Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 52

Чого це вона так жвакає щелепами? Навіщо поводить плечима? Чому мляскає варґами, наче та мавпа, трощачи раків. У мене в ушах дзвенить. Це, не кажи ти, завиває Прозерпіна. Чого доброго, з'явиться чортівня. Тьху, бридота! Тікаймо! Хай ти западешся, я вмираю зі страху! Не люблю нечистої сили. Вона мене дратує, вона мені гидка. Тікаймо! Бувайте, пані, красно вам дякую! Я не женюся! Нема дурних!

Тут Панурґ шаснув з хати, але бабця його випередила, вискочивши з веретеном у руці у присадок. Там росло фиґове дерево. Стара тричі поспіль труснула його, а потім веретенцем на восьми опалих листочках написала кілька коротких віршиків. Відтак пустила листочки за вітром і мовила:

— Хочте, шукайте, зможете, найдіть: там написано, який шлюб вам суджений.

З цим словом рушила до своєї барлоги, стала на порозі і, піднявши сукню, нижню спідницю й сорочку аж під пахви, заголила паністару. Узрівши теє, сказав Панурґ Епістемону:

— Ненько моя рідненька! От воно, сивіллине лігво!

Аж це прибила за собою двері і більше не показувалась.

Тут вони кинулися шукати листочків і відшукали їх на превелику силу, бо вітер порозкидав їх по кущах усієї долини. Порозкладавши листя до ладу, вони прочитали таке римоване віщування:

Вона й честь погубить

Під габою.

Ходитиме в тебе груба,

Та не тобою.

Ріжка смоктатиме твого,

Така огниста.

Тебе оббілує живого,

Але не дочиста.

Розділ XVIII

Як Пантаґрюель і Панурґ по-різному тлумачили вірші панзуйської сивілли

Підібравши листя, Епістемон і Панурґ вернулися до двору Пантаґрюеля чи то радісні, чи то непишні. Радісні тим, що вернулися додому, а непишні від важкої дороги, нерівної, кам'янистої і незручної. Дуже докладно розповіли вони Пантаґрюелеві про свою подорож і про те, яка з себе сивілла. Насамкінець вручили йому фиґові листочки і показали віршований напис.

Пантаґрюель, прочитавши віщування, зітхнув і сказав Панурґові:

— Розумію ваш настрій. Пророкування сивілли прямо викладає те саме, що нам уже вказала ворожба за Верґілієм, а заодно і ваші власні сни, а саме: що жінка вас зганьбить, що наставить вам роги, бо зійдеться з іншим і від нього зайде в тяж, що оббере вас до нитки, що лупитиме і дратиме шкуру з вас живого і надіб'є якогось там вашого бебеха.

— Ви тямите (озвався Панурґ) в принесених нами передбаченнях, як свиня в ласощах. Даруйте, що так висловився, але це спересердя. Сприймайте все навпаки. Ось вислухайте гарненько.

Стара мовить: достоту як щось приховане не витягнеш на люди, так само чесноти мої і високі прикмети марнуватимуться доти, поки я не женюся. Я не раз від вас же чув, що високий уряд і посада зриває з людини всі покрови, виказує всі її таємниці. Коротко, досить людині почати чимось заправляти, як ви дізнаєтесь напевне, що вона за одна і чого варта. Отож поки людина житиме своїм життям, вона для вас зоставатиметься схованою під габою. Ось що означає перший двовірш. Адже не станете ви доводити, що честь і добра слава добропорядної людини висять на голій у самодайки?

Другий вірш мовить: малжонка моя ходитиме груба (а це ж і є найвище блаженство всякого шлюбу), та не мною. Хай тобі грець, я думаю! Вона понесе гарнесенького опецька. Я вже зараз кохаю його безтямно, впадаю коло нього всією душею. Ох, це козя! Тільки-но його побачу, тільки-но почую його белькотання, де й подінуться всі найбільші і найгризькіші гризоти! Дяка цій бабусі! Далебі, я їй покладу з моїх сальмійських доходів добру ренту, тільки не поточну, як у цих прицюцькуватих, забитих зубрінням бурсаків, а консолідовану, як у цієї шанованої професури на університетських катедрах. Бо, по-вашому, виходить, що малжонка моя носитиме мене в утробі, що вона мене зачне і сплодить і що про мене казатимуть: "Панурґ — другий Бахус. Він двічі народився. Він воскрес, як Іполит, як Протей, сплоджений вперше Тетидою, а вдруге матір'ю філософа Аполлонія, як обидва Палики, народжені у Сицилії, над річкою Симета. Його дружина була ним вагітна. Він оновив старезну мегарську полінтокію і Демокрітів палінгенез? Дурниця! Не хочу і слухати!

Третій двовірш мовить: малжонка смоктатиме мого ріжка. Ну, й на здоров'я! Ви, звісно, здогадалися, що це той дрин із припонцем, який почеплений у мене між ногами. Присягаюсь і прирікаю — дрин цей буде завжди у мене сочитися і стояти. Вона так легко його не висмокче. Я його завжди щедро настачу, на голодній пайці у мене він не сидітиме. Зате ви побачили тут якусь алегорію і тлумачите її як злодійство і крадіжку. Сам я на таке пояснення пристаю, воно мені до вподоби, ось тільки розумію його інакше. Либонь, з доброзичливости до мене ви тлумачите все так, як мені не з руки, а звідси і натяжки: люди вчені, ті кажуть, що кохання дуже сором'язливе і що любов, не любов, як вона не боїться. Одначе (по-моєму) у цьому злодіяцтві, як доводять многі давні латинські письменники, солодкий плід любощів, і зривати його треба, на вимогу Венери, спотиньга і крадькоємці. Ви поцікавитесь, чому? Бо жирувати треба потай, десь між дверми, на сходах, за килимом, тишком-нишком, на розв'язаному снопі, на догоду кипрській богині (і тут не відперти її закид), та тільки не на сонці, за словами циніків, не під ліжковим наметом, не під коштовним балдахином, не з перепочивком і на привіллі: з пурпуровим єдвабним обмахалом, з султаном з гиндичих пер від мух, і щоб любаска при цьому не копирсалася в зубах соломинкою, висмикнутою з сінника.

А ви, отже, гадаєте, що вона мене облигає і висмокче, як висмоктують устриць зі скойки і як килійські жінки (свідок Діоскорид) збирають дубові кислички? Помиляєтесь. Хто збирає, той не смокче, а хапає, не до рота стромляє, а до кишені, тягне та цупить.

Четвертий двовірш мовить: малжонка мене оббілує живцем, але не всього. Сказано чудово! Зате ви тлумачите це як побої і скалічіння. Зловили куцого за хвіст. Благаю вас, спустіть з думки усе земне і піднесіть зір до споглядання чудес Природи, і ви самі осудите свої помилки і визнаєте, як же ви кривотлумачили віщання боговитої сивілли.

Даймо (та тільки ніяким світом не попускаймо і не потураймо цьому), моя малжонка, з наусту пекельника, захоче і спробує пошуткувати наді мною, зганьбити мене, прикрасити мою голову гіллястими рогами, облупити мене і скривдити. А все ж її бажання і намір не дійде до скутку.

Доказ, який у цій думці мене утверджує, опирається на міцному підмурку і добутий із закамарків монастирської пантеології. А просвітив мене брат Артур Дула: діялося це в понеділок уранці, коли ми з ним удвох укутали ціле буасо свинячої потрібки, саме, пам'ятаю, дощило, — дай йому Боже здоров'я!

Жінота, з нащаду світу, а то й давніше, змовилась між собою дерти шкуру з живих чоловіків, бо ті прагнули верховодити над нею. І змовниці, щоб ствердити це, врочисто шлюбували і заприсяглися святою блакитною кров'ю. Але — о марното жіночих передузять, о слабосте білої челяді! Вони обдирали чи, за Катулловим висловом, білували мужчин, починаючи з тої частини, що давала їм найбільшої втіхи, себто з тужавої, порожнистої жили, і возяться вже шість тисяч років, а проте досі зуміли обдерти лише припутня. Ось чому, з великого пересердя, жиди самі запровадили обрізання й обрізають її собі, оголюючи припонця: хай їх обрізанцями і залупленими марранами називають, зате їх не оббілують жінки, як це робиться в інших племенах. Моя малжонка — яблуко від яблуні недалеко падає — обдере мене, я це дозволю їй залюбки, тільки не дам обідрати всього дочиста. Запевняю вас, добрий мій царю.

— Але ви (сказав Епістемон) не пояснили, чому стара втупилася в огонь, а потім дико і страшно заволала, і чому лаврова гілка горіла без тріску і пуку. Ви самі здорові знаєте, що це погане передвістя і дуже грізна ознака, як це атестують Проперцій, Тибулл, Порфирій, от уже мудрий філософ, Євстахій у своїх примітках до Гомерової Іліади та інші.

— Ото ще (відповів Панурґ), знайшли авторитетних ослів! Вони ж такі самі божевільці, як поети, і чудії, як хвилозопи, як і все їхнє своємудриє, чи то пак любомудрие!

Розділ XIX

Як Панурґ хвалив поради німтурів

На ці слова Пантагрюель довго справляв мовчанку, нібито щось обмірковуючи. Потім сказав Панурґові:

— Не інакше, як вас лукавий баламутить. Але слухайте-но сюди. Я читав, що колись найправдивіші і найпевніші оракули були не ті, хто віщував з-письменська чи там з-усна. Не раз помилялися саме ті, кого мали за тонких і премудрих, як через двоїстість, двозначність і словесну темноту, так і через лаконічність вислову. Ось чому Аполлон, бог пророцтва, іменувався Δοξίαζ[254]. Віщування, передані жестами і знаками, вважалися за найдостотніші і найдостеменніші. Такого погляду додержував Геракліт. І саме так угадував Юпітер-Амон, так вістив у асирійців Аполлон. Тим-то вони й удавали його бородатим, уже старим мудрецем, а не голим, безбородим юнаком, як це робили греки. Ходімо цим побитом і ми: попросіть якогось німаня, щоб він на митах мовчки дав нам пораду.

— Згода (озвався Панурґ).

— Та тільки (сказав Пантагрюель), аби цей німтур був глухий зроду і саме через це німий. Адже найщирісінький безріка саме той, хто не чує зроду.

— Як це (спитав Панурґ) треба вас розуміти? Якщо той, хто зроду не чує, як говорять інші, сам теж не говорить, то логічно я можу вивести з цього такі кінці, що сам чорт ногу зламає. Ну, та дарма. Отже, ви не вірите Геродотовій оповіді про двох дітей, яких тримали, волею Псамметиха, царя єгипетського, в халупі й виховували, граючи в мовчуна, і які через певний час вимовили слово бек, що по-фригійському значить хліб?

— Аніскілечки (відповів Пантагрюель). Це неправда, що ми нібито маємо якусь природну мову. Всі язики куються сваволею і згодою розмаїтих народів. Самі собою слова, як кажуть діалектики, як щось і значать, то лише те, що ми в них укладаємо. Все це я кажу вам недарма. Бартол (l. prima de verb, oblig.[255]) розповідає, що в його часи жив у Губбіо такий собі мессер Нелло де Ґабріеліс. Оглух він випадково, але розумів будь-якого італійця, навіть як той говорив стиха, єдино з його жестів і руху губів. А ще я вичитав у цього одукованого й гожого письменника, що Тирідат, цар вірменський, у добу Нерона прибув до Рима, і зустріли його там з належною шанобою й помпою, аби здружити його вічною дружбою з сенатом і римським народом.