його смерті покласти її біля нього, аби він міг відганяти й періщити тогосвітних упиряк, псяюх-церберів. Ану геть, святенники! До вівців, вовкодави! Геть, оченашники, к бісу вас, ґаджга! Ви все ще тут? Я ладен зректися свого куточка в Папоманії, аби тільки мені вас запопасти. Киш-киш-киш! Гайда звідси! Чи заберетеся ви геть? Щоб вам не дристати без хлости, щоб вам сцяти тільки на дибі, щоб яритися тільки під палкуванням.

Розділ І

Як Пантаґрюель пересилав до Дипсодії колонію утопійців

Пантаґрюель, підхиливши під себе всю Дипсодію, перевів туди колонію утопійців числом, і це без жіноцтва та дітлашні, 9 876 543 210 душ, усіляких ремісників і викладачів усіх вільних наук, — так йому захотілося відродити, заселити і прикрасити цей досі малолюдний і переважно пустельний край. А їхнє переведення було викликане не стільки перенаселенням Утопії, де чоловіки й жінки плодилися, як сарана (ви самі здорові знаєте, що утопійці мали таких плодючих породителів, а в утопійок були утроби такі просторі, невситимі, міцні і так добре скроєні, що наприкінці кожного дев'ятого місяця щонайменше семеро дитяток, як чоловічої, так і жіночої статі, народжувалося в кожній родині, за прикладом народу юдейського в Єгипті, — якщо тільки Ліра не марить); а робилося це переселення не через родючість землі, цілющість підсоння чи інших благ Дипсодії, а щоб край чинив обов'язок і послух, взоруючись на прибульців, давніх і вірних його підданців, які цілий вік знати не знали, не визнавали і не шанували когось іншого, окрім нього, і які з пупка і з первомолоду, вкупі з материнським молоком усмоктали лагідність і доброту його панування, виплекані й вигартувані саме в цьому дусі; отож це утверджувало його в певності, що вони радше накладуть головою, ніж відмовляться коритися в усьому законному своєму державцеві, і хоч би куди закинула їх доля, не тільки вони самі і їхні одне під одним їхнього ложа діти житимуть так само, а ще й прищеплять свою вірність і свій послух племенам, приєднаним до їхнього царства.

Так воно й сталося, і він не омилився на своїх надіях. Якщо утопійці, ще як на селище прийшли, славилися відданістю і вдячністю, то дипсоди за кілька днів спілкування з ними переважили їх: бо люди, як їм щось до мислі, завжди беруться до нового діла з великим завзяттям. Вони тільки нарікали, беручи у свідки небеса і всі сили небесні, що абиж-то їм та почути про доброго Пантаґрюеля хоч трошки раніше.

Так ось, зарубайте, мочеморди, собі на носі: утримують і держать у шорах знов завойований край не тим (як хибно думають деякі тиранічні уми на згубу собі і ганьбу), що плюндрують, ґвалтують, топчуть, кривдять, гнітять і женуть племена залізними прутами; коротко, їдять і пожирають людей, як той цар, якого Гомер прозвав демовором, тобто владарем-людожером. Не стану в цьому притягувати за вуха давньої історії, а лише нагадаю те, що бачили ваші батьки та й ви самі, якщо тільки не були недолітками. Як того новорожденця, їх треба годувати, чукикати, тішити. Як того саджанця, їх треба підпирати, зміцнювати, захищати від усяких борвіїв, шкоди чи напасти. Як того виздоровника після тривалої і тяжкої немочі, їх треба плекати, берегти, підживляти. Хай у них самих визріє переконання, що нема на світі такого царя чи зверхника, якого вони менше б хотіли бачити ворогом і більше б прагнули мати другом. Власне: Озірис, великий цар єгипетський, підбив увесь край не так оружною рукою, як полегшенням податків, привчанням до здорового і праведного життя, запровадженням справедливих законів, своїми милостями і щедротами. Ось чому світ його охрестив великим царем Еверґетом (себто благодійником) — так Юпітер прозвав таку собі Памілу.

Гесіод, той у своїй Ієрархії ставить добрих демонів (або, як хочте, ангелів чи духів), як посередників чи зв'язківців між богами і людьми, над людьми, але під богами. А що небесні дари і багатства ідуть через них і вони наші одвічні доброчинці і проти всякого лиха заступники, то Гесіод прирівнює їх до царів, бо робити завше добро і ніколи зло — це суто царський промисел. Так Александер Македонський став світовим повелителем. Так Геркулес заволодів усім континентом, визволяючи землю від чудовиськ, гніту, бешкету і тиранії; він панував, ставлячись добре до підданців, дбаючи про рівність і справедливість, даруючи правний лад і закони, відповідні до умов у провінціях; поповнював те, чого бракувало, цінував те, що процвітало, не поминав лихом минуле, пускав у непам'ять усі попередні кривди; словом, діяв у дусі атенської амністії, об'явленої тоді, як одвагою і хитрощами Трасибула були винищені тирани (у Римі про цю амністію розповів Цицерон, а надав їй чинности цісар Авреліан).

Ось якими чар-зіллям, ворожбою, приворотами можна мирно утримувати те, що завойоване великими боями. Завойовник, байдуже, король він, князь чи філософ, пануватиме щасливо, якщо над Звагою поставить Справедливість. Звагу він показав у боях і перемогах, а його справедливість виявиться тоді, коли народною волею і прагненням запровадить закони, оприлюднить едикти, збудує храми і дасть права усім, як великий поет Марон пише про Октавіяна Августа:

Подужані уже без ремства, он,

Виконують подужника закон.

Ось чому Гомер у своїй Іліаді називає добрих владарів і великих царів Κοσμήτοραζ λαών, тобто народовпорядниками. Так само підходив і Нума Помпілій, другий римський цезар, справедливий володар, добрий політик і мудрець: вряджаючи на честь бога Терміна свято, прозване Терміналіями, він заборонив правити жертви, привчаючи нас до того, щоб ми пильнували й охороняли терміни, границі й аннекси мирно, по-дружньому й лагідно, не вмочаючи руки у крові і не плюндруючи. А хто робить не так, той не тільки утратить набуте, а ще й знеславить себе і зганьбить, бо воно в нього нахапане, до того ж, це нахапане і легко спливе у нього крізь пальці; нечисто нажите ніколи не вдержиться. А як він і не випустить його до смерти, то спустять потім спадкоємці, і все окошиться на небіжчикові, і проклянуть його як загарбника беззаконника. Вам же відоме прислів'я: "З неправдою прийшло — з вітром пішло".

А ще затямте собі, зашкарублі подагрики, що таким робом Пантагрюель з одного ангела зробив двох, а от Карло Великий, навпаки, з одного зробив двох бісів, переселивши саксонців до Фландрії, а фламандців до Саксонії.