Герої пустельних обріїв - Сторінка 42

— Якби це вдалося мені ...

Вона нетерпляче перебила: — Я знаю, по-справжньому це неможливо. Я знаю. Але ти хоча б говори зі мною, хоч про себе самого говори.

Але він побоювався цих розмов, відчуваючи, що її питання зачіпають його глибше, ніж він хотів би. — Всіх нас мучить одне і те ж, Грейсі, — сказав він їй, бажаючи цим підкреслити, що вона не самотня в своїм смутку, надати їй сили побороти безнадійну зневіру.Вона, однак, засмутилася, не відчувши в ньому відповідного пориву, і відверто пошкодувала про те, що розкрила йому свою душу. І йому стало ясно, що ніколи не вийде у них простої, невимушеної розмови.

Але залишалася можливість розмови з Джеком, і він без зайвої кружності запитав його: — Джеку, що тебе змусило звернути з академічної доріжки?

Джека злегка покоробило від цього питання, але маленькі очиці дивилися як і раніше ласкаво, уколи самолюбства не могли замутити їх ясну блакить. — Ніщо мене не змушувало, Неде. Може бути, війна розчахнула переді мною монастирські ворота, але, думаю, я і без цього пішов би з монастиря. — Він струснув своєю густою шевелюрою, немов посилаючи привіт відкинутої їм обителі.

— Я завжди вважав, що наука — твоє покликання, твій визначений шлях.

— Я люблю наукову роботу, і, може бути, дійсно в ній моє покликання. — Джек говорив рівним, ледве чутним голосом. — Але погано, коли наука стає притулком, тихою пристанню для чутливих натур. Половина людей науки відсиджується в академічному маленькому світі тому, що недолік сил заважає їм знаходити сенс і задоволення в реальній діяльності великого світу. Наука стає долею слабких. — Маленькі очі болісно примружилися. — Коли я це зрозумів, я відчув презирство до монастирів і до самого себе. Я повинен був покінчити з монастирським усамітненням, Неде, хоча воно мені було до душі. Я повинен був вийти і зануритися в життя з усією його грубістю і вузькістю. Не хочу я ховатися в притулок. Краще жити, підкоряючись найсуворішим законам світу машин, ніж замкнутися в собі душевного спокою заради.

— І ти став фабрикантом? Виробником машин?

— Я живу в тверезому і діяльному світі, Неде! Якщо це світ машин, значить, я стою біля витоків життя цього світу. Мій компаньйон Мур робить машини, а я їх продаю. І це два самих конче важливих занятть, які можна знайти собі в світі — такому, як він є.

— Якщо сприймати світ таким, як він є!

— А що ж ще накажеш робити, Неде? Нас виховали в презирстві до ницого індустріалізму і всього, що з ним пов'язано, — його політиці, його меншовартим людям, його огидної масовості; нас привчили вважати злом комерційну, гендлярську стихію. А разом з тим передбачалося, що ми будемо робити якусь корисну справу. Такою була суть постійних маминих розмов про відповідальність. Ти зумів залишитися вірним законам нашої доморослого гуманістичного різновиду християнства і навіть жити за цими законами; але для цього тобі довелося бігти на край світу, до далекого, чужого народу. Тільки там, де люди живуть самотніми і роз'єднаними, виправдовує себе християнська філософія, філософія одинаків. У цивілізованому світі — такому, як він є, — вона марна і непридатна. Ми занадто пішли вперед.

— Боже мій, Джеку, але ж тобі ж не може подобатися те, що ти робиш.

— Якщо мені це не подобається, то лише тому, що я це роблю погано. Щоб змагатися з йоркширськими і ланкаширськими ділками, потрібно мати голову міцніше, ніж у мене. — Він товстим пальцем торкнувся свою недостатньо міцну голову. — Я не обізнаний у комерційних хитрощах. Я не здатний розчавити людину, навіть якщо ставлюся до неї з презирством. Ти говориш, що навчився цього. Мабуть, ти навчився в Аравії саме тому, чого мені тут бракує, — вмінню не дорожити душею людини, коли він сам нею не дорожить. Чого б я ні дав за те, щоб зіштовхнути тебе з тими ділками, з якими доводиться стикатися мені! Можливо, ти навіть знайшов би в цьому задоволення — вступати в єдиноборство з цими людьми, долати їх грубу хитрість і чіпку хватку. З твоїм розумом і твердою рукою ти був би їм більш сильним противником, ніж я. І при тобі наші справи пішли б в гору, а я тільки заплутую їх з ризиком розорити і себе і бідного Мура.

Джек, лагідний велетень, зберігав безтурботність навіть у невдачі. Турбувала його тільки доля компаньйона, який виготовляв відмінні шестерні, які він, Джек, не вмів продавати.

Ось якщо б молодший брат, з його живим розумом і твердою рукою, захотів допомогти ...

Гордон збентежився. Це було серйозне благання про допомогу, а не жартівливий виклик. Джек вже не раз намагався затягнути його в гуркітливий цех заводика, обладнаного в старому сільському сараї, але Гордон всіляко ухилявся, і нарешті це вже ставало незручно, тому що Джек не міг зрозуміти, чим викликане таке вперте небажання. Але на якийсь вулканічну мить Гордону здалося привабливим схрестити свій розум з важкодумною кмітливістю ланкаширських ділків — хоча б заради задоволення бачити (і переконатися), що інтелект може здобути перемогу над ними, навіть ведучи боротьбу за їх правилам і в їх власному світі. Він знав, що здатний на це, і Джек теж знав. Але він поспішив заглушити в собі шкодливе спонукання втрутитися в справи брата, яке могло його завести надто далеко.

