Герої пустельних обріїв

Джеймс Олдридж

ГЕРОЇ ПУСТЕЛЬНИХ ОБРІЇВ

Переклад: Віктор Часник

Розділ перший

Пустеля і століття історії розтрощили римську вежу. Обвалилися стіни, склепінні зали занесло піском, від огорожі не залишилося і сліду; і тільки ворота, витесані з світло-жовтого каменю, висіли на своїх петлях, майже не порушені часом.

Над кам'яною плитою для цих воріт працювали не римські, а перські каменотеси, і всю її історію можна було прочитати в письменах, що покривали поверхню каменю. Вона була виготовлена в Персеполі для перського царя Артаксеркса[1], але написи відносились до епохи Дарія Третього, його онука, який, однак, не знайшов їй застосування. Коли Олександр Македонський взяв Персеполь, він наказав перенести цю кам'яну плиту за три тисячі миль в Грецію і там піднести в якості пам'ятника його перських перемог. Але воїни, яким це було доручено, дотягли її до околиць нинішньої Аравійської пустелі і кинули край дороги: чи то отримали інший наказ, чи то просто змучилися.

Пізніше плиту, що лежала при дорозі, знайшли римляни і поволокли її далі на південь, до форпосту, збудованому ними на краю пустелі. Тут її закріпили в отворі кам'яної арки, і вона стала служити пам'ятною віхою для всіх царів і полководців, які домагалися права володіння безкрайніми просторами внутрішньої Аравії. І поверх першепочаткового перського клинопису стали лягати все нові і нові письмена; не тільки греки, римляни, хрестоносці і Аббасіди, але і кожний з наступних завойовників поспішав висікти на благородній поверхні каменя якісь слова і тим як би закріпити в століттях свою владу над Arabia Deserta [2].

Останні написи були англійські; кілька наших знаменитих співвітчизників відобразили на воротах свої скромні імена: мандрівники — Палгрейв і Доуті, воїни — капітан Шекспір і Т. Е. Лоуренс[3]. На них все і скінчилося: друга світова війна перетворила давній звичай в вульгарну забаву, і тепер уже кожен англійський солдат, проїжджаючи мимо на вантажівці, вважав своїм обов'язком прикрасити стародавній камінь прізвищем Томсона або Сміта. Це була свого роду заявка Томсона і Сміта на Аравію, потрібну їм якщо не для себе особисто, то для того нафтопроводу, який змією вився навколо воріт, являючи собою чисто англійську данину поваги вікової традиції.

Але ворота стояли непорушно, і зараз під ними спав чоловік, який, будучи істориком і арабістом, мав би вважати рідкісною удачею, що йому пощастило побачити цей пам'ятник, нехай навіть той піддався оскверненню. Втім, він про це не думав і розглядав ворота лише як захист від колючого зимового вітру, який лютував над пустелею. Він, правда, оглянув їх, коли підійшов впритул, але тут же повернувся спиною, ліг зручніше, підклавши під голову зняте з верблюда сідло, натягнув на обличчя край покривала і заснув. Це можна було витлумачити або як повну байдужість, або, в крайньому випадку, як граничну втому, проте для нього самого тут було щось більше. У цьому русі людини, що повертає спину історичному пам'ятнику, позначилася втома історією, втрата інтересу до будь-яких подій минулого, якими знаменувався перехід людства з одного історичного періоду в інший, з однієї стадії поневолення в іншу. Тим більше, що ця людина і в думках і в снах жила не тільки осоружним минулим і нудним теперішнім.

На ньому була арабська одежа, колись яскраво-жовтого кольору, а тепер застаріла і брудна; але сам він явно не був арабом. Борода, що відросла на цегляно-червоному обличчі, була золотиста і м'яка на вигляд, густі брови вигоріли на сонці, а той, кому вдалося б заглянути в очі, що ховалися в тіні глибоких орбіт, побачив би, що вони блакитні і холодні. У цих краях, де людей вміють розпізнавати з першого погляду, його часто сприймали за сирійця, за стамбульського турка, за єгиптянина, єврея або якого-небудь напівкровку з Багдада; але англієць, придивившись уважніше, визнав би в ньому свого — якщо не англійця, то шотландця, валлійця або навіть ірландця.

Він був невисокий і неширокий в плечах, але дуже гнучкий і верткий, з великою не по росту головою і чималим довгастим обличчям. Навіть уві сні він не давав собі відпочинку; відчувалося, що тіло його напружене і нерви натягнуті. Якби він міг подивитися з боку на себе сплячого (а у нього часто було таке бажання), він сказав би: ось спритна підробка під шейха кочового племені — зовні бездоганна, але занадто вже бездоганна, щоб не бути личиною, і досить незручною і стомлюючою маскою для самолюбивого, вольового тридцятирічного чоловіка, у якого головне в житті — вміння тримати себе в шорах. Це йшло врозріз з душевною безпосередністю вождя кочівників, роль якого він намагався грати. І тому таким складним і суперечливим був вираз його обличчя, яке відбивало і самовпевненість, і хворобливу вразливість, і незвичайний розум, і неспокійну чуттєвість, до речі. Останню видавали злегка підняті куточки повних губ, хоч їх і намагалися приховати цнотливо суворі складки, що йдуть від крил носа.

До цього чоловіка досить було придивитися, щоб його зрозуміти, але серед людей, які його оточували, ніхто не цікавився подібними труднощами. Для арабів, разом з якими він боровся за свободу племен пустелі, він був той, за кого себе видавав: Гордон, вождь пустелі, натхнений якоюсь невідомою і неясною метою; не араб і не послідовник ісламу, а зовсім явно англієць і навіть язичник — єдине, що здавалося в ньому потайним, жителям цієї незвичної до загадок країни.