Вже потім від матері він дізнався, що труднощі Джека погрожували обернутися чимось набагато більшим, ніж крах ділової кар'єри, тому що все надбання сім'ї — будинок, земля, все рішуче — було найтіснішим чином пов'язано з його підприємством. Мур теж вклав туди все, що мав. І, немов цього було недостатньо, вона ще розповіла йому, що Грейс, змучена своїм внутрішнім розладом, підпала під вплив однієї духовної особи, яка схиляє її до переходу в лоно римсько-католицької церкви. І те й інше — великі нещастя, вона навіть не може сказати, що гірше.

— Все горе в тому, Неде, — скаржилася вона, — що ні Джек, ні Грейс не в силах виплутатися зі скрутного становища. А я нічим не можу їм допомогти, мені просто невияснені їхні думки і вчинки. Я ніколи не зрозумію, чому Джек вирішив стати ділком і навіщо Грейс принижує себе і свій внутрішній світ, працюючи на жалюгідній посаді інститутської бібліотекарки. Війна немов викликала у обох прагнення розтратити себе, свої почуття, свої знання на дрібні і нікому не потрібні справи. Я не розумію, Неде. Хочу зрозуміти, але не розумію. І разом з тим ясно бачу, що вони терплять і заохочують те, що їм до глибини душі противно.

— А ви надайте їх самим собі, мамо, — сказав він.

— Я так і роблю. Доводиться.

— Ні, я хочу сказати — ви про них не переймайтеся. І не підходьте до них зі своєю міркою. Справа не в тому, що ви їх не розумієте. Справа в тому, що в світі діється щось незрозуміле.

— А все-таки я думаю, що для Джека це була дуже важка жертва — виїхати з Кембриджа. І нічого ми від цього не виграли. Садиба належить банку, і якщо Джек потерпить крах, — все пропало. А потім в Кембриджі залишилися всі його друзі і мої теж. Тут у нас нікого немає.

Занепокоєння про Джека і жалість до Грейс, незадоволені пориви і строгі вимоги до себе — все це можна було прочитати на її обличчі; і Гордон зрозумів, як їй самій важко було покинути своє налагоджене життя і тих небагатьох людей, яких вона розуміла і які складали єдине прийнятне для неї товартство. Вона почувалася тут такою ж загубленою і самотньою, як її син і дочка, і, може бути, в ній теж накопичувалася внутрішня гіркота.

— Дайте термін, мамо, все налагодиться. І у Грейс і у Джека.

Вона прийняла це, як обіцянку в потрібну хвилину допомогти і виручити, і ласкаво поплескала його по непіддатливому коліну. Вона принесла йому стопку ще не перечитаних книг і поклала їх на підлогу, поруч з кушеткою, яку він присунув до самого вікна. Перед її приходом він дивився у вікно на високий курган, насипаний римлянами, думав про те, як виглядали ці похмурі хемпшірськи долини під час навали римлян і норманів, і дивувався тому, що нормани не зуміли асимілюватися тут або хоча б проникнути всередину замкнутих сімейних кланів. Він озирнувся на книги, які вона принесла. Монтень, Руссо, Ален, Дефо, Мільтон і Монтеск'є. Вона ковзала поглядом по тих книгах, які були в кімнаті. Вони валялися всюди, розкриті, недочитані, поцятковані позначками; і так красномовна була ця картина важкого книжкового запою, що, вставши, щоб піти з його кімнати, вона сказала: — Послухай, Неде, а чому б тобі не повернутися в Кембридж?

Він не поворухнувся.

— На перших порах це було б нелегко, але, може бути, це саме те життя, яка тобі зараз потрібна.

— Побачимо, — сказав він ухильно. — Побачимо!

Було ясно, що роль рятівника сім'ї вже закріплена за ним, хоче він цього чи ні. Він почекав, коли мати вийде з кімнати, відсунув від себе книги і ліг на спину, підклавши руки під голову.

Його думки були далекі від сім'ї; він думав про лист — справжню заставу довіри, який він отримав сьогодні вранці від Гаміда.

Генерал переслав лист нерозпечатаним; це було благородно, але нерозумно, вирішив Гордон, тому що в листі полягав заклик Гаміда про допомогу.

Видно було, що Гамід близький до розпачу. Вперше він відчув, говорилося в листі, що, хоча в пустелі розпоряджається бахразська влада, насправді все підпорядковано волі якогось міністерства в Англії, а це в сто крат гірше для племен.

"За допомогою аллаха ми врятуємо пустелю від бахразців, — писав Гамід, — але я все більше і більше переконуюся, дорогий мій Гордоне, що без твоєї допомоги нам не врятувати її від англійців. Нам потрібно, щоб в Англії хтось підняв голос на наш захист; потрібен друг, який там, в самих надрах цієї обережної, але сильної країни, виступив би і завадив тому злу, яке відбувається тут. Послужи нашій справі в Англії з тим же запалом, з яким служив йому в пустелі, — про що ми взиваємо до тебе, брате. Ти потрібен нам! З цим новим і більш могутнім злом треба боротися не тільки тут, але і там, його потрібно придушити біля витоків його міцності. І тому я прошу тебе, Гордоне, зробити який-небудь рішучий і сміливий крок — так, щоб силою, переконанням або прикладом вселити англійцям справедливий і розумний спосіб дій в Аравії. Не треба розмінюватися на дрібниці. Йдеться про те, щоб змінити сформовані в століттях відносини між твоїм народом і моїм.