Грає або не грає він роль, до цього тут і зовсім нікому не було діла. Але як би там не було, а поспати йому на цей раз не вдалося. У напів занесений піском вузький розчин воріт протиснувся хлопчина араб. Ззаду його підштовхував інший, він жартівливо відбивався, і справа кінчилася тим, що обидва впали на Гордона. Той скочив і закричав на них по-арабськи, вільно користуючись найнесподіванішими оборотами.

— Бог наділив мене терпінням, — сказав він, — але ви хоч кого змусите вийти з себе.

Він ще люто гримнув на них наостанок для залякування і стусанами виштовхав обох назад за ворота. Чути було, як вони там регочуть, продовжуючи метушню; його суворість не обдурила їх, вони його любили. Гордон озирнувся і побачив двох бедуїнів, що вилізли з ніші в стіні, де вони теж ховалися від сонця і вітру.

— Ах, ви! — вигукнув він. — Вояки! Розбійники! Такої надійної охорони в усій Аравії не знайти! Не могли відігнати двох бліх, щоб вони не кусали уві сні нещасного пса!

Але його закиди не засоромили їх. Ці люди були дуже відважні і зухвалі — з тих, що не бояться смерті і зневажають небезпеку. Втім, Гордону вони служили досить віддано.

— Гордоне, — сказав Бекр, рослий араб з палаючими очима, в яскравому бурнусі[4], за пояс якого були заткнуті два срібних кинджала. — Якщо ти хочеш смерті цих двох бліх, скажи лише слово. Одне слово.

— Кровожерний Бекр! — протягнув Гордон з відтінком образливого глузування в голосі. — Не сподівайся зводити свої рахунки по кровної ворожнечі, прикриваючись моїм ім'ям. Убивай кого хочеш, але мене до цього щоб не примішував. — Він знову сів на ковдру і потягнув до себе сідло. — А тепер дайте мені спати!

Бекр, нітрохи не збентежений, повернувся в свою нішу; його товариш продовжував стояти перед Гордоном, спираючись на довгу рушницю з срібною насічкою. На противагу Бекру, цю людину відрізняла природна стриманість, під якою ховалося все розмаїття його порухів душі. Якщо в Бекрі кожна рисочка говорила про його люто вдачу, то непоказний вигляд Алі таїв у собі мовчазну загрозу. З них двох більш небезпечним був він.

— Гордоне, — сказав Алі, звертаючись до загорнутої нерухомій постаті. — Щоб зустрітися з Гамідом, нам потрібно зараз рушати в дорогу. Якщо ти хочеш спати, спи, але тоді нехай ці блохи, як ти їх назвав, скачуть вперед і попередять Гаміда, що ми не встигаємо.

Гордон не схильний був навіть поворухнутися. — Нехай їдуть, — байдуже погодився він. — Через годину я встану і все одно буду на місці раніше них. — Це було необережно з його боку, тому що тепер, похвалившись, він повинен був довести свої слова справою, а тим часом за останню добу йому довелося спати не більше двох годин.

— Якщо Мінка і Нурі поїдуть вперед, не потрібно тобі вставати через годину, — сказав Алі. — До чого безглузда впертість?

Гордон сів. — А навіщо чекати годину? — сказав він. — Ми поїдемо зараз же і будемо на Джаммарському перевалі навіть раніше Гаміда.

Звинувачення в безглуздої впертості було сприйнято Гордоном як виклик; він запідозрив, що непоказний Алі навмисне кинув йому цей виклик, зі злим лукавством випробовуючи його витримку; Гордон знав, що варто йому хоч раз виявитися не на висоті взятої на себе ролі, і лукавство перейде у відкрите глузування. Якщо вони і вірили йому, то лише наполовину.

— Вставай! — крикнув він на високій пронизливій ноті, і, незважаючи на його різкий голос англосакса, це прозвучало, як протяжний оклик вожака каравану, який закликає своїх людей зніматися зі стоянки — згортати намети, готуватися в путь. Було щось самозабутнє в цьому звуці; Він все ширився. Гордону особливо подобалося, що в просторі пустелі він розносився вільно і ніяка луна не повертала його назад жалюгідною, вихолощеною подобою живого голосу.

— Вставай! — повторив він і з методичністю, в якій вже ніякого самозабуття не було, став приводити себе в порядок: по-жіночому обсмикнув поли бурнуса, підтягнув пояс, розправив складки куфії [4] і, нарешті, як би на довершення туалету, одну за одною підняв ноги носками вниз, щоб висипався пісок, що набився в акуратно приладнані сандалі.

Бекра наказ виступити засмутив; він лаяв Алі за те, що той не дає людям поспати, просив Гордона не поспішати, доводячи, як важливо відпочити хоч один годину перед тим, як вирушати в дорогу на цілих шість, знову накидався на Алі. Але Гордон вже нетерпляче гукав інших і, просунувши голову в ворота, кричав веселим забіякам, Мінке і маленькому Нурі, щоб вони захопили його сідло і йшли споряджати верблюдів. Обидва охоронця зникли за воротами, загрозливо розмахуючи палицями, якими вони поганяли верблюдів, і Гордон дивився їм услід, спокійно гадаючи про себе, хто з них насамкінець вб'є його або, в крайньому випадку, свого товариша.

Все з тим же філософським спокоєм він сів на верблюда і під яскравим сонцем вивів караван, що складався з шістнадцяти незадоволених бедуїнів, назустріч холодному вітру пустелі; зусиллям волі він тримався в сідлі, перемагаючи біль в судорожно стиснених легенях, оніміння затерплих кінцівок, свинцеву тяжкість повік, але врешті-решт сон здолав його